Війна світів чи війна цінностей?

Архів 2005 р.

'ВійнаНовий фільм С.Спілберга "Війна світів" цікавий нашому пострадянському глядачеві, який пам’ятає з дитинства відповідний твір Г.Уеллса, зокрема, тим, що знову, як і у "Врятувати рядового Райана", кидає виклик вихованим ще зі шкільної лави радянською пропагандою уявленням про звитягу, героїзм, цінність людського життя тощо.

Ми чітко знали, що справжньою цінністю є держава, а людське життя є важливим лише настільки, наскільки воно служить цій таки державі. Навіть якщо це не супроводжувалося відвертим „людина – коліщатко або гвинтик системи”, справа виглядала саме так. Пригадую, як наш ротний у пориві відвертості повідав нам про те, що ми, бійці одного з підрозділів військово-повітряних сил, потрібні лише для того, щоб забезпечити зліт літаків під час ядерного удару, а більше ми нікому не потрібні. Хоч лягай на злітну смугу і там помирай. Але жахливо не те, що так до нас ставився хтось "там, на горі", або що в нас формували таке розуміння патріотизму, насправді жахливим є те, що ми щиро сприймали це як нормальний стан речей. Тобто, за великим рахунком, ми були готові рятувати колгоспні поля від пожежі ціною власного життя, абсолютно не думаючи про те, а що, власне, після цього буде з нашими батьками, дружинами, дітьми. Наскільки держава, яка благословила нас на подвиг, буде готова потурбуватися про них у разі нашої загибелі і чи взагалі буде вважати за потрібне таку турботу.

Даруйте, який дурень у нашій армії став би ризикувати життям підрозділу для того, щоб урятувати єдиного ще живого сина невідомої матері? Живий ще – хай воює і наближує перемогу. В кращому разі, якщо б він загинув, фото його матері розмістили б десь у музеї, знов-таки у контексті патріотизму. Мовляв, "віддала все для перемоги".

Тому абсолютно незвично дивитися на інший порядок речей у цих "буржуїнів". Власне, це не тільки фільм, який можна придбати в будь-якому інтернет-магазині. Коли радянські військовополонені вважалися зрадниками, і держава мала до них інтерес лише у контексті "знайти і покарати", наші ж союзники через Червоний Хрест всіляко намагалися допомогти своїм, які потрапили у біду полону. Важко читати спогади тих, хто пережив пекло німецьких таборів, як гинули там наші і яку допомогу отримували англійці, французи, американці. Але бути там і бачити цю різницю у ставленні в принципі рівних людей, рівних перед полоном, але не рівних у ставленні до них з боку держав, які вони захищали своїм життям, було ще важче.

Мова не йде про ревізію історії чи про ревізію ставлення до тих, хто здійснив подвиг, мова йде про цінність людського життя.

Уперше ми мали можливість замислитися над цим, переглядаючи "Рядового Райана". Гадаю, що для багатьох із нас це був справді шок, настільки це відрізнялося від того, що ми звикли вважати справді цінним. Виходить, життя окремої невідомої людини, серце матері, у якої залишився останній син, варті того, щоб ризикувати заради них життям інших. Не перемога над ворогом, не світле майбутнє держави, а просто життя однієї людини і серце її матері. А власне, Христос прийшов і постраждав не заради держав чи народів, а задля спасіння кожної окремо взятої людини, хоч би якою маленькою вона була. Життя однієї людини, не держави, народу чи якихсь інших великих категорій, а саме людини – є цінним в очах Божих.

Цю ж лінію продовжує і "Війна світів". Зазначимо, що фільм є доволі показовим з точки зору просякнутості американської культури і мислення християнством. Здавалося б, що може бути спільного із християнством фільму, сюжет якого, за великим рахунком, побудований на відстороненні від Біблії. Але ж ні: у фільмі як мінімум тричі так чи інакше згадується християнство. Один раз архітектурно, через показ церкви поруч із тим місцем, де з-під землі вилазить зловісний триножник. Удруге – через припущення одного зі знайомих головного героя, що те, що відбувається, є карою Божою. А останні слова фільму – це просто гімн Божому піклуванню про людей, адже це саме Він послав людям мікроби, які стали захисниками людства у боротьбі з прибульцями. Я не кажу вже про ідею Божого передвизначення, адже, за Спілбергом, "люди не живуть і не вмирають просто так. В ідею передвизначення вкладається і те, що прибульці були приречені з самого початку свого вторгнення на Землю, як тільки дихнули нашого повітря, скуштували нашої їжі та випили нашої води. Тобто вся ця екологія, на яку ми звично скаржимося, насправді є нашим захистом – трохи незвична інтерпретація "тим, хто любить Бога, все допомагає на добро".

Єдине, що я б на місці Спілберга для більшого переконання помістив ці слова не на фоні зруйнованого міста, а на фоні труб, які димлять, якогось нашого гіганта чорної металургії, скажімо, "Запоріжсталі". Може, воно і добре, що США не підписують Кіотський протокол, а то чим захищатися будемо? Нумо, пригадаймо анекдоти про запоріжців, яким ніякі газові камери не страшні. Але це так, відступ від теми.

І звичайно, тема пріоритету цінностей. По-перше, сім’я, діти, а вже далі все інше, навіть такі святі для нас поняття, як Батьківщина. Справжній патріотизм починається із ставлення до своєї сім’ї і дітей, а не якось по-іншому. Справді, головний герой не стрибає у наших традиціях на танк, що їде на поле брані, не стає він і партизаном, навіть коли для цього виникає цілком реальна можливість, він просто рятує своїх дітей, навіть наражаючись на нерозуміння більш героїчно налаштованих. "Коли ж хто про своїх, особливо ж про домашніх не дбає, той вирікся віри, і він гірший від невірного". А з іншого боку, це поєднується з ідеєю розділення праці у цивілізованому суспільстві, згідно із яким саме військові (нагадаємо, що у Штатах професійна армія) мають захищати державу, а інші пересічні громадяни – дбати про себе і своїх ближніх.

Хоча, заради справедливості, Спілберг показує і інші настрої. Син головного героя Рея у найкращих наших традиціях прагне пристати до першої-ліпшої військової колони, стати "сином полку" і ринутися чи то на захист країни, чи то просто на бійню з прибульцями. І байдуже, що там буде із сестрою, не кажучи вже про матір, вітчима чи батька. Або такий собі народний месник, при всьому розумінні, наскільки це можна зрозуміти, почуттів людини, яка втратила всю свою сім’ю. І в них там не всі однакові.

Але насправді все це не просто. І готовність кинутися під кучмівські чи російські танки у листопаді минулого року була радше "пострадянською". Адже хоча це і мотивувалося думкою про майбутнє своїх дітей, але скоріш у віддаленій перспективі, ніж міркування про їхню долю у разі, якщо танки все-таки рушать. Усі ми "родом з дитинства" чи наші світи справді різні?

Юрій Решетніков

Архів 2005 року
Газета "Християнський Демократ"

Російськомовна версія статті: Война миров или война ценностей?

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии