Соціальна ринкова економіка: досвід Європи


'СоціальнаІсторики і публіцисти по праву зв'язують економічний підйом Західної Німеччини з ім'ям Людвіга Ерхарда — міністра економіки в уряді К. Аденауера, а потім і канцлера ФРН. Саме він увійшов в історію як автор найефективнішої в сучасному світі моделі економіки – соціальної ринкової економіки.

Незабаром після війни хтось з журналістів кинув фразу: “Німеччина — це купа сміття, у якій порпаються 40 млн. голодних німців”. Влучний образ наочно характеризував стан переможеної країни.

Як підвелися з колін німці? Яким чином перебороли розруху й у короткий термін домоглися процвітання і стабільності?

Нелегкий вибір

Після війни Німеччина стояла перед надзвичайно складним вибором: який тип економіки повинна вибрати нова посттоталітарна держава. Помилка могла коштувати надто дорого – зруйнована війною економіка не перенесла б чергового потрясіння. Було зрозуміло, що ліберальна модель не підходить – вона прийнятна тільки в стабільному суспільстві, де вже ефективно працюють державні механізми та існує сильне громадянське суспільство. Після десятиліть правління гітлерівського режиму усе це було зруйновано чи перебувало в процесі становлення – так як і в Україні після доби комунізму. Ліберальна модель могла призвести тільки до зростання спекуляцій, гонитви за швидким збагаченням, а коли врахувати, що державні структури нової демократичної Німеччини були тільки в стадії становлення – все це призвело б тільки до посилення економічного хаосу і підриву довіри народу до влади. Тобто все те ж саме, що відбувається сьогодні в Україні.

Головний претендент на владу в новій Німеччині – соціал-демократична партія – твердо стояв на позиціях, близьких до класичного соціалізму, як-от: централізована економіка, що працює за затверджуваним урядом планами. І така позиція мала під собою підґрунтя, тому що, на думку багатьох, відповідала традиціям Німеччини, з огляду на старий досвід прусських юнкерів і нацизму.

Здорові сили Німеччини розуміли, що і ліберальний і соціалістичний варіанти є тупиковими. Необхідний третій шлях, що базується на принципах, які могли б об'єднати всі верстви населення – як робітників, так і підприємців для вирішення загальних для всіх завдань. Конче потрібно було зробити, здавалося б, неможливе об'єднати в економічній програмі все найкраще як з ринкового господарства, так і з методів державного регулювання соціалізму. Основою для такого синтезу стали три принципи: відповідальність, справедливість і солідарність – три кити християнської демократії.

Головний принцип

Уже потім, коли модель християнських демократів вивела Німеччину в економічні лідери сучасності, стали говорити про "німецьке економічне диво". Сам Людвіг Ерхард, перший міністр економіки ФРН, не надавав великого значення цьому образу. За його словами, ні про яке диво не може бути й мови, "адже це був лишень результат чесних зусиль усього народу, що на основі принципів свободи одержав можливість знову використовувати ініціативу, волю й енергію людей".

Якщо спробувати стисло сформулювати головний принцип соціальної ринкової економіки, то виглядати він буде таким чином.

Виробництво і життєвий рівень населення перебувають у прямій залежності від таких факторів:

• виробництво не може розвиватися, не маючи широкої бази для збуту;
• збільшення купівельної спроможності населення у свою чергу постійно стимулює виробництво, підвищення продуктивності праці.
Чим вище життєвий рівень населення, — зазначав Ерхард, — тим кращі умови для розвитку економіки. І все це повинно регулюватися винятково ринковими важелями.

Батько економічного «дива»

Ерхард народився в Баварії в 1897 р. Він належав саме до того покоління, яке після романів Ремарка стали називати втраченим. У юності Ерхард пройшов через бійню Першої світової війни і, витримавши після поранення сім операцій, на все життя залишився інвалідом.

Фактично вся економічна і соціальна діяльність Ерхарда визначалася двома найважливішими уроками, що він їх одержав у молодості.
Перший урок – урок волі – Ерхард одержав у своїй родині. Його батько, католик, узяв у дружини жінку євангелічного віросповідання і дозволив їй виховати дітей у своїй вірі. Згодом Ерхард, залишаючись протестантом, прекрасно співпрацював з католиками в християнсько-демократичних колах.

Другим важливим уроком був урок макроекономіки. Повернувшись з фронту, Ерхард став свідком того, як інфляція майже знищила бізнес його батька – власника невеликої торгової крамниці. Прийшовши до влади, він ніколи не дозволяв собі легковажно грати з такими небезпечними речами, як грошова емісія.

Помітили його ще у веймарський період. Хімічний концерн «ІГ Фарбеніндустрі» запросив молодого вченого у свій інститут промислових досліджень.

Робота при концерні не зобов'язувала Ерхарда до політичної активності. Після повалення фашизму Ерхард виступає з лекціями, в яких доводить переваги економічних механізмів в економіці. Незабаром він розробив і виступив зі стрункою теорією соціальної ринкової економіки. У ній соціальні аспекти, питання життєвого рівня населення зайняли пріоритетне місце.

У вересні 1945 р. за ним несподівано приїхав американський солдат і відвіз у невідомому напрямку. Дружина готова була очікувати найгіршого, але, коли чоловік повернувся похмурий і замислений, у відповідь на своє питання вона почула: "Тепер ти дружина державного міністра економіки Баварії".

Як це було

Ерхард розумів, що його плани можуть реалізуватися тільки християнськими демократами. Улітку 1948 р. Конрад Аденауер — лідер Християнсько-демократичного союзу (ХДС) запросив баварця виступити на засіданні керівного органу ХДС.
Слухали Ерхарда уважно. Він переконливо довів, що виконання його програм дозволить розвиватися і сприятиме зниженню цін, доходи населення зростуть, що повинно забезпечувати високу купівельну спроможність. Лише коли ціни в силу тих чи інших причин почнуть невиправдано рости, держава може втрутитися, але не шляхом адміністративного регулювання, а такими важелями, як мито, податки, кредитна політика.

У травні 1949 р. ХДС разом зі своєю баварською філією –Християнсько-соціальним союзом – виграли парламентські вибори.
Аденауер став першим післявоєнним канцлером, а Ерхард — міністром економіки в його уряді.

Економіка ринкова...

Зруйнована країна являла собою величезний ринок збуту: після нацизму і хаосу післявоєнних років населення терпіло нестатки буквально в усьому.

У країні були значні резерви робочої сили. Навіть у найважчі часи нацисти не призивали в армію кваліфікованих робітників. До них додалися мільйони переселенців зі східних областей колишнього німецького рейху, що готові були працювати буквально за бутерброд.

Ерхард бачив сприятливі фактори. Необхідно було найбільш ефективно використати їх. Міністерство економіки, застосовуючи економічні методи, вміло направляло інвестиції, розвивалися основні галузі промисловості: хімічні підприємства, металургійні, машинобудівні, електротехнічні заводи.

На їхній основі запрацювали легка і переробна промисловість, створювалися умови для середніх і малих підприємств. Система податкових привілеїв давала можливість значну частину прибутків використовувати для технічного відновлення, для впровадження у виробництво новітніх наукових досягнень.

Особливо заохочувалися підприємства, що працювали на експорт. Уряд:

- брав на себе частину ризиків по торгових операціях;
- йшов на пряме фінансування великих експортних заходів;
- надавав податкові пільги.

Баварський колега Ерхарда, міністр фінансів Фріц Шефер виявляв надзвичайну ощадливість і скупість. Кажуть, що бесіду з відвідувачами у своєму кабінеті, хоч би хто прийшов, він починав словами: “Грошей немає і не передбачаються”. Вибити в нього зайві асигнування вважалося неможливим. Сам канцлер часом пасував перед його рішучістю захистити затверджений бюджет.
Німецька марка поступово перетворилася на одну з найміцніших світових валют, на яку стали рівнятися валюти інших країн. Почала складатися ефективна антимонопольна система. Монопольні об'єднання не заборонялися, але їх суворо карали за обмеження конкуренції і необґрунтоване завищення цін.

Добре продумана економічна політика виключила можливість створення кримінального капіталу і, в цілому, відтік капіталу в тіньові структури і «втечу» за кордон. Уміле маневрування податками робило привабливими інвестиції у виробництво.
Пізніше податки різко зростуть, але підприємства, що стали сильними, вже зможуть виплачувати їх без збитків для подальшого розвитку.

У промисловому виробництві йшло відновлення. Відмирали старі галузі, народжувалися нові. Була потрібна професійна перекваліфікація. Уряд уживав заходів для того, щоб процес проходив без збитків для людей. Виділялися субсидії на навчання робітників, на їхнє переселення, якщо того вимагали обставини.
У світі заговорили про «німецьке диво».

…та економіка соціальна

Усі ці успіхи не відбулися б, якби уряд не приділяв головну увагу питанням соціальним. Адже саме кадри врешті-решт все і вирішують.

Успішно нарощувалося житлове будівництво, причому половина нових квартир були соціальними, тобто надавалися населенню за зниженими цінами.

У суспільстві утверджувалася стабільність. Поступово зникло безробіття. З'явилися іноземні робітники. Ріст заробітної плати і пенсій перевищував ріст цін і податків.

Ерхард не раз підкреслював, що населення тільки тоді відчує впевненість у житті, коли отримає власність. Тільки так і можна створити широкий середній клас у країні. Разом із продуманою пенсійною системою це буде основою стабільності добробуту для всіх.
У розореній Німеччині намітився було «відтік мізків». Уряд ужив заходів для того, щоб доходи вчених, заробітна плата людей інтелектуальної праці відповідали їхньому внеску в розвиток країни. Еміграція інтелігенції швидко припинилася.
Почали поглиблюватися нові відносини між підприємцями й особами найманої праці.

Законодавчим шляхом забезпечувалося збільшення фонду заробітної плати і внесків у пенсійні фонди по мірі збільшення виробництва.

Виробилася система заохочень робітників та службовців за рахунок прибутків. Підприємства випускали народні акції, що охоче купувалися робітниками та службовцями.

Об'єднання Німецьких Профспілок розробило проекти закону, які передбачали участь робітників у керуванні підприємствами.
Малося на увазі створення наглядацьких рад з п'яти представників акціонерів і п'яти робітників. Одинадцятий член обирався цими десятьма. Ради покликані були контролювати загальний розвиток виробництва і фінансову звітність. До правління підприємства тепер було включено представника від трудящих. Його називали робочим директором. Це рішення втілилося в життя завдяки підтримці християнських демократів.

Наповнення ринку товарами давало можливість розумно витрачати зароблене і пристойно облаштовувати життя.
Німецькі робітники не розуміли, чому потрібно перевиконувати встановлену норму. Та й підприємці того не вимагали. Якщо для заданої на сьогодні зборки необхідно виточити десять деталей, то навіщо їх робити дванадцять чи п'ятнадцять. Завтра буде знову виготовлено стільки, скільки потрібно.

Якось Ерхарда запитали, як би він сформулював основні фактори успішного розвитку економіки. Він відповів коротко: спритність підприємців, дисциплінованість і працьовитість робітників, уміла політика уряду.

Один приклад. Свого часу завод у Вольфсбурзі, що випускав знамениті автомобілі «Фольксваген», призначався до передачі англійцям у рахунок репарацій.

З британських островів прибула професійна експертна комісія. Вона прийшла до висновку: підприємство зруйноване на 2/3, машини, що вироблялися на ньому, не відповідають сучасним вимогам, виробництво виявиться комерційно нерентабельним. Англійці відмовилися від заводу.

Німці при урядовій підтримці взялися за відбудовні роботи. Вже в 1950 р. завод випускав щодня по 300 малолітражок, прозваних «жуками», а через кілька років щодня з конвеєра сходило по кілька тисяч. Проста економна машина пішла на експорт.
В автомобільній супердержаві – Сполучених Штатах – стали продаватися десятки тисяч «жуків», які потіснили на ринку відомі американські фірми.

Соціальна ринкова економіка в 50-х роках запрацювала у ФРН на повну потужність. Люди бачили результати економічного підйому, безпосередньо відчували державну політику соціальної підтримки.
Німці в Західній Німеччині виходили не тільки з матеріального нестатку, але і з пригнобленого стану переможених.

Свідомість відповідальності

На завершення надамо слово самому Людвігу Ерхарду: "Я не відчуваю себе представником інтересів багатих верств, а надто представником інтересів промислових чи комерційних кіл. Подібне припущення було б абсолютно помилковим. Бути відповідальним за економічну політику – означає нести відповідальність перед усім народом. Я глибоко переконаний, що ми зможемо розв’язати складні завдання, які постають перед нами, тільки в тому разі, коли нам удасться шляхом збереження ринкового господарства підняти добробут не тільки окремих верств населення, а й усього нашого народу, якщо нам удасться, шляхом максимальної концентрації зусиль і постійного підвищення продуктивності, забезпечити народним масам гідний рівень життя і неухильно його підвищувати. Якщо намагаються зобразити справу так, начебто я є людиною, що прагне захищати лише певні інтереси, то це наклеп. Навпаки. Я вимагаю найрішучішим чином саме від відповідальних найбільших підприємців, у руках яких перебувають знаряддя виробництва й апарат розподілу нашого народного господарства, найбільших жертв, найвищого усвідомлення відповідальності".
Можливо, саме в цих словах і криється розгадка всього економічного «дива»?

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии