Сорос проти Поппера: а чи можливі взагалі суспільні науки?

Відкрите суспільство: етика та раціональність

До попередньої глави: Специфіка суспільних наук

Карл Поппер так відповідає на це питання: "фактично існує повна підстава не лише думати, що соціальна наука є менш складною, ніж фізика, але також думати, що конкретні соціальні структури є взагалі менш складними, ніж конкретні фізичні ситуації. Бо більшість, якщо не всі, соціальні ситуації містять у собі елемент раціональності. Хоч можна думати, що люди навряд чи коли-небудь діють цілком раціонально..., але вони діють, усе-таки, більш або менш раціонально, і це дозволяє конструювати відносно прості моделі їх дій і взаємодій і використовувати ці моделі як певні наближення.”

Цей надмір оптимізму невиправданий. Всі соціальні ситуації мають базовим чинником поведінку людей. Але ця поведінка раціональних істот, людей, значно більш складна, менш передбачувана, ніж поведінка позбавлених раціональності живих істот і тим більше фізичних об’єктів. Раціональність людини є якраз фактором складності – це не раціональність комп’ютера, а творча і, якщо можна так висловитися "ірраціональна" раціональність; вона означає незмірно більшу різноманітність та непередбачуваність способів реагування людини на конкретні (в т.ч. соціальні) ситуації, порівняно зі способами реагування на конкретні ситуації тварин, або з "поведінкою" пасивних фізичних об’єктів. Людина володіє величезним величезним арсеналом засобів для пристосування до змін ситуації та для пристосування цих змін до себе, і, головне, здатна відкривати, створювати усе нові й нові засоби. В будь-якій соціальній ситуації людина є активним діячем, поведінку якого з достатньою певністю та достатньо повною мірою передбачити неможливо.

Цю непередбачуваність зауважує і сам Поппер, пишучи про науку: “найкращі інституції ніколи не можуть бути захищені від пошкодження. ...ми ніколи не можемо гарантувати, що людина з потрібними якостями буде включена в наукове дослідження. Як не можемо гарантувати, що будуть завжди з’являтися люди з багатою фантазією, зі здібностями, завдяки яким вони б уміли винаходити нові гіпотези. І зрештою багато чого залежить у цих справах від удачі. ...результат цього аналізу може бути узагальнений. Людський, індивідуальний чинник буде залишатися ірраціональним у більшості, якщо не в усіх інституціоністських соціальних теоріях.”

На думку Поппера завданням соціальної науки має бути формування теоретичної бази для "поступової соціальної інженерії", для проектування та вдосконалення соціальних інституцій. Але ефективність усіх соціальних інституцій визначальним чином залежить від людського чинника. Поппер неодноразово наголошує на цьому: “Не можна побудувати абсолютно надійні інституції, тобто інституції, функціонування яких не залежить великою мірою від осіб: інституції, щонайкраще, скорочують невизначеність, спричинену особистим чинником шляхом підтримки тих, хто працює заради цілей, заради яких спроектовано інституції – тих, від ініціативи та знань яких великою мірою залежить успіх. (Інституції нагадують фортеці. Вони повинні бути добре спроектовані й наповнені відповідними людьми.)” Але ця фундаментальна невизначеність, спричинена людським чинником, робить неможливим досягнення в соціальній науці тієї точності та певності, якої можна за певних умов досягти в природничих науках.

Найвпливовіший популяризатор ідеї відкритого суспільства, Джордж Сорос, не поділяє оптимізму свого вчителя. На його думку, погляди Поппера на проблему суспільних наук необхідно піддати радикальному перегляду.

Сорос наводить чимало аргументів, яких, на мою думку, більше ніж достатньо для того, щоб визнати малоймовірним, що суспільні науки можуть досягти того ж рівня точності та надійності, що й природничі науки. Проте висновки Сороса значно більш радикальні:

1) Доктрина єдності наук Карла Поппера є хибною. “Існує фундаментальна різниця між двома намірами: дослідження соціальних наук має рефлективний характер, і ця рефлективність усуває роз’єднання твердження та факту, завдяки якому критичний процес у природничих науках застосовується з таким успіхом.”
2) Сам термін "соціальна наука" є хибною метафорою. Необхідно визнати суспільні науки лженауками. “Визнання соціальних наук як лженаук захистило б критичний процес надійніше, ніж доктрина єдності науки. Визнання, що критерії правдивості та ефективності не збігаються, завадило б соціальним теоріям користуватися репутацією природничих наук.”
3) “Це відкрило б нові заблоковані шляхи досліджень: різні предмети досліджень зумовили б різницю в підходах. Суспільним наукам тільки на шкоду спроби надто рабського наслідування природничих наук”.

Насамперед, зауважимо логічну непослідовність Сороса, що зокрема виявляється в тому, що висновок 2) явно "не стикується" з висновками 1) та 3). Сорос, неодноразово наголошує на тому, що соціальна наука – це хибна метафора [1], 146,167], і пропонує визнати суспільні науки лженауками. Разом з тим, він продовжує вживати цю хибну метафору (замість того, щоб послідовно дотримуватись, наприклад, терміну "суспільні теорії") і говорить про потребу для "суспільних наук" специфічних методів (треба думати, лженаукових та хибно-метафоричних).

По-друге, аргументи проти рабського наслідування суспільними науками природничих наук можуть бути доречними, в контексті проблеми "сцієнтичного збочення", але не влучають в ціль, якщо йдеться про розуміння ідеї єдності науки Карлом Поппером. Доктрина єдності наук Карла Поппера ні в якому разі не заперечує специфіки суспільних наук.

Суспільні науки повинні мати виразну специфіку, порівняно з природничими. Але у випадку заперечення цієї специфіки, згідно з поглядами Поппера, ми маємо справу не з науковим методом, а лише з “імітацією того, що дехто помилково вважає методом і мовою науки”. Ідея єдності науки, за Поппером, не заперечує специфічності кожної науки: “Існує, безперечно, різниця, навіть між природничими науками, так само як і між окремими соціальними науками. (Порівняйте, наприклад, аналіз ринків вільної конкуренції з аналізом романських мов.” Не лише суспільним наукам, а будь-якій науці може піти тільки на шкоду рабське наслідування будь-якої іншої науки. І різниця між предметами будь-яких різних наук зумовлює різницю в підходах. З чого аж ніяк не слідує, що різні науки неможливі.

Єдність науки, за Поппером, полягає не в тому, що не існує методів, специфічних для тих або інших наук, а в тому, що існують універсальні методи, які і забезпечують науковий характер теорій, до якої б сфери вони не належали: метод проб і помилок, висування гіпотез та їх логічна та емпірична (практична, експериментальна тощо) перевірка, формулювання на її основі передбачень та їх перевірка, намагання фальсифікувати теорію шляхом знаходження (або штучного створення) в дійсності явищ, які, згідно з теорією, неможливі ("заборонені" теорією) і існування яких можливо інтерсуб’єктивно перевірити.

Хто може заперечити, що в суспільних науках застосування цих методів необов’язкове і запропонувати кращі методи? Подивимось, які аргументи сам Сорос висуває на користь своєї "рефлексивної теорії історії": “Я керувався своєю теорією історії як у своїх фінансових справах, так і в діяльності в комуністичних країнах... Моя теорія неповна... Проте, завдяки їй я міг очікувати певні події й пояснювати їх після того, як вони траплялися.” Отже, маємо тут гіпотезу, передбачення, зроблені на її основі, та практичну перевірку, - цілком у згоді з доктриною єдиної науки Поппера. Залишається лише надати цій теорії детально опрацьованої наукової форми, - без неї вона все ще залишається філософською [2].

Іншим важливим моментом доктрини єдності наук Поппера є твердження про наявність наукових законів, які, за визначенням, є вірними завжди, в усі часи. Сорос, схоже, вважає, що для аналізу суспільних явищ ідея таких надісторичних законів непридатна, а тому доктрина єдності науки хибна. Ця проблема потребує детальнішого розгляду.

Чи можливі соціологічні закони?

Отже, як було сказано вище, нуаковий закон є позачасовим за визначенням. Певне твердження є науковим законом, якщо воно вірне завжди, в усі часи та в усіх ситуаціях; тому не може бути законів, що властиві лише тому або іншому історичному періоду чи стадії розвитку суспільства [3].

Поняття наукового закону має сенс лише остільки, оскільки ми вважаємо, що існують регулярності, які діють в усі часи і в усіх ситуаціях. У фізиці чи хімії це видається виправданим, оскільки сфера їх компетенції статична, в ній немає розвитку. В суспільній сфері ситуація інша.

Проти поняття соціального закону можна висунути, наприклад, такий аргумент. Навіть якщо ми виявимо спільні риси в поведінці людей та суспільній дійсності в найбільш давніх та сучасних суспільствах, в усіх суспільствах, що колись існували, то цього недостатньо, щоб ці спільні риси вважати суспільними законами. Адже той факт, що суспільство перебуває в розвитку, що в поведінці людей та характері суспільних відносин постійно з’являється щось суттєво нове, чого не було ніколи раніше, - робить екстраполяцію з минулого у майбутнє неправомірною. Позачасових суспільних законів не може існувати в принципі, оскільки сама людина та людське суспільство існують на Землі лише обмежений період часу. Отже, виходить, що словосполучення "суспільний закон", а разом з ним і "суспільна наука" – не більше, як метафори.

Спробуємо тимчасово відволіктися від поняття наукового закону і підійти до науки з прагматичної точки зору. Якою є функція науки, її raison d’etre, підстава, що виправдовує її існування? Такою підставою є здатність науки до вироблення теоретичних моделей, які "працюють" (не в смислі їх втручання в перебіг подій, а в смислі їх придатності для пояснення та передбачення певних подій за певних умов). Як пише видатний сучасний американський соціолог Рендал Коллінз: “Науку робить наукою здатність пояснювати, за яких умов модель одного виду більш придатна, ніж інша, з якої б області вони не були взяті... Наукова теорія дає нарис моделі досліджуваного світу під певним кутом зору. ...теорії не рівноцінні. Питання в тому, яка з них працює в найбільшому числі контекстів, які можна зв'язати один з одним. ...найбільш достовірна теорія — та, котра максимально укорінена в емпіричному світі через різноманітні пояснювальні "субмоделі", що входять до неї.”

Чи можливі такі моделі в сфері людської життєдіяльності? Не звертаючи на це уваги, ми постійно займаємося їх конструюванням. Відповідно до нашого досвіду ми наділяємо людей певними характеристиками, формуємо мисленні моделі їх поведінки та взаємодії; ми очікуємо, що ці моделі є стійкими, що вони відбивають не лише те, що відбувалося у минулому, а й те, що буде відбуватися у майбутньому; якщо виявляється, що ці моделі в тих або інших ситуаціях "не спрацьовують", то ми намагаємося з’ясувати причини цього і відповідним чином доповнити, модифікувати, уточнити наші моделі, зробити їх більш універсальними, більш придатними для передбачення і менш вразливими до фальсифікації. Але ж це – якраз те, що Карл Поппер визначає як єдину, спільну для всіх наук методологію. Наука лише ставить на систематичну основу ту мисленну діяльність, яку ми постійно здійснюємо інтуїтивно та спонтанно. Можливість та доцільність такої систематизації в сфері пізнаня людської взаємодії у суспільстві безсумнівна. Але тим самим позитивно вирішується питання про можливість суспільних наук, - незалежно від того, чи ми визнаємо правомірність застосування в них поняття наукового закону.

Але погляд на науку як систему пояснювальних моделей, а не зведення істин в останній інстанції, логічно веде до зняття заперечень проти поняття соціологічного закону. Соціальні науки прагнуть до вироблення таких же універсальних для своєї предметної сфери моделей, як фізика – для своєї. Те, що сама ця сфера (як, до речі, і предметна сфера біології) існує лише обмежений проміжок часу – не так принципово важливо. Важливо, що базові моделі соціології виконують в структурі соціологічної науки ту ж функцію, конструюються і розвиваються тим же способом, за тією ж ідеологією, як і закони природничих наук. На основі суспільного досвіду, фактів суспільного життя висуваються гіпотези про наявність певних універсальних зв’язків, що діють в усіх (сучасних, минулих та можливих) суспільствах, розробляються відповідні теоретичні моделі, ці гіпотези та моделі перевіряються (проходять процедуру фальсифікації) – логічно і шляхом пошуку фактів, що їм суперечать. Якщо модель в якихось випадках "не працює", то науковці шукають нові гіпотези, на основі яких можна побудувати кращу модель. Можна сформулювати ряд положень, які діяли і діють, наскільки дозволяють судити наявні соціологічні та історичні дані, в усіх суспільствах [4]. Це, правда не гарантує того, що вони будуть діяти завжди і в майбутньому. Так само, як не можна гарантувати, що твердження, прийняте фізикою як закон тяжіння, буде діяти завжди і всюду. Остільки, оскільки всі наявні дані свідчать про універсальність певного положення, воно умовно приймається наукою як закон – до того часу, поки не будуть виявлені факти, що його фальсифікують і не буде сформульвано більш універсального положення. В переході від менш істинних та універсальних формулювань законів до більш істинних та універсальних формулювань і полягає прогрес науки, причому немає і не може бути певності, що те або інше прийняте сьогодні формулювання є абсолютно істинним та універсальним і ніколи не буде замінене на більш істинне та універсальне.

Аргумент про незмінність природи з одного боку і розвиток суспільства – з іншого також не доводить неможливість суспільних наук. Усі конкретні соціальні ситуації, як і усі конкретні природні ситуації, є унікальними і неповторними. Проте ми завжди можемо мисленно виділити в них елементи та відносини, які не є унікальними, і сказати слідом за Екклезіастом: "Немає нічого нового під сонцем". Важливо чітко усвідомити, що наука не описує конкретні ситуації, вона описує лише окремі відносини, мисленно абстраговані з цієї конкретики.

Яку альтернативу пропонує Сорос?

Він згадує про теорію хаосу Іллі Прігожіна, - нову теорію та методологію дослідження розвитку складних природних систем, що набула великої популярності протягом останніх двох десятиліть: “До виникнення теорії хаосу природничі науки дотримувалися аналітичного підходу: вони прагнули виділити явище й відкрити загальні правила, за допомогою яких можна було б пояснювати та передбачати їх, незалежно від часу, а явище, у свою чергу, підтверджувало б правило. Це означає, що ті самі правила можна використати як для пояснення, так і для передбачення, а та обставина, що вони незалежні від часу, дозволяє випробувати їх... Мета теорії хаосу – підірвати їх авторитет. Вона розглядає складні явища, які годі визначити за допомогою законів, що діють незалежно від часу. Вони відбуваються на шляху, з якого немає вороття... Експерименти не можна повторити, а наслідки неможливо передбачити... Теорія хаосу... зробила більш прийнятною ідею невизначеного всесвіту, в якому події відбуваються на єдиному в своєму роді шляху, з якого немає вороття.” Щодо суспільства, то в ньому вплив думок людей на події “робить хід подій невизначеним у глибшому смислі, ніж у випадку природничих явищ”.

З усім цим треба було б погодитись, якщо дотримуватись думки, що завданням науки є абсолютно точне передбачення абсолютно всього. Проте, як ми відзначили вище, і як детально показує Карл Поппер в "Злиденності історицизму", наука (немає різниці, суспільна чи природнича) не може здійснити таке завдання. Натомість вона займається встановленням окремих різновидів регулярних зв’язків (законів) та передбаченням відповідно до них окремих аспектів ситуації (що виступають як наслідки) за певних умов (що виступають як причини) з певною (ніколи не абсолютною) точністю та ймовірністю.

Не маючи можливості детально дослідити теорію та методологію Іллі Прігожіна, зауважимо лише деякі, як мені здається очевидні, речі. Не може існувати методу для вивчення абсолютно унікальних явищ, - явищ, між якими немає нічого спільного. Будь-який раціональний метод дослідження завжди виходить з гіпотез про наявність в явищах, до яких застосовний цей метод, певної спільної структури, що може бути описана певним "пояснювальним принципом" (Р.Коллінз) або системою таких принципів. Якщо йдеться про пояснення історичних подій, то ця система пояснювальних принципів має бути "надісторичною". Якщо навіть ми передбачаємо, що певний пояснювальний принцип працює лише в певних історичних умовах, то для цього нам потрібний "вищий", більш універсальний пояснювальний принцип, який пояснює, які з "часткових" пояснювальних принципів працюють в яких умовах і чому. Таким чином ми з необхідністю маємо піднятися до найзагальніших, універсальних пояснювальних принципів, застосовних до всіх історичних часів. Як ми бачили вище, роль таких принципів в суспільних науках цілком аналогічна ролі законів в природничих науках, тому ми можемо з повним правом назвати їх соціологічними законами.

Невірним є і протиставлення пояснення та передбачення. Якби теорія Прігожіна була придатна тільки для пояснення якихось явищ "заднім числом", то її наукова і загалом пізнавальна здатність дорівнювала б нулю. Пояснити якесь явище заднім числом ніколи не становить проблеми. Але це пояснення заслуговує на увагу лише якщо ті “пояснювальні принципи”, які в ньому використані, виявляються придатними і для передбачення.

Всі наведені вище міркування стосуються і теорії хаосу Прігожіна, і "рефлексивної теорії історії" Сороса в тій мірі, в якій в них наявний науковий елемент. Нагадаємо, що на користь своєї теорії Сорос наводить аргумент: “завдяки їй я міг очікувати певні події й пояснювати їх після того, як вони траплялися.” Зверніть увагу: очікувати (тобто передбачати) й пояснювати, а не лише пояснювати заднім числом.

Застарілі уявлення про науку як джерело заперечень проти суспільних наук

Соціологія ніколи не стане наукою, що відповідає ідеалу старого логічного позитивізму, але і жодна з природничих наук теж не буде відповідати цьому ідеалу. Ми не змагаємося до неможливого... Сучасна філософія науки не руйнує науковості соціології, оскільки не стверджує, що наука неможлива, але дає більш рухливу картину того, чим є наука... Ряд критиків, що заперечують науковість соціології та висловлюють більш спеціальні технічні зауваження, по-моєму, завзято тримаються вузькопозитивистского бачення позиції опонентів, ігноруючи більш реалістичний образ науки.
Рендал Коллінз


Висуваючи свої антидетерміністські міркування як аргументи на користь перегляду доктрини єдиної науки Поппера, Сорос таким чином інтерпретує останню так, ніби вона заперечує більший або менший елемент непередбачуваності в подіях. Можна подумати, що Сорос не читав ані "Злиденності історицизму", в якому доводиться неможливість довгострокового та холістичного історичного передбачення, ані численних праць з філософії науки, в яких Поппер захищає індетермінізм. Багато аргументів Сороса проти можливості суспільної науки ґрунтуються саме на "холістичному" та позитивістському уявленнях про науку, що їх критикував Поппер у "Злиденності історицизму". Достатньо прочитати параграф 29 цієї праці під назвою "Єдність методу", щоб зрозуміти хибність багатьох заперечень Сороса [5].

Поппер демонструє адекватність та універсальність своєї концепції науки, розглядаючи два антисцієнтистські уривки з праці Фрідріха фон Гаєка "Сцієнтизм та вивчення суспільства" .

Перший з уривків починається реченням, в якому Гаєк наголошує на принциповою відмінністю між фізикою та соціальною наукою: суспільствознавець не має можливості проведення лабораторних експериментів у штучно створених умовах і може будувати своє знання лише шляхом прямого спостереження внутрішності та взаємодії "соціальних атомів" – індивідів. Це твердження, визнає Поппер, справді вказує на певні відмінності між соціальними науками та фізикою. Але решта уривку цілковито підтверджує Попперову інтерпретацію науки, та бачення єдності методу, що випливає з цієї інтерпретації.

Гаєк відзначає, що, не маючи змоги проводити експерименти та вимірювання щодо соціального "макрокосму", дослідник може встановити його закони лише шляхом мисленної побудови моделей взаємодії "соціальних атомів", перевірки та вдосконалення цих моделей (тобто виходячи з позицій методологічного індивідуалізму); отримане при цьому знання про соціум завжди буде дедуктивним. Цей опис методу соціальних наук суперечить індуктивістській інтерпретації науки, що панувала у філософії науки до публікації праць Карла Поппера. Прихильники цієї інтерпретації “тримаються того погляду, що у природничих науках ми просуваємося систематично від спостереження до теорії за допомогою якогось методу узагальнення і що ми можемо "верифікувати" і можливо навіть довести наші теорії за допомогою якогось методу індукції” . При цьому усі спроби конкретно визначити, в чому полягає цей метод, від Френсіса Бекона до позитивізму ХХ сторіччя, виявилися невдалими. Поппер переконливо продемонстрував, що не існує і не може існувати ніякої індуктивної логіки, за допомогою якої можна було б переходити від спостереження за конкретними та одиничними явищами до загальних та абстрактних положень науки; не існує і не може існувати ніякого "правильного" індуктивного методу, який гарантував би істинність отриманих з його допомогою узагальнень; індуктивний метод не тільки неможливий, але й цілковито зайвий, оскільки узагальнення здійснюються через висунення гіпотез та їх перевірки, - при цьому не має абсолютно ніякого значення, яким шляхом ми прийшли до тої чи іншої гіпотези [6]. Важливо лише, щоб теорія 1) мала форму, яка уможливлює емпіричну фальсифікацію та 2) витримувала цю фальсифікацію. Отже, все наукове знання має гіпотетико-дедуктивний характер. Наведений Гаєком опис методу соціальних наук не спростовує, а підтверджує ідею єдності наукової методології, якщо ми правильно розуміємо, в чому ця методологія полягає.

Гіпотетико-дедуктивна концепція науки дає можливість адекватно оцінити і роль "внутрішнього" знання в суспільних науках. На важливість такого знання, зокрема, дається дещо туманний натяк в першому реченні зі згаданого уривку з праці Гаєка, коли він пише про "пряме спостереження" внутрішності соціальних атомів (йдеться, очевидно, не про внутрішні органи людського тіла). Йдеться про інтерпретацію поведінки людей через аналіз власної суб’єктивності. На великому значенні такої “інтроспекції” наголошував Людвіг фон Мізес. Поппер визнає важливість цього моменту, проте показує, що йому можна знайти аналог і в природничих науках: “Безперечно, що ми маємо більш прямі знання про "внутрішність людського атома", ніж про внутрішність фізичних атомів, але ці знання інтуїтивні. Іншими словами, ми, звичайно, використовуємо знання самих себе для того, щоб будувати гіпотези про деяких людей або про всіх людей взагалі. Але ці гіпотези ще треба перевірити, їх ще треба піддати методу селекції шляхом елімінації. (Інтуїтивне знання перешкоджає деяким людям навіть уявити собі, що комусь може не подобатись шоколад.) Справді, фізику не допомагає таке пряме спостереження, коли він будує свої гіпотези про атом. І все ж, він дуже часто використовує симпатичну уяву або інтуїцію певного різновиду, яка здатна легко навіяти йому відчуття, що він інтимно знайомий навіть з "внутрішністю атомів" – з їхніми примхами й упередженнями [7]. Але ця інтуїція є його приватною справою. Наука зацікавлена лише в гіпотезах, які можуть бути інспіровані його інтуїцією, і до того ж лише в таких гіпотезах, що багаті своїми наслідками і які можуть бути відповідно перевірені.”

Оцінюючи логічні наслідки дедуктивного характеру соціологічного знання, Гаєк пише: “Внаслідок його {вченого} обмежених знань емпіричного боку складної ситуації, вони навряд чи дали б йому можливість передбачити точний наслідок певної ситуації; і він ніколи не зміг би перевірити їх за допомогою контрольованих експериментів – хоча вони могли б бути спростованими спостереженням таких подій, які відповідно до його теорії є неможливими.” “Наше знання принципів, на ґрунті яких ці феномени продукуються, якщо і дозволяє нам, то дуже рідко, передбачити точний наслідок деякої конкретної ситуації. Хоч ми і можемо пояснити принцип, на основі якого продукують певні феномени і можемо на ґрунті цього знання виключати можливість певних наслідків – наприклад, можливість, щоб деякі події сталися одночасно – наші знання будуть у деякому смислі лише негативними. Наприклад, вони дозволять нам лише не допустити певних результатів, але не дозволять нам настільки звузити кількість можливостей, аба залишилась лише одна з них.”

І це також повністю відповідає інтерпретації наукового процесу та методу, яку запропонував Карл Поппер. “Цей уривок, - коментує він, - далекий від того, щоб описати ситуацію, специфічну саме в соціальних науках – чудово описує характер природничих законів, які завжди можуть лише виключити певні можливості... Передусім твердження, що ми, як правило, "не можемо передрікати точний наслідок будь-якої конкретної ситуації", ставить проблему неточності передбачення. Я вважаю, що точно те ж саме можна сказати і про конкретний фізичний світ. У загальному випадку тільки внаслідок застосування штучної експериментальної ізоляції ми можемо передбачати фізичні події... Ми дуже далекі від того, щоб уміти передрікати, навіть у фізиці, точні наслідки конкретної ситуації, такої як гроза чи пожежа... Поширене упередження, що соціальні ситуації є набагато складнішими, ніж фізичні, здається, походить із двох джерел. Одне з них: ми схильні порівнювати те, чого не можна порівнювати. Я маю на увазі, з одного боку, конкретні соціальні ситуації і, з іншого боку, штучно ізольовані експериментальні фізичні ситуації.”

Загалом, філософія науки Карла Поппера виходить з "негативної" установки, що виявляється не лише в заміні ідеї верифікації ідеєю фальсифікації, а й в переконанні в тому, що для того, щоб адекватно розуміти науковий процес, потрібно розглядати наукові теорії не як такі, що "передбачають точні наслідки", а як такі, що "виключають певні можливості". Власне, саме ця властивість теорій і робить можливою їх фальсифікацію та відбір кращих з них: якщо подія, заборонена теорією, насправді має місце (і існує можливість інтерсуб’єктивної перевірки твердження, що ця подія має місце), то теорія, яка забороняє цю подію, вважається фальсифікованою і натомість має бути запропонована інша теорія, яка вбирає в себе "істинний зміст" фальсифікованої теорії і містить додатковий істинний зміст, що включає, зокрема, і проблемну ситуацію, яка фальсифікувала першу теорію [8].

Ця "негативна" інтерпретація нуки важлива щонайменше в трьох аспектах:

1) вона дозволяє включити до сфери емпіричної науки усі універсальні висловлювання, які мають якийсь емпіричний зміст, "щось говорять" про дійсність [9], а не лише такі, що роблять можливим точне передбачення наслідків події (чого, в абсолютно строгому смислі, ніколи не буває);

2) вона добре пояснює спосіб відбору кращих емпіричних теорій;

3) вона дає досить ефективний критерій розмежування між емпіричними теоретичними системами з одного боку, та метафізичними, конвенціоналістськими та тавтологічними – з іншого.

Зупинимося трохи детальніше на обґрунтуванні цієї інтерпретації. На думку Поппера, “будь-який природничий закон можна виразити у формі твердження, що те-то або те не може статися... Наприклад, закон збереження енергії можна висловити таким чином: "Не можна збудувати вічного двигуна"; закон ентропії – так: "Не можна збудувати машину зі стовідсотковим коефіцієнтом корисної дії". ” На мій погляд, ці приклади не дуже вдалі. Адже в них негативні висловлювання не є еквівалентними тим законам, які вони нібито висловлюють. Вони "говорять" менше, ніж самі закони; тобто вони є не негативними формулюваннями відповідних законів, а окремими висновками з них. Тим не менше, твердження про можливість вираження наукових законів в негативній формі є вірним. (Навіть якщо ми візьмемо найбільш строгі фізичні закони, то можемо переформулювати їх в такі, що забороняють будь-які результати, крім тих, які, згідно з ними, є необхідними. Звичайно, такі формулювання будуть не дуже зручними, але їх можливість показує, що ми можемо розглядати "строгі" закони, як окремі випадки "заборонних" теорій.)

Більш адекватним є формулювання цієї ідеї, дане Поппером в "Логіці наукового відкриття": емпірична теорія “розділяє клас усіх можливих базисних висловлювань {тобто висловлювань про факти} на два наступних непустих підкласи: по-перше, клас усіх тих базисних висловлювань, з якими вона несумісна (які вона виключає або забороняє)... та, по-друге, клас тих базисних висловлювань, які їй не суперечать (які вона "допускає")”[10]

Ми можемо представити теорію, як це робить Поппер в "Логіці наукового відкриття" у вигляді кола, що розділене на сектори дозволених та заборонених базисних висловлювань. Різна відстань від центру кола відповідає різним початковим умовам. Усі точки, що знаходяться на заданій відстані від центру кола в зоні дозволеного/забороненого відповідають тим подіям, які, згідно з теорією, є можливими/неможливими за даних початкових умов. Чим меншим є сектор дозволеного, тим більш інформативною є теорія. “Теорія тим більше говорить, чим більше вона забороняє”(Поппер). У граничному випадку сектор дозволеного стискається до радіуса; це означає, що за даних початкових умов теорія виключає усі можливості, крім однієї. Це і є випадок "строгих" наукових законів. Оскільки такі закони є найбільш інформативними, то їх відкриття є, так би мовити, граничною інтенцією науки. Але, будучи лише граничною інтенцією, вони не вичерпують усього змісту науки, а є лише його частиною. Іншими словами, наукову (і загалом пізнавальну) цінність мають не лише закони та теорії, які дозволяють "передбачити точні наслідки"[11] , але усі закони та теорії, які "виключають певні можливості".

'Сорос

Практична або, в термінології Поппера, технологічна значимість цих теорій полягає в тому, що “одним з найважливіших завдань будь-якої теорії є вказати, чого не можна досягти” [64, 83]. Іншими словами, наукові теорії дають можливість точного передбачення лише в деяких відносно простих ситуаціях, але в будь-якому разі допомагають уникнути багатьох помилок [12].

Проблема рефлексивності

Головним аргументом Сороса проти можливості суспільних наук є посилання на проблему рефлексивності.

Суть проблеми в тому, що соціальні теорії ("твердження") впливають на соціальну ситуацію, тобто змінюють той "факт", який вони беруться досліджувати; внаслідок цього, якщо вони й були вірними, то вони перестають бути такими після свого оприлюднення, а тому вже непридатні до практичного застосування. На відміну від природничих теорій, в яких твердження не впливає на факт:
Закон тяжіння діяв однаково як до, так і після відкриття його Ньютоном. Але люди змінюють свою поведінку у відповідь на оприлюднення соціальних теорій та проектів. Ці зміни поведінки людей можуть бути як сприятливими для нововведень, збільшуючи їх ефективність та даючи інші непередбачені позитивні наслідки (наприклад, якщо вони здатні викликати суспільний ентузіазм, подолати зневіру тощо), а можуть діяти в протилежному напрямку, зводячи ефективність від нововведень нанівець і викликаючи непередбачені негативні побічні наслідки.

Відповідно, при вивченні суспільних процесів методи, що застосовуються в природничих науках, не можуть бути такими ж ефективними.

Проблема рефлексивності зумовлює не лише меншу ефективність наукових методів в суспільній сфері, але й малу ефективність критичного процесу. Сорос пише про це: “Науковці схвалюють критичне ставлення не тому, що вони раціональніші чи терпиміші, порівняно з іншими людьми, а тому, що наукову критику не так легко відкинути, як інші її різновиди: їхнє ставлення – це радше наслідок критичного процесу, а не його причина. Ефективність наукової критики є результатом поєднання кількох факторів. З одного боку, природа забезпечує легкодоступні та надійні критерії, за якими можна судити про правильність теорії; з другого боку, існує потужний стимул визнавати ці критерії та додержуватись їх: природа живе незалежно від наших бажань, і ми не можемо пристосувати її до наших потреб, не збагнувши спершу, як вона функціонує... Поза царством природних явищ критичний процес не такий ефективний... Природа діє незалежно від наших бажань; на суспільство, проте, можуть впливати теорії, що стосуються цього суспільства. У природничих науках теорії, щоб бути ефективними, мусять бути істинними. В суспільних науках це не так. Усе якнайпростіше: теорії можуть правити людьми. Потреба дотримуватися умовностей науки не є доконечною, внаслідок чого страждає інтерсуб’єктивний процес. Теорії, що прагнуть змінити суспільство, можуть надягти оманливу личину, щоб користуватися здобутою репутацією науки, не додержуючись її умовностей. Критичний процес майже не гарантує захисту, оскільки наміри зовсім інші, ніж у природничих наук... Є два критерії, за якими можна судити про теорії, - правдивість та дієвість, котрі в жодному разі не співпадають.”

Ця проблема справді є чи не найважливішою для розуміння причин "недорозвиненості" суспільних наук. Як пише Рендал Коллінз: “Можливо, одна з головних переваг природничих наук у тому, що в їх теоріях майже немає прямих політичних імплікацій. Це дозволило їм уникати суперечок, що замутили аналітичну сторону суспільних наук, і насамперед соціології.”

Всім новаторським теоріям доводилося й доводиться долати упередження та догматизм. Проте, якщо нова природнича теорія справді краще пояснює функціонування тієї ділянки дійсності, яку вона описує, то чисто консервативна, "захисна" спрямованість спротиву, в кінцевому рахунку прирікає його на поразку. Натомість у випадку соціальних теорій часто з’являються "новаторські" теорії, сила підтримки яких далеко не завжди пов’язана з їх пізнавальною цінністю.

Суспільні теорії, що описують людську дійсність, можуть суттєво впливати на поведінку людей. Для політичних теоретиків пріоритетною метою часто є не пізнання об’єктивних зв’язків та відносин суспільної дійсності, а перетворення суспільної дійсності за певною програмою. (Згадаймо класичне Марксове: “Філософи досі тільки пояснювали світ, але завдання в тому, щоб змінити його” [42].) Для цього потрібна не об’єктивна наукова теорія, а ідеологія, спроможна мобілізувати великі суспільні сили.

Але, ідея про те, що цієї проблеми можна позбутися, заявивши, що всі суспільні теорії є однаково лженауковими, є хибною. Так чи інакше, нам потрібно вибирати з-поміж існуючих теорій, а тому нам потрібні засоби для розрізнення між власне ідеологіями, та об’єктивними теоріями.

Якщо перед наукою ставити завдання довгострокового історичного прогнозування чи то "історичного пророкування", то рефлексивне заперечення Сороса проти можливості суспільних наук буде вірним. Неможливість історицистської науки ще півсторіччя тому детально і всебічно продемонстрував Карл Поппер. Аргумент рефлексивності міг би бути додатком до попперової критики історицизму та холізму.

Проте Поппер продемонстрував не лише неможливість історицистської науки про суспільство, а й те, що історицистські претензії та методи не мають нічого спільного зі справжньою наукою. Наука не спроможна передбачити не лише хід історії, але навіть точні наслідки будь-якої конкретної ситуації. При цьому це однаково стосується як соціальних, так і фізичних ситуацій. На основі наукових теорій можливо передбачити лише окремі аспекти розвитку ситуації на обмеженому часовому відрізку з більш або менш високою, але ніколи не абсолютною, точністю та ймовірністю. Чим віддаленіша перспектива, тим більше виникає непередбачених і непередбачуваних обставин та подій, які змінюють хід процесів, що є об’єктом прогнозування. І тим більші можливостей у людей змінювати хід цих процесів.

Істинність або хибність теорії визначається тим, наскільки вірно вона описує постійні та об’єктивні зв’язки. Разове співпадіння передбачень теорії з фактами не свідчить про науковість та істинність теорії, адже ці факти можуть бути наслідками зовсім інших причин, ніж ті, що передбачалися теорією. Співпадіння може бути просто випадковістю (якщо я висуну теорію, що існує закон природи, згідно з яким монета повинна падати на "орел", підкину монету, і вона при одному випробуванні так і впаде, то це не означатиме, що моя теорія є вірною) або результатом впливу теорії на факти (якщо я висуну теорію, згідно з якою усі олівці з природноісторичною необхідністю стануть зеленими, і зможу організувати Партію зелених олівців, яка захопить владу в усьому світі і примусить усіх виробників олівців фарбувати їх у зелений колір, то це анітрохи не свідчитиме на користь моєї теорії.)

Історія не демонструє циклічної повторюваності. Всі масштабні історичні передбачення – це не очікування того, що вже багато разів, регулярно, за однією й тією ж схемою, відбувалося в минулому, а передбачення чогось унікального, чого ще ніколи не було. Вже з цієї причини усі такі передбачення не можуть бути науковими. В теоріях, що обґрунтовують ці передбачення, може бути присутній значний елемент науковості, що слугує як фон, створюючи враження солідності та правдоподібності. Але оскільки йдеться про передбачення чогось якісно нового, то вони ніколи не випливають з наукового елементу (який може говорити лише про те, що завжди буває, тобто що не є новим), а є продуктом здогадки, уяви, інтуїції, що спираються на довільні екстраполяції тих або інших наявних тенденцій (про які невідомо, наскільки вони є стійкими) [13] . Якщо оприлюднення теорії суттєво впливає на діяльність людей, від якої залежить хід процесів, що описуються теорією, то вже з цієї причини можна стверджувати, що вона не описує ці процеси адекватно. Це не означає, що до футуристичних теорій треба завжди ставитися негативно або не сприймати їх всерйоз. Вони можуть мати позитивне значення як попередження про те, що може статися, якщо певні наявні тенденції будуть продовжуватися, про ймовірні небезпеки, проти яких треба шукати та вживати заходів. Проте якщо ці теорії вимагають прийняти їх передбачення як науково доведену "природноісторичну необхідність", то проти цих претензій треба вести рішучу боротьбу.
Але чи є це достатньою підставою для висновку про неможливість суспільної науки? Аж ніяк.

В діяльності людей та суспільному житті є чимало процесів, які відбуваються регулярно подібним чином. Суспільна наука не може передбачати чогось принципово нового. Вона не може передбачати відкриттів, творчих звершень, революцій, духовних переворотів та їх впливу на життя людей. Але суспільне життя складається також і з "рутини", з якою наука може досить успішно впоратися.

Наука не всемогутня, але це не означає, що вона неможлива або непотрібна.

Яким же є завдання суспільної науки? По суті, такі ж як і у природничих наук – виявляти в своїй сфері постійні зв’язки та розробляти їх моделі.

Яким чином рефлексивний аргумент стосується такої, свідомої власних обмежень, "технологічної" суспільної науки? Очевидно, він вказує на специфічні труднощі, що постають перед суспільними науками й додатково (порівняно з природничими науками) обмежують їх можливості, але в жодному разі не роблять ці науки неможливими чи неспроможними.
Рефлексивне заперечення вказує на обмеженість можливостей суспільних наук, але не говорить про їхню неможливість. Значення рефлективності не слід недооцінювати, але не можна його й абсолютизувати. В діяльності людей та суспільному житті діє чимало стійких зв’язків, на які оприлюднення тих або інших теорій не може вплинути. На основі знання про ці зв’язки можна моделювати розвиток різних ситуацій, передбачаючи (зрозуміло, лише з більшою чи меншою точністю та ймовірністю) поведінку як необізнаних так і теоретично підготовлених діячів.

Всередині ХІХ ст. російський письменник-філософ Ф.М.Достоєвський сформулював своєрідне "рефлективне заперечення" проти позитивістсько-сцієнтистської віри в те, що людську поведінку можна звести до законів природи та арифметики. Він писав, що людина зробить всупереч науковим передбаченням хоча б тільки для того, щоб "переконатися, що вона людина, а не фортеп’янна клавіша": “навіть у тому разі, якби вона дійсно виявилася б фортеп’янною клавішею [14], якби їй довели це навіть природничими науками та математично, то і тоді не вгамується, а навмисне навпаки щось зробить, виключно з самої невдячності; власне щоб наполягти на своєму.”

Усе це напевно вірно, проте до такого способу спростування може вдатися лише той, хто всерйоз сприймає сцієнтистські спроби "довести природничими науками і математично", що людина є "фортеп’янною клавішею". Проте той, хто сприймає ці претензії скептично, хто знає, що наука не може описати навіть індивідуальні нюанси конкретної фортеп’янної клавіші , не кажучи вже про індивідуальність конкретної людини, ніколи не стане робити щось лише для того, щоб спростувати ті або інші наукові передбачення, хоч і на шкоду для себе. Те саме стосується й тої загальної маси людей, яким до сцієнтистських претензій немає ніякої справи. З іншого боку – наявність індивідуального та непередбачуваного елементу в поведінці людей залишає чимало місця для загальних та типових моделей.

Звичайно, знаючи про наукові передбачення людина може намагатися їх використати або запобігти їх використанню проти неї. В будь-якому разі конкретні події (причому не тільки в суспільстві, але й в природі) ніколи не розвиваються точно за сценарієм, розробленим на основі наукових моделей. Наукові теорії дозволяють моделювати хід подій за тих або інших умов, вона може дати декілька моделей для різних можливих умов, проте які саме умови мають місце (а отже, яка з наявних моделей буде "працювати"), – оцінює людина.

Рендал Коллінз, проаналізувавши проблему рефлексивності, робить висновок: “Рефлексивність може дати людям шанс спробувати змінити розподіл незалежних змінних, але не відносини між незалежними та залежними змінними... Навіть на мікрорівні, де, здавалося б, індивід найбільше здатний рефлексивно змінювати результат своїх дій, по-моєму, коли індивіди дійсно контролюють кінцеві результати, вони домагаються цього, застосовуючи мікросоціологічні закони, а не йдучи проти них... Знання принципу не позбавляє його сили... Чи може теоретик обміну чи той, хто застосовує теорію ритуалів Дюркгейма та Гофмана, закохатися? Чи не руйнує ситуацію теоретична самосвідомість? Я можу завірити вас, що не руйнує. Могутні соціальні процеси мають дивну силу, що придушує більш слабкі процеси на зразок короткочасної рефлексії.” [102]

Суспільно-політична діяльність не є суцільним мистецтвом заснованим на інтуїції. Вона є також раціональною діяльністю. Як і всяка раціональна діяльність, вона спирається на певні теоретичні моделі – більш або менш надійні, вироблені спонтанно на основі особистого життєвого досвіду або на основі методичного наукового дослідження. Критерії та засоби оцінки істинності теорії – в принципі однакові для суспільних та природничих теорій. Немає причин, чому суспільні теорії не можуть бути піддані тому ж процесу наукового випробування, оцінки й критики, що й природничі. Якщо вони і не забезпечують такої ж надійності, то це – лише відмінність ступеню. Надійність природничих теорій також далеко не абсолютна.
Найкращі суспільні теорії, що пройшли, наскільки це можливо, науково-критичний процес, здатні суттєво допомогти орієнтуватися в суспільних процесах. Вони дозволяють прогнозувати ефективність діяльності суспільних інституцій, оцінити проблеми, що перед ними виникнуть та виробити засоби їх розв’язання. Вони надають і засоби кількісного прогнозування, дозволяючи в багатьох випадках можна з великою ймовірністю передбачати напрям і масштаби зміни певних конкретних соціально-економічних показників внаслідок тих або інших заходів [15].

Суспільні науки, як і будь-які науки, не є всемогутніми. Але в своїх обмежених рамках вони можуть не так вже й мало.

Резюме

Спробуємо підбити підсумки нашого обговорення проблеми можливості суспільних наук та єдності наукового методу:
1) Рабське наслідування суспільними науками природничих наук є шкідливим, - так само як і рабське наслідування будь-якою наукою будь-якої іншої науки. Кожна наука має свою виразну специфіку, що визначається її предметом.
2) Суспільні науки, внаслідок специфіки свого предмету, зіштовхуються з рядом проблем, які навряд чи колись дозволять їм досягти рівня точності й надійності природничих наук.
3) Суспільні науки потрібні нам як засіб раціональної орієнтації в суспільних процесах. Оскільки це так, то необхідно, щоб діяв процес відбору кращих суспільних теорій, - теорій, які найточніше відповідають дійсності та найбільш багаті емпіричними наслідками. Отже, нам потрібний метод для здійснення такого відбору.
4) Не можна відмовлятися від ідеї єдності наукового методу, якщо цей метод розуміти як раціонально-критичний процес, аналогічний до того, що застосовується в природничих науках. Адже ми не маємо ніякого іншого скільки-небудь задовільного (не кажучи вже – кращого) методу відбору кращих суспільних теорій.
5) Заклик до визнання усіх суспільних теорій лженауковими може принести лише наслідки, протилежні тим, на які сподівається Сорос: замість захисту критичного процесу – захист лженаук від критики. Він не завадить нікому проголошувати свої теорії наукою, наукою наук, розгадкою загадки історії тощо. Натомість він позбавить тих, хто прийме пропозицію Сороса, підстав, що виправдовували б застосування до цих теорій методів логічної та емпіричної перевірки, які передбачаються ідеєю єдності наукового методу (в інтерпретації Поппера). Якщо люди з культурою критично-раціонального мислення відмовляться від боротьби за суспільні науки, вони лише звільнять "поле бою" для лженаук.
6) Причиною сцієнтистського та історицистського збочень є не намагання поставити вивчення суспільних процесів на наукову основу, а "обожнення" науки, віра у її всемогутність. Відповідно, наші зусилля мають бути спрямовані на руйнацію залишків цієї віри, на формування реалістичного образу науки, усвідомлення обмеженості її можливостей, а не на заперечення науки взагалі чи суспільних наук зокрема.

До наступної глави: Соціальна інженерія: почастинний та холістичний підходи

Примітки:

1. Сорос Д. Утвердження демократії. – К.: Основи, 1994. – 224 с.

2. Говорячи про те, що теорія Сороса залишається філософською, я не ставлю під сумнів істинність основних її положень: вплив людських думок на події, неможливість досконалого знання, наявність певної невідповідності між уявленнями людей та об’єктивною дійсністю, можливість інтерпретації історичних подій як взаємодії уявлень людини та дійсності, що стає можливою завдяки цій невідповідності тощо. Все це доволі самоочевидні речі. Значення теорії Сороса, очевидно, не в констатації цих фактів, а в тому, що вона пропонується як метод пізнання. Тому доречно прояснити різницю між філософськими та науковими методами.
Філософія являє собою спосіб теоретичного осмислення світоглядно значимих проблем, до яких належить, зокрема, проблема пізнання. Тому філософія здійснює критичну рефлексію щодо наявних методів пізнання і розробляє нові методи. Ця розробка починається, як правило, з інтуїтивних та дещо туманних, "метафізичних" ідей. В процесі розробки вони можуть бути модифіковані, прояснені, уточнені, конкретизовані, логічно та емпірично обґрунтовані. Якщо рівень логічного та емпіричного обґрунтування є достатньо високим, то новий метод стає частиною наукової методології.
Щоб набути статусу наукового метод повинен задовольняти наступним вимогам:

1) високий ступінь формалізації методу, тобто представлення його у вигляді цілісної системи логічно обґрунтованих правил, дотримання яких можна легко відслідкувати,
2) наявність ефективних засобів інтерсуб’єктивної перевірки результатів, отриманих з його допомогою. Адже, як пише Карл Поппер, “об’єктивність наукових висловлювань ґрунтується на можливості їх інтерсуб’єктивної перевірки.” [65, 68]

3. Відкриття законів, згідно з концепцією Поппера, відбувається наступним чином: ми досліджуємо певні явища і висуваємо гіпотезу про дію в них певного закону. Якщо не вдається найти жодного факту, який суперечив би нашій гіпотезі, і натомість вдається знайти чимало фактів, що її підтверджують, а також якщо ця гіпотеза не суперечить іншим прийнятим теоріям, ми пробно приймаємо її як істинну. Пробність означає, що рішення про прийняття гіпотези як істинної підлягає перегляду, якщо виявляться факти, що суперечать нашій гіпотезі

4. Р.Коллінз наводить три приклади, з обережності називаючи їх не законами, а "принципами узагальнення":

“I. Чим більш тривалою, інтенсивною та замкнутою є взаємодія між людьми, тим більше вони будуть ототожнювати себе з деякою групою і тим більший тиск вони будуть відчувати та чинити в напрямку підпорядкування локальним зразкам поведінки та віри... ІІ. Людські пізнавальні здібності обмежені; відповідно чим складнішою та невизначеною є ситуація, тим імовірніше, що її учасники вдадуться до якоїсь прийнятої без доказів сталої рутинної практики і зосередяться на конкретній ділянці проблем, що найбільше їх хвилюють. III. Політична криза виникає, коли державний військовий апарат розлагоджений внутрішнім розколом між елітами; його поломка особливо ймовірна при військовій поразці та/чи при економічному напруженні, до якого призводять довгострокові військові витрати, що перевищують організаційні можливості держави по збиранню доходів.” Ці три приклади “цілком узгоджуються, наскільки мені відомо, з фактами, що належать до будь-якої історичної епохи, а таких принципів набагато більше.” А отже: “Невірно, що не існує принципів пояснення, що мають силу у застосуванні до всієї історії”.

Карл Поппер наводить останній з цих "принципів" дещо в іншому формулюванні у "Злиденності історицизму" як приклад універсального соціологічного закону, називаючи його за ім’ям філософа, що першим вказав на нього, - законом Платона.

5. Ці ж фрагменти містяться в параграфі „Індивідуалістичний, або „композитивний” метод суспільних наук” головної праці Гаєка з методології суспільних наук „Контрреволюція науки” [95]. На початку цієї праці Гаєк спеціально попереджає, що там, де він пише про методи природничих наук, мова йде не стільки самі ці методи, якими вони є насправді, скільки про панівні погляди на природу наукового методу: “Методи, які вчені або ті, хто зачарований природничими науками, так часто намагалися нав’язати наукам суспільним, далеко не завжди були тими, якими природничники насправді користувалися у власній сфері... Протягом останніх кількох поколінь погляди на Науковий метод неодноразово змінювалися..., хоча не можна не визнати, що методи, які застосовувалися насправді, залишилися по суті тими ж… Вчений, що теоретизує про процедури, які ним застосовуються, та намагається їх осмислити, - не завжди надійний провідник.” [95] До того ж, “ті, чиї голоси звучали найгучніше, дуже рідко виявлялися людьми, що зробили помітний внесок в розвиток Науки і ...насправді багато разів виявляли в питаннях, що стосуються природничих наук, таку ж фанатичну відданість передсудам... Догматизм, що завадив Френсісу Бекону прийняти коперніковську астрономію та примусив Конта стверджувати, що усякі спроби надто прискіпливого дослідження явищ з допомогою таких інструментів, як мікроскоп, згубні та мають бути заборонені духовною владою позитивно організованого суспільства як такі, що можуть зруйнувати закони позитивної науки...”

6. Звичайно, цим не заперечується існування і важливість методів, які можуть наштовхнути дослідника на вдалу гіпотезу.

7. В "Логіці наукового відкриття" Поппер наводить висловлювання Альберта Ейнштейна про те, що відкриття універсальних законів здійснюється “з допомогою інтуїції, заснованої на феномені, схожому на інтелектуальну любов до об’єкту досліду”.

8. На цьому, зокрема, засновується можливість т.зв. вирішальних експериментів: “В більшості випадків до фальсифікації деякої гіпотези ми маємо в запасі іншу гіпотезу, тому фальсифікуючий експеримент є вирішальним експериментом, який допомагає нам вибрати одну з двох гіпотез. Це означає, що дані дві гіпотези відрізняються в деякому відношенні і експеримент використовує цю відмінність для спростування (принаймні) однієї з них.” [65, 116] “...під вирішальним експериментом я розумію експеримент, призначений для спростування деякої теорії, і зокрема для здійснення вибору між двома конкуруючими теоріями через спростування (принаймні) однієї з них, що, звичайно, не доводить істинність іншої.”

9. "Говорить" в об’єктивному смислі, тобто смислі, що допускає інтерсуб’єктивну перевірку, оскільки очевидно, що в більш широкому смислі і метафізика і поезія теж "щось говорять" про дійсність.

10. В контексті цього формулювання відношення між висловлюваннями, забороненими теорією, та висловлюваннями, дозволеними теорією, виглядають як "симетричні". (Звичайно, йдеться лише про базисні висловлювання, які відносяться до сфери компетенції теорії, оскільки поза цією сферою теорія нічого не забороняє, а отже, усе дозволяє.) Логічна асиметрія виникає з того, що поява фактів, які суперечать теорії, має розглядатися як свідчення її (принаймні, часткової) хибності (фальсифікація), в той час як поява фактів, які не суперечать теорії, не можуть розглядатися як свідчення її істинності (верифікація).

11. Нагадаємо, що навіть такі закони та теорії дозволяють "передбачити точні наслідки" лише "в штучно ізольованих експериментальних ситуаціях", і то лише умовно, оскільки абсолютної ізоляції, а також абсолютної точності вимірювань досягти неможливо.

12. В контексті даної теми доречно сказати про такий специфічний різновид наукових теорій як ймовірнісні теорії. Ці теорії в загальному випадку можуть начебто нічого не забороняти і дозволяти все, і тим не менше вони про щось "говорять". В "Логіці наукового дослідження" Поппер вказує на те, що “висловлювання про ймовірність... є метафізичними доти, доки ми не вирішимо зробити їх придатними для фальсифікації, прийнявши деяке методологічне правило” [65, 205]. Проте, заглибившись у складні, спеціальні логіко-математичні проблеми теорії ймовірності, Поппер залишає недостатньо підготовленому читачу здогадуватись про суть цього методологічного правила. Між тим, на мою думку, можливо досить легко та коротко це пояснити.

Потрібне нам правило ми можемо сформулювати так: ймовірнісні висловлювання, які мають форму, непридатну для фальсифікації, потрібно переводити у форму, яка умовно допускає фальсифікацію. Що це означає? Розглянемо простий приклад.
Припустимо, ми маємо справу з гіпотезою про те, що ймовірність настання певної події (назвемо її подією А) становить 50% (P(A)=0.5). Застосовуючи методи математичної теорії ймовірності ми можемо “перевести” цю гіпотезу у форму: ймовірність того, що при N випробуваннях кількість випадків, у яких подія A настане, відхилятиметься від значення 0.5*N більше ніж на d% (назвемо цю складну подію подією В), становить p (P(BN,d)=p).

Значення p для різних N та d показане в таблиці. З неї видно, що при досить високому значенні N та не дуже низькому значенні d, величина p буде дуже малою. Збільшуючи кількість випробувань N, ми можемо довести p до скільки завгодно малої величини, крім нуля. Умовно визначивши таку величину p, якою можна знехтувати (прийняти за 0), ми отримуємо можливість перевірки-фальсифікації даної гіпотези. Тобто, підібравши такі значення N та d, які роблять ймовірність настання події B настільки малою, що ми можемо умовно вважати цю подію неможливою, тобто забороненою нашою початковою гіпотезою.

'Сорос

Але раптом саме ця подія, хай би її ймовірність визначалася цифрою 0.00...1 з кількома десятками знаків після коми, випадково матиме місце в нашому випробуванні? Що ж, ми ніколи не можемо бути цілковито застрахованими від помилок; більший або менший ризик існує завжди, питання саме в тому: більший або менший? До того ж, методологія фальсифікації забезпечує зменшення цієї ймовірності ще на декілька порядків, порівняно з p. Адже ця методологія передбачає не однократні, а багатократні перевірки.
Якщо в одному складному випробуванні був отриманий результат, який (у випадку ймовірнісних гіпотез умовно) суперечить гіпотезі, то це ще не фальсифікує гіпотезу. Передбачається багатократне повторення експерименту. Якщо в результаті, скажімо, в середньому кожне третє випробування даватиме результат, умовно прийнятий за неможливий, то гіпотезу, очевидно, слід визнати фальсифікованою. А якщо лише в кожному сотому, то можливо це слід списати на якісь невідомі й непередбачені сторонні чинники (зафіксувавши наявність проблемної ситуації, а отже, необхідність пошуку гіпотези, яка розв’язувала б цю проблему). Ну а якщо вона трапилася лише один чи два рази – то це аномалія, яку не слід приймати до уваги.

Наскільки ефективним є багатократне випробування, показує приклад: якщо ймовірність події B становить 1 з мільярду (P(B)=10-9), то ймовірність того, що у 100 випробуваннях вона настане більше ніж 1 раз, приблизно дорівнює 100*10-9*10-9=10-16, тобто є в 10 мільйонів разів меншою.

14. Будь-який конкретний об’єкт та конкретна ситуація є унікальними та безмежно складними. Наука абстрагується від цієї безмежної складності, залишаючи поза розглядом безліч нюансів як "несуттєвих", тобто таких, що в переважній більшості випадків лише незначною мірою впливають на ті параметри, які є предметом дослідження. Наука заміняє унікальні, конкретні, безмежно складні об’єкти та ситуації загальними логічними моделями обмеженої складності і на основі цих моделей робить свої прогнози. Зрозуміло, що ці прогнози лише приблизно, з більшою або меншою точністю та ймовірністю відображають ті аспекти поведінки конкретного об’єкта в конкретній ситуації, які є предметом моделювання. Інколи ця точність та ймовірність дуже високі, але ніколи не абсолютні.
До речі, це є однією з причин, чому довгострокові прогнози ніколи не є надійними. Чим більш віддаленим у часі є ситуація, яку ми намагаємось науково моделювати та прогнозувати, тим менш точними є "вихідні дані", необхідні для нашої моделі. За цей час може трапитись безліч "випадкових", непередбачених подій, що можуть докорінно змінити ситуацію і зробити хибними усі наші прогнози.

15. Звичайно, при цьому можуть виникати непередбачені "побічні ефекти". Але те саме стосується й технологічного застосування досягнень природничих наук. Взяти хоча б екологічні проблеми, що виникли внаслідок науково-технічного прогресу. Чи означає це, що треба відкинути досягнення науки і повернутися до первісного стану? Вирішуючи одні проблеми, люди одночасно, часто несподівано для себе, створюють нові і потім шукають засобів вирішення цих нових проблем. Інколи трапляється, що нові проблеми ще більш важкі, ніж старі. З цього слідує, що необхідно бути обережним і намагатися передбачити наслідки наших дій якомога всебічніше. Але навряд чи розумно робити з цього висновок, що ніякі проблеми взагалі не треба вирішувати.

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии