Метаморфози демократії

Відкрите суспільство: етика та раціональність

За півсторіччя з часу виходу праці "Відкрите суспільство та його вороги" словосполучення "відкрите суспільство" стало доволі популярним і при вживанні в нього часто вкладають суттєво інший зміст, ніж той, що вкладав у це поняття Карл Поппер.

Часто словосполучення "відкрите суспільство" вживають як синонім до словосполучень "ліберальна демократія" або "сучасна західна демократія". При цьому з поля зору випадає, що "відкрите суспільство" у Поппера – це не описання якогось наявного стану чи спільних характеристик політичних систем демократичних країн, а концепція-ідеал. Або, іншими словами, ідея "відкрите суспільство" Поппера належить не до царини фактів, а до царини норм. З огляду на це ми, звичайно, можемо називати сучасні західні демократичні суспільства відкритими – в тій мірі, в якій вони відповідають цьому ідеалу. Але це ототожнення правомірне лише якщо усвідомлювати його умовність та відносність – абсолютно відкритих суспільств не існує і, напевно, не може існувати. Повністю ототожнювати будь-яке реальне суспільство з концепцією-ідеалом некоректно також і тому, що будь-яка концепція відбиває лише "окремі абстрактні аспекти" реальності, а сама реальність конкретна, безмежно багата на різноманітні аспекти, які до концепції не мають прямого відношення. Хибним є і повне ототожнення концепції відкритого суспільства Карла Поппера з поняттям "ліберальна демократія", оскільки останнє має набагато більш давню і багату традицію. Концепція відкритого суспільства – це лише одна з інтерпретацій ідеї ліберальної демократії. Так само часткова або одностороння тотожність має місце у відношенні між поняттями "відкрите суспільство" та "ліберальна ідеологія": концепція відкритого суспільства є ліберальною, але якщо якась концепція є ліберальною, то це ще не означає, що це – концепція відкритого суспільства Карла Поппера.

На жаль, цього часто не усвідомлюють не лише люди, далекі від філософії, але й начебто фахівці. Так, наприклад, нещодавно в газеті "День" було вміщено кілька коментарів з приводу ювілею Поппера. Автор одного з них має титул "провідний науковий співробітник Інституту філософії". Він пише: “Щодо головного поняття філософа, "відкрите суспільство", ніде в сучасному світі, на мій погляд, ви не виявите яскравих ознак такого суспільства. Досить пригадати про існування таких явищ, як візовий режим, митні тарифи, різного роду протекціонізм”[1]. Але ж в концепції Поппера взагалі не йдеться про ці питання. Вони стосуються її тільки опосередковано. Зрозуміло, для прихильників відкритого суспільства, як і для всіх лібералів, ці обмеження свободи є ненормальними, в тому смислі, що вони не відповідають їх уявленням про бажаний, ідеальний стан речей. Проте ми живемо в реальному світі, і тому повинні, не забуваючи про бажане і шукаючи шляхів до його здійснення, рахуватися з реальними можливостями. Карл Поппер не був прихильником вимоги обмеження держави функціями "нічного сторожа", він визнавав, що обмеження державою індивідуальної свободи хоча і є злом, проте інколи є меншим злом, порівняно з тим, якого вони дозволяють уникнути. Він говорив про це стосовно внутрішньої політики і немає підстав вважати, що його позиція щодо зовнішньої політики була б іншою.

Подібне змішування різноманітних уявлень зустрічаємо у російського критика відкритого суспільства, доктора філософських наук, В.А.Кутирєва, який критикує власне не концепцію відкритого суспільства Карла Поппера, а якесь "відкрите суспільство взагалі", ототожнюючи його не лише з "відкритим суспільством" в концепціях Поппера та Сороса, але й з "кінцем історії" Фукуями.

Окремо слід зупинитися на питанні про відношення між концепціями Поппера та Сороса. Це особливо важливо, оскільки сьогодні ідея відкритого суспільства найбільше асоціюється саме з діяльністю фондів Сороса. В цьому зв’язку має певну рацію Володимира Фесенко, говорячи, що Сорос приніс теорію відкритого суспільства в обивательске середовище і зробив її широковідомою, але разом з тим, cам того не бажаючи, перетворив її “на таку собі біблію для бюрократів всесвітньої мережі своїх фондів”:

“Карл Раймунд Поппер, напевно, жахнувся б, прочитавши вислів "будівництво відкритого суспільства". Але саме цим займаються... фундації, створені Соросом. Не будемо особливо докоряти Джорджу Соросу та його філантропічному ордену. Вони працюють на благо. По мірі своїх сил, розуміння та фінансових можливостей патрона, армія "будівників відкритого суспільства" працює в ім’я ідей і цінностей демократії, ринкової економіки. Але бюрократичний процес фінансової мотивації явних і уявних прихильників відкритого суспільства (більшість із яких ніколи не читала книг Поппера і має слабке уявлення про його ідеї) з духом відкритого суспільства за Поппером має мало спільного. Відкрите суспільство не будують, до нього йдуть, долаючи закритість суспільних і ідеологічних структур...

Відкрите суспільство стало таким собі міфом. Частково в цьому винен і сам Поппер. Він сформулював ідеал відкритого суспільства, як "вогонь Прометея", як "попіл Клааса", але не як інституційну модель. Цей ідеал "заражає" і заряджає людей...”

Звичайно, я не вважаю, що Поппер "винен" в тому, що сформулював теорію відкритого суспільства як ідеал, а не як інституційну модель. На мій погляд, саме в цьому і полягає цінність цієї теорії. Справді, модель Карла Поппера не є чимось, що можна використовувати як "інструкцію для побудови відкритого суспільства", - але, цілком очевидно, що вона для цього і не призначалась. Відкрите суспільство неможливо побудувати за певним планом, можна лише сприяти його розвитку та зміцненню, підтримуючи розвиток тих інституцій та суспільних процесів, які відповідають критеріям відкритості, сприяючи формуванню в суспільстві відкритості та утвердженню відповідної системи цінностей. Модель відкритого суспільства і є, насамперед, роз’ясненням системи цінностей, на яких засновується етична концепція ліберальної демократії, а також тих критеріїв оцінки суспільних явищ та теоретичних підходів, які відповідають цим цінностям.

Також думаю, що між діяльністю фонду Сороса та духом відкритого суспільства за Поппером існує суттєвий зв’язок. Хоча теорія Поппера і не є інституційною моделлю, але Карл Поппер надавав дуже великої ваги “поступовій соціальній інженерії” - створенню та підтримці корисних суспільних інституцій. Фінансова підтримка для розвитку інституцій та культури відкритого суспільства усе-таки є необхідною, а негативні її аспекти, такі як втрата "ідейної чистоти" внаслідок домішування корисливих мотивів, до певної міри можна було б "списати" як негативний побічний ефект, якого неможливо уникнути в будь-яких широкомасштабних проектах. Тому якщо, незважаючи на ці недоліки, "філантропічний орден" Джорджа Сороса усе ж “по мірі своїх сил, розуміння та фінансових можливостей патрона... працює на благо, в ім’я ідей і цінностей демократії”, то більшого від них навряд чи можна вимагати.

Проте, щоб ця діяльність запобігти бюрократизації, вихолощенню, обездушенню ідеї відкритого суспільства необхідно частіше звертатися саме до ідеального, етичного, ціннісного її виміру, що розкритий в праці Карла Поппера. Зосередження на інституційному аспекті, якщо при цьому ідеальний аспект відсувається на задній план, веде в хибному напрямку. На мою думку саме це має місце у випадку з реінтерпретацією Джорджем Соросом ідеї відкритого суспільства в модель "відкритого до змін суспільства", в якій відкритість до змін ототожнюється з економічною поведінкою. Така реінтерпретація не відповідає змісту, який вкладав в ідею відкритості Карл Поппер.

Відкритість у Поппера означає відкритість до раціонально-критичного діалогу з іншими людьми як з рівними. Зразком такої відкритості є для Поппера Сократ (яким він постає в ранніх діалогах Платона; "Сократ" більш пізніх діалогів виголошує погляди самого Платона, в т.ч. його ідеал тоталітарної держави). Головними засадами відкритості у Поппера та Сократа є:

1) визнання недосконалості власного знання (Сократ: "Я знаю, що нічого не знаю"), того, що ми ніколи не застраховані від помилок, налаштованість на їх пошук та виправлення;
2) етичний антирелятивізм - переконаність в тому, що різні вчинки та різні мьно-ціннісні позиції не є рівноцінними (рівно-не-цінними), а є кращими та гіршими; що ми можемо і повинні давати мьну оцінку діям та переконанням людей з інших епох, спільнот та культур, домінуючим в цих спільнотах нормам та цінностям, відповідно до тієї системи базових норм та цінностей, яку ми вважаємо найкращою;
3) пізнавальний та мьний оптимізм як переконаність в тому, що завдяки раціонально-критичному діалогу (і тільки цим способом!) ми можемо позбавлятися помилок і просуватися на шляху пізнання істини, добра, справедливості.


До наступної глави: Три концепції свободи

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии