Аргумент 2. Мікрочіпи замість нейронів (суб’єктивні переживання, що згасають)

Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: Аргумент 1. Лезо Оккама

Другий аргумент Чалмерса – уявний експеримент з поступовою (один за одним) заміною нейронів мозку на електронні мікрочіпи.

Ми знаємо, що мозок утворюється великою кількістю нейронів, поєднаних у складну мережу. Уявімо, що один із нейронів замінили на мікрочіп, який точно виконує усі його функції (передає іншим нейронам точно такі самі сигнали, які передавав би справжній нейрон). Якщо це так, то в поведінці людини нічого не поміняється. А як щодо свідомості?

З точки зору Чалмерса (епіфеноменалізм), є три логічні можливості:

1) Свідомість не змінюється до певного моменту, і цілком зникає в цей момент. Наприклад, поки замінено менш як 50% нейронів, свідомість залишається без змін, але після заміни наступного чергового нейрону вона зникає; людина перетворюється на феноменологічного зомбі, який нічого суб’єктивно не відчуває й не усвідомлює, але поводиться так, ніби відчуває й усвідомлює усе точно так само, як і раніше (як людина зі свідомістю).
2) Свідомість поступово згасає, але це ніяк не впливає на поведінку. Відбувається поступова зміна-перетворення свідомої особи на феноменологічного зомбі. Хоча ця істота поступово втрачає свідомість, вона поводиться ніби нічого не трапилося. Кінцевий результат (коли заміщено усі нейрони) – той самий, як і у випадку можливості 1) – феноменологічний зомбі, поведінка якого нічим не відрізняється від поведінки свідомої особи.
3) Свідомість не змінюється. Навіть після заміщення усіх нейронів мікрочіпами, ми маємо справу з тією самою свідомою особою, свідомість якої залишається точно такою, якою вона була напочатку.

На думку Чалмерса, можливості 1) та 2) дуже неправдоподібні.

Щодо можливості 1), то дуже неправдоподібно, щоб мав місце такий радикальний розрив поступовості, коли заміщення лише одного чергового (після 50%) нейрона призведе до “переключення” від повної свідомості до відсутності свідомості.

Щодо можливості 2), Чалмерс пропонує уявити людину (припустимо, її звати Джон), у якої 50% нейронів заміщено мікрочіпами. Якщо припущення 2) є істинним, то Джон буде приблизно напівсвідомим (напівнесвідомим); але при цьому він поводитиметься так, ніби він при повній свідомості. Його відчуття будуть невиразними (згаслими на 50%), його свідомі думки та розуміння туманним, але він буде поводитися так, ніби вони є живими та ясними.

Чалмерс пише, що це означає, що Джон “систематично не має ніякого контакту” з власними суб’єктивними переживаннями, не здатний сформувати про них правильних суджень. А це, на думку Чалмерса, дуже малоймовірно. Це зовсім не узгоджується з нашим звичайним способом мислення про людську свідомість. Зазвичай ми вважаємо, що якщо особа поводиться так, ніби вона при повній свідомості, то вона справді при повній свідомості. Чому ж ми маємо застосовувати інші стандарти до Джона? Здається раціональним вважати, що оскільки з його поведінкою усе в порядку, то і з його свідомістю також усе в порядку. Тож якщо заміна нейронів мікрочіпами не змінює функціональності, ми маємо добрі раціональні підстави вважати, що вона не змінює також і свідомості.

Заперечення:

Можливі декілька заперечень. Я почну з найменш цікавих

1) Можливість раптового зникнення свідомості в момент заміни чергового нейрона на силіконовий чіп є не такою вже й неправдоподібною (принаймні, порівнюючи з не менш неправдоподібними припущеннями, які приймає Чалмерс натомість). Справді, в природі є чимало розривів поступовості (наприклад, замерзання води).
2) Чалмерс наводить свій уявний експеримент як аргумент проти природної можливості (відповідно до діючих законів природи) функціонального еквіваленту мозку без свідомості. Те, що існує відповідна логічна можливість, Чалмерс визнає (власне, на цьому і ґрунтується уся його аргументація на користь дуалізму – див. розділ 6). Тобто, на думку Чалмерса, хоча існування функціонального еквіваленту мозку без свідомості логічно можливе, у нас є вагомі підстави вважати, що в природі діють психофізичні закони, які роблять це неможливим. Зокрема, це нібито показує уявний експеримент з поступовою заміною нейронів мозку на силіконові мікрочіпи.
Але якщо йдеться про природну можливість, то і експеримент не повинен припускати нічого, що є природно неможливим (навіть якщо воно є логічно можливим). Між тим, найбільш правдоподібно, що функціональний еквівалент нейрона на якійсь іншій хімічній основі, який можливо було б вбудувати в мережу справжніх нейронів мозку так, щоб він належним чином з ними взаємодіяв, виконуючи усі функції нейрона, є природно неможливим.
3) Навіть якби це було природно можливим, то інтеграція (“вбудовування”) в мозок інших (функціонально еквівалентних) елементів замість нейронів можлива лише у випадку відповідного “інтерфейсу” − належної реалізації усіх функціональних зв’язків з іншими нейронами. А це природно можливо лише на тій самій міжелементній польовій фізичній (субстратній) основі (електромагнітні поля, можливо ще якісь). Можливо, що саме ця міжелементна фізична (субстратна) основа (фізична реалізація інформаційного обміну) і є фізичним відповідником свідомості.
4) Уявний експеримент Чалмерса передбачає не лише функціональну еквівалентність, але й одну й ту саму структурну реалізацію – аж до рівня нейронів. Можливо, що лише певна структурна реалізація породжує свідомість.

Незрозуміло, як це співвідноситься з припущенням Чалмерса. Нагадаю, як воно сформульовано: “свідомість є "організаційний інваріант": тобто, будь-яка система з правильною функціональною організацією буде мати той самий свідомий досвід, незалежно від того, з чого вона зроблена.” Це формулюванння можна витлумачити у два різні способи, які можна назвати функціональним або структурним – залежно від того, як розуміти словосполучення “правильна функціональна організація”. Можливі два варіанти: 1) будь-яка організація, яка забезпечує реалізацію тих самих функцій; 2) одна й та сама структурна організація (до рівня нейронів). Зрозуміло, що це різні речі. Одна й та ж функціональність може, в принципі, бути реалізована на основі різних структур. Але Чалмерс, не жаль, змішує ці різні смисли. Уявний експеримент Чалмерса стосується лише 2), а не 1).

Але навіть така структурна гіпотеза є дуже неправдоподібною, оскільки вона означає, що (цитуючи Чалмерса) “немає значення, чи організація реалізована силіконовими мікрочіпами, чи населенням Китаю, чи пивними банками чи тенісними шариками. Якщо функціональна організація правильна, то це породжує свідомі суб’єктивні переживання.”

Візьмемо, для прикладу, відомий приклад Неда Блока, який висував проти функціоналізму заперечення, що якщо нація китайців (чи, оскільки китайців для цього не вистачить, стомільярдне населення планети Альфа-Центавра), почне своїми діями структурно імітувати функціонування людського мозку (кожний китаєць – замість відповідного нейрона), то від цього не виникне нова людська свідомість. Чалмерс вважає, що виникне.

Зауважимо, що структурна імітація не означає, що китайці мусять стояти один у одного на головах, щоб утворити відповідну просторову структуру. Достатньо того, що кожен китаєць буде

− періодично (з певною чітко визначеною регулярністю, яка забезпечувала б синхронізацію системи) отримувати – від певної кількості інших китайців або з зовнішнього джерела, яке є імітацією нервової системи (це може бути центральний комп’ютер, на якому працює програма “нервова система”) певні набори чисел (інформація на вході), які репрезентують відповідні стани нервових клітин або нейронів (чиї функціональні стани імітують ті китайці, які передали відповідний набір чисел),
− обраховувати їх за певним алгоритмом, формуючи потрібну кількість наборів чисел (інформація на виході), які репрезентують стани нейрону, за імітацію якого відповідає даний китаєць,
− передавати ці набори іншим китайцям або (у випадку функціональних станів, які слугують сигналом для системи м’язів) вводити ці числа в різні колонки таблиці комп’ютера, який передає інформацію до центрального комп’ютера, на якому працює програма “Тіло” (або навіть просто складати записки з наборами чисел у різні скриньки).

Так само, в принципі можлива структурна імітація функціонування мозку на суперпотужному комп’ютері. Для цього пам’ять, з якою працює програма, має містити велику базу даних з інформацією про інформаційні стани усіх “віртуальних нейронів”, і програма має оперативно прораховувати всі інформаційно значущі взаємодії між ними та з нервовою системою, оновлюючи базу даних і формуючи вихідні сигнали для системи м’язів. А отже, розглянутий нами раніше уявний експеримент з альфацентавріанцями стосується також і теорії Чалмерса.

Найбільш цікаві й важливі заперечення відповідають стратегії, яку я окреслив напочатку цього Додатку: заперечення 5) стосується постулату про причинну закритість фізичного, а заперечення 6) – функціоналістської підміни смислів слів.

5) Аргумент Чалмерса не враховує найочевиднішого: можливість того, що особа, яка поводиться так, ніби є вповні свідомою, насправді є напівсвідомою чи начвертьсвідомою, є неправдоподібною лише остільки, оскільки ми припускаємо, що свідомість спричинює відповідну поведінку (як усі ми робимо у нашому повсякденному мисленні). Саме виходячи з цього припущення ми приписуємо іншим людям повну свідомість, і це ж стосується і Джона. Якщо ж свідомість впливає на поведінку, то згасання свідомості матиме наслідком деградацію поведінки. Тож ймовірно, що поступова заміна нейронів на мікрочіпи матиме наслідком поступове згасання свідомості та поступову деградацію поведінки.

Якщо має місце взаємодія між свідомістю й мозком, то функції нейронів не реалізуються повністю через їх фізичні взаємодії з іншими нейронами. Їх функціонування залежить також від свідомості, а їх “функції” включають впливи на свідомість. Відповідно, якщо нейрони заміняти на якісь елементи, які досконало реалізують усі прямі фізичні взаємодії з іншими фізичними елементами системи, але не взаємодіятимуть належним чином зі свідомістю, то це призведе до порушень у функціонуванні психофізичної системи свідомості й нейронної мережі. Тож ймовірно, що поступова заміна нейронів на мікрочіпи спричинить поступову деградацію, як психічну так і фізичну, аж до моменту, коли свідомість зовсім згасне.

6) Крім епіфеноменалізму, в аргументації Чалмерса є ще один серйозний недолік: функціоналістський жаргон, за якого добре відомі і зрозумілі нам слова і речення, до яких вони входять, означають щось зовсім інше, аніж те, як ми їх розуміємо виходячи зі смислів “нормальної” мови. Наприклад, такі слова як 'мислення', 'віра', 'погляд' тощо означають у нормальній мові певні стани або процеси свідомості; натомість, на функціоналістському жаргоні, яким користується Чалмерс, вони означають певні поведінкові тенденції, а також процеси у мозку, відповідальні за ці тенденції. (Далі для позначення цих функціоналістських замінників мислення, віри, поглядів я буду вживати слова 'ф-мислення', 'ф-віра', 'ф-погляди' тощо.) Звідси − твердження Чалмерса про те, що Джон “систематично не має ніякого контакту” з власними суб’єктивними переживаннями, не здатний сформувати про них правильних суджень. Якщо перекласти це на звичайну мову, то отримаємо щось зовсім інше: поведінка Джона (включно з мовною поведінкою, яку ми – хибно – могли б витлумачити як судження) систематично не відповідає його суб’єктивним переживанням та думкам (не має ніякого контакту зі свідомістю).

Якщо припустити істинність епіфеноменалізму, то, вживаючи слів у їх звичайному смислі, нам слід було б описати ситуацію з Джоном наступним чином. Джон зовсім не був би в стані “систематичної втрати контакту” з власними суб’єктивними переживаннями (не здатним сформувати про них правильних суджень). Джон як суб’єкт переживань та усвідомлення (Я Джона) був би у повному контакті з самим собою (своїми суб’єктивними переживаннями, бажаннями, думками − своєю свідомістю). Натомість, тіло Джона було б у стані “систематичної втрати контакту” з Джоном як суб’єктом переживань та усвідомлення (свідомістю Джона) − воно поводилося б цілком незалежно від його суб’єктивних переживань, думок, бажань тощо.

Можна було б також сказати, що Джон поводився б так, ніби він “систематично не має ніякого контакту” з власними суб’єктивними переживаннями (не здатний сформувати про них правильних суджень), але насправді Джон має цей контакт. Проте в такому описі є суттєвий недолік: ім’я 'Джон' вживається у двох зовсім різних смислах: 1) тіло Джона коли йдеться про поведінку та 2) Джон як суб’єкт свідомості (Я Джона) коли йдеться про суб’єктивні переживання. У реальних життєвих ситуаціях 1) та 2) завжди узгоджені, тому як правило немає потреби для їх чіткого розрізнення. Але в нашій уявній ситуації з Джоном, коли цієї узгодженості немає, треба чітко розуміти, про що саме йдеться – про тіло Джона чи про самого Джона (Я Джона).

Якщо епіфеноменалізм істинний, то ситуація з Джоном була б наступною: свідомість Джона є притупленою й розладнаною, проте це ніяк не виражається у його (його тіла) поведінці; якщо Джон усвідомлює, що відбувається з його свідомістю, він також ніяк не може цього виразити у своїй поведінці (зокрема, не може про це сказати). Він (його тіло) поводиться так, ніби Джон є вповні свідомим, ніби він має виразні переживання та ясні думки, тоді як насправді його переживання й думки є млявими, неясними, розладнаними. Чалмерс (формулюючи це на ф-жаргоні) зауважує, що це дуже неправдоподібно. І це справді так, проте Чалмерс цілком хибно тлумачить причину цієї неправдоподібності. Причиною є теорія епіфеноменалізму, якої дотримується Чалмерс. Оскільки теорія дуже неправдоподібна, то такими ж є і висновки, які з неї слідують. Відповідно до теорії епіфеноменалізму (тобто, з точки зору Чалмерса) усе, що робить наше тіло (включно з усіма висловлюваннями), воно робить саме по собі, цілком незалежно від свідомості; тому навіть якби Джон взагалі не мав свідомості, нічого не відчував би і не усвідомлював би (в звичайному, суб’єктивному, а не функціональному смислі), то він усе одно поводився б і висловлювався б цілком як нормальна людина. Так само з теорії епіфеноменалізму логічно слідує й те, що якщо свідомість Джона буде напівзгаслою, то його поведінка усе одно залишиться такою ж, як і при повній свідомості.

Щоб увиразнити заперечення 5) та 6) розглянемо наступний фрагмент, у якому Чалмерс розмірковує про систематичний розлад між, з одного боку, поведінкою й висловлюваннями Джона та, з іншого боку, його свідомістю: “В усіх випадках, з якими ми знайомі, свідомі істоти загалом здатні формувати правильні судження щодо їх досвіду за відсутності відволікання та ірраціональності. Для чутливої, раціональної істоти, яка не страждає ні від якої функціональної патології систематична відсутність контакту з власним досвідом означала б сильне розладнання між свідомістю й пізнанням. У нас мало підстав вірити, що свідомість є таким вередливим явищем і добрі підстави вважати навпаки.”
Але ж тут усе перевернуто з ніг на голову!
5) Почнемо зі фрази “в усіх випадках, з якими ми знайомі”. Про які випадки йде мова? Кожний з нас знайомий лише зі своєю власною свідомістю, і якщо епіфеноменалізм істинний (як вважає Чалмерс), тобто свідомість ніяк не впливає на поведінку, то кожний з нас не має ніяких підстав робити будь-які судження про свідомість інших людей. Свідомість інших людей недоступна нам безпосередньо (як наша власна) і, згідно з теорією епіфеноменалізму, ніяк не проявляється в їх поведінці. Тож кожний з нас знайомий, прямо чи опосередковано, лише з одним – своїм власним – випадком, що стосується обговорюваної проблеми. Зрозуміло, що з одного-єдиного випадку не можна робити узагальнень. (Детальніше про проблему інших свідомостей та епіфеноменалізм див. розділ 7.)

5-6) Те, що Чалмерс називає словами 'відволікання', 'раціональність' / 'ірраціональність', 'пізнання' тощо – це зовсім не те, що ми зазвичай розуміємо під цими словами (деякі стани, процеси свідомості чи їх характеристики), а функціоналістські замінники (стани мозку, які виконують відповідні функції) − ф-відволікання, ф-раціональність/ф-ірраціональність, ф-пізнання тощо. І оскільки згідно з теорією, якої дотримується Чалмерс, (епіфеноменалізмом) мозок функціонував би точно так само, якби взагалі не існувало свідомості (а отже, і відволікання, раціональності/ірраціональності, пізнання у звичайному смислі, в якому це розуміють люди, не занурені в теорію функціоналізму), то якби теорія епіфеноменалізму була істинною, то у випадку Джона це “означало б сильне розладнання”, але не між свідомістю й пізнанням (у звичайному смислі слова 'пізнання'), а між свідомістю та ф-пізнанням. Але навіть і цей розлад випливає не з ситуації Джона самої по собі, а лише з накладання на цю ситуацію теорії епіфеноменалізму.

Якщо перекласти опис ситуації Джона (у наведеній вище цитаті) з ф-жаргону на звичайну мову, то ми зрозуміємо, що
− Оскільки у Джона розладнана свідомість (відволікання та ірраціональність), то його (суб’єктивні, свідомі) судження навіть щодо власного досвіду можуть бути неадекватними; проте у цитаті мова йде зовсім не про це, а про ф-судження – не про те, як Джон усвідомлює свої переживання, а про його (його тіла) мовну поведінку.

− Можливо і ймовірно, що навіть за такої розладнаної свідомості (суб’єктивні, свідомі) судження Джона про його власні стани свідомості (суб’єктивні переживання) є загалом правильними і немає сильного розладнання між свідомістю та її (свідомим) пізнанням. Є лише розладнання між, з одного боку, свідомістю (включно з судженнями і пізнанням) та, з іншого боку, поведінкою (включно з висловлюваннями) та функціональними станами мозку Джона (ф-судженнями, ф-пізнанням тощо). І відповідальною за цей (уявний, а не реальний) розлад є виключно теорія епіфеноменалізму. Якщо теорія епіфеноменалізму є істинною, то в ситуації Джона цей розлад мусить мати місце; якщо вона є хибною, то в ситуації Джона цього розладу не буде.

Дж.Серль висував подібне заперечення: в тій ситуації, яку ми розглядаємо, Джон (свідомо) знав би про свої суб’єктивні переживання, але втратив би контроль над своєю (свого тіла) зовнішньою поведінкою (у тому числі над висловлюваннями про суб’єктивні переживання). Чалмерс відповідає, що цього не може бути, бо уявлення Джона про його суб’єктивні переживання “мусять відображатися у функціонуванні системи” . Я з цим згоден, але необхідною є така поправка: щоб свідомі уявлення Джона відображалися у функціонуванні системи, епіфеноменалізм мусить бути хибним; оскільки він говорить, що функціонування системи не залежить від свідомості (зокрема, від уявлень).

У реального (неепіфеноменалістського) Джона заміна нейронів на силіконові чіпи, скоріше за все спричинила б деградацію свідомості і, як наслідок, відповідну деградацію функціональності й поведінки в тій мірі, в якій вони залежать від свідомості.

До наступного розділу: Аргумент і заперечення 3. Танцюючі відчуття

Примітки:

1. Chalmers D. The Conscious Mind. – p.xv.

2. Chalmers D. The Conscious Mind. − р.249.

3. Можна дещо конкретизувати це припущення у відношенні до панпсихізму та різних напрямків дуалізму.
Панпсихізм розглядає свідомість як результат певного структурного поєднання нефізичних (протопсихічних) властивостей елементів мозку. Відповідно, якщо елементи будуть іншими, то і їх протопсихічні властивості будуть іншими, і свідомість або змінюватиметься або деградуватиме.
Пропетивний дуалізм-емерджентизм припускає, що за певних фізичних умов (виникнення належним чином організованого мозку) за якимось законом природи виникає свідомість і в подальшому стани свідомості й мозку пов’язані певними психофізичними законами. Ці закони природи цілком можуть бути “зав’язані” на фізичних властивостях того матеріалу, з якого складається мозок. Відповідно, в результаті заміни нейронів на інші елементи свідомість або змінюватиметься або деградуватиме.

Приблизно така ж сама ситуація і у випадку теорії душі (субстанційного дуалізму), яка припускає, що в якийсь момент розвитку організму людини (в момент народження або в якийсь із моментів внутрішньоутробного розвитку) свідомість (Я, душа) втілюється або (в емерджентистській версії) виникає, і в подальшому стани свідомості й мозку пов’язані певними психофізичними законами. В контексті проблеми, яку ми розглядаємо, відмінність від пропетивного дуалізму полягає в тому, що з точки зору теорії душі природним є припущення про те, що для виникнення свідомості недостатньо навіть точної фізичної копії мозку: якби було можливим з відповідної кількості усіх потрібних хімічних речовин створити точну копію мого організму (в тому числі мозку), то цей організм навряд чи став би повноцінною людиною, бо стан свідомості визначається не лише станом мозку, але і її власною передісторією, що починається принаймні з моменту народження.

4. Chalmers D. The Conscious Mind. − р.257

5. Chalmers D. The Conscious Mind. − р.258.

6. Єдиний варіант, за якого це могло б не статися, це розглянутий вище варіант 3) – якщо фізичним відповідником свідомості є міжелементна польова фізична основа і якщо силіконові мікрочіпи створюють точно таку саму міжелементну польову фізичну основу, як і нейрони. Але це означало б, що припущення Чалмерса про те, що відповідна функціональна організація є достатньою умовою для виникнення свідомості, є хибним, а насправді для виникнення та функціонування свідомості необхідно 1) певна структура мозку та 2) певна фізична (субстратна) реалізація цієї структури в частині міжелементних польових зв’язків.

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии