Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: Аргумент 2. Мікрочіпи замість нейронів (суб’єктивні переживання, що згасають)

Останній аргумент Чалмерса – з “танцюючими відчуттями” (dancing qualia) кольорів ґрунтується на тій же плутанині, що створюється епіфеноменалістським припущенням та ф-жаргоном.

Уявімо істоту, у якої мозок з такою ж функціональною організацією (структурою) як і мій мозок, але на іншій (наприклад, силіконовій) субстратній основі. Далі я буду називати його моїм функціональним двійником. Питання: чи мусить у мого функціонального двійника бути свідомість якісно така ж сама, як і в мене? чи можливо, щоб у мого функціонального двійника не було свідомості або була свідомість з якісно іншими феноменологічними станами (суб’єктивними переживаннями), хоч і з тією ж структурою?

Щоб краще зрозуміти питання про можливість свідомостей з якісно відмінними суб’єктивними переживаннями, але однаковою структурою, звернемося до класичного прикладу – уявного експерименту кольорової інверсії. Уявімо, що спектр кольорів у мого функціонального двійника перевернутий: речі, які викликають у мене відчуття червоного, у мого функціонального двійника викликають таке кольорове відчуття, як моє відчуття синього. Ми обидва називаємо ці речі червоними, а відчуття, яке вони викликають, відчуттям червоного. Легко зрозуміти чому: ми обидва навчилися вживати назви кольорів через їх співвіднесення з предметами (червоний колір – колір троянди чи крові, блакитний колір – колір неба тощо). Але, оскільки йдеться про якісний характер самого суб’єктивного переживання (як це відчувається – бачити червоне чи синє) у мого функціонального двійника відчуття червоного є таким, як моє відчуття синього, а відчуття синього – таким, як моє відчуття червоного.

Щоб зрозуміти це ще краще, уявіть, що з народження Ви носили на очах плівку, яка здійснює таку інверсію кольорів – червоного на синій і так само з слабшими відтінками. Ви ніколи в житті не знімали цю плівку і навіть не знаєте про її існування; вона є органічною і росте разом з очима. Засвоюючи мову, Ви навчилися, що червоне – це колір троянди, а блакитне − колір неба. І ось однієї ночі плівка зруйнувалася. Ви прокинулися і бачите дивну картину: небо стало рожевим, а троянди – синіми. Але усі люди навколо скажуть, що Ви говорите дурниці: небо таке саме блакитне, а троянди такі самі червоні, якими вони були завжди. Справді, кольори неба і троянд не змінилися; це Ваші кольорові відчуття помінялися місцями.

Повертаємося до мене і мого функціонального двійника. Відчуття кольорів у нас різні. Відчуття, яке у мене викликають червоні речі є, в моєму смислі, відчуттям червоного, а в його смислі (якби він міг подивитися на речі, так би мовити, моїми очима), відчуттям синього. І навпаки, відчуття, яке у нього викликають червоні речі є, в моєму смислі, відчуттям синього, а в його смислі – відчуттям червоного. Або, можливо, у нього взагалі немає ані кольорових, ані ніяких інших відчуттів, хоча він і поводиться так, ніби усе відчуває так само як я, говорить про свої відчуття тощо. Можливо, він є феноменологічним зомбі, який нічого не відчуває й не усвідомлює, хоча його поведінкові реакції у відповідних ситуаціях є точно такими, як і мої, а мозок, хоча й утворений з іншого матеріалу, має таку саму структуру і функціонує так само, як і мій мозок.

Між відчуттям червоного і синього (або відчуттям червоного і відсутністю будь-якого кольорового відчуття) є багато перехідних кольорових відчуттів. Якщо поділити весь діапазон на 10 приблизно рівних частин, то відмінність між кожними з 10 сусідніх кольорових відтінків буде досить добре помітною. Припустимо, що вчені-нейрохірурги вбудували в мій мозок силіконовий блок, ідентичний 1/10 частині від тієї ділянки силіконового мозку мого функціонального двійника, яка відповідає за кольорові сприйняття.
Цей блок може замінити 1/10 частину ділянки мого мозку, відповідальної за кольорові відчуття, без будь-якого пошкодження або впливу на її функціонування (адже функціонально вони ідентичні). Вчені-нейрохірурги зробили дуже складну й витончену операцію: вони зробили так, що з допомогою спеціальної системи реле можна відключати 1/10 частину ділянки мого мозку, яка відповідає за кольорові відчуття, і включати, натомість, силіконовий блок, і навпаки. Час від часу реле переключається, що має наслідком досить добре відчутні зміни у моїх кольорових відчуттях (переміщення за шкалою червоне-синє або потускніння-відновлення яскравості). А проте, це ніяк не проявляється у моїй поведінці, адже силіконовий блок і частина мого мозку, замість якої він вмикається, функціонально еквівалентні – усі ці переключення нічого не змінюють у функціонуванні мого мозку і, відповідно, у контрольованій ним поведінці.

Чалмерс формулює це так: “Мої відчуття переключаються з червоного на синє, але я не помічаю ніякої зміни.” Нагадаю, що висловлювання “я не помічаю ніякої зміни” на ф-жаргоні (яким користується Чалмерс) означає зовсім не те, що у звичайній мові; його слід перекласти приблизно так: “я (моє тіло) поводжуся так, ніби не помічаю ніякої зміни”. Продовжую цитувати Чалмерса: “Навіть якщо ми переключатимемо реле багато разів і моє кольорове відчуття танцюватиме туди-сюди, я буду спокійно займатися своїми справами, не помічаючи нічого незвичного.” Знову треба перекладати: “не помічати нічого незвичного” на ф-жаргоні означає те саме, що у звичайній мові “поводитися так, ніби не помічаєш нічого незвичного”.

Насправді я помічаю усі ці дивні події; уся моя проблема тільки в тому, що згідно з абсурдною теорією епіфеноменалізму, якої дотримується Чалмерс, я ніяк не можу цього виявити своєю поведінкою. Якими б дивними не видавалися мені усі ці зміни у кольорових відчуттях і як би сильно я не хотів виразити своє здивування, я не можу цього зробити. Відповідно до теорії епіфеноменалізму, мої відчуття та моє усвідомлення цих відчуттів, моє здивування і мої бажання нічого не важать для моєї (мого тіла) поведінки: тіло займається своїми справами і йому зовсім байдуже, що я (свідомо) відчуваю і помічаю; якби я зовсім нічого не відчував і не помічав, то воно усе одно займалося б своїми справами точно так само, як займається коли я усе нормально відчуваю й помічаю.

Висновок Чалмерса, з яким я цілковито згодний: “Таким чином, ми знову отримали reductio ad absurdum” (зведення до абсурду).
Нічого дивного: якщо засновки (епіфеноменалізм, функціоналістські припущення, що стоять за ф-жаргоном) абсурдні, то чому висновки мали б бути кращими?

До наступного розділу: Діалектичний матеріалізм і матеріалістичний емерджентизм