Проблема існування інших свідомостей

Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: Критика епіфеноменалізму

Отже, чому раціонально вважати, що інші люди мають свідомість? Можливо, усі вони лише поводяться так, ніби вони мають свідомість, а насправді є зомбі?

Не можна розглядати як вагому підставу просту аналогію типу: вони дуже схожі на мене в інших відношеннях, вони поводяться подібно до мене, я маю свідомість, тож ймовірно, що й вони теж її мають. Таке міркування не є слушним. У мене дві ноги та дві руки, і я дуаліст. Чи буде слушним міркування по аналогії: усі, хто має дві ноги й дві руки, є дуалістами?

Тож які усе-таки раціональні підстави вважати, що інші люди мають свідомість? І чи є такі підстави взагалі? Щоб відповісти на ці питання, спочатку розглянемо коротко деякі загальні питання теорії пізнання.

Існує дві головні філософські теорії про раціональність наших теорій (поглядів) – шлях, що веде до кращих теорій ймовірніше, аніж до гірших.

Перша, традиційна і найвпливовіша серед філософів (хоча на мою думку, хибна) − теорія індукції: нам потрібно багато спостережень за випадками певного типу; якщо всі вони мають між собою якусь спільну властивість, то з цього ми можемо раціонально зробити умовивід, що ймовірно, що ця властивість матиме місце і у інших випадках цього типу (які ми ще не спостерігали). Ми зараз не будемо обговорювати аргументи проти цієї теорії. Достатньо того, що у нашому випадку вона “не працює”: є лише один випадок – мій власний – у якому я маю пряме знання про свідомість. (Про існування моєї власної свідомості я знаю інтроспективно, але я не маю такого знання про свідомість інших людей. А ззовні свідомість спостерігати неможливо.) Індуктивний умовивід не можна робити на підставі лише одного випадку. Тож, якщо існують раціональні підстави вважати, що інші люди мають свідомість, вони мають бути якимись іншими.

Друга теорія… або дві теорії, які добре доповнюють одна одну утворюючи одну − теорія критичного раціоналізму Карла Поппера та теорія абдукції Чарльза Пірса.

Суть теорії критичного раціоналізму, в найзагальніших рисах, така: не існує шляху до гарантовано істинного чи хоча б ймовірного (у смислі обчислюваної ймовірності, наприклад: ймовірність істинності теорії X дорівнює 90%) знання; раціональність полягає лише у тому, що 1) для керівництва нашими рішеннями й поведінкою нам потрібні теорії; 2) зрозуміло, що раціональніше віддавати перевагу тим теоріям, які видаються кращими у світлі усіх доступних аргументів та свідчень, над тими, які у цьому світлі видаються гіршими. Усі теорії є лише здогадками (гіпотезами), які можуть виявитися помилковими (англ. fallible, звідси – 'фаллібілізм'), але оскільки деякі гіпотези є найкращим з того, що ми маємо, (найбільш правдоподібними) раціонально прийняти їх, пробно, як істинні або найближчі до істини. Знання розвивається шляхом проб і помилок, припущень та спростувань.

Зокрема, для розвитку емпіричного (насамперед, природничо-наукового) знання визначальними є гіпотетико-дедуктивний метод та спроби емпіричної фальсифікації: ми робимо здогадки (гіпотези) й піддаємо їх випробуванню: логічно виводимо (дедукуємо, звідси – 'гіпотетико-дедуктивний') з неї різноманітні висновки, які можливо емпірично перевірити, і намагаємося спростувати, фальсифікувати (звідси – 'фальсифікаціонізм') їх (знайти факти, які їм суперечили б). Якщо гіпотеза не витримує випробування, її відхиляють. Якщо витримує, її приймають, пробно, за істинну. Якщо нові випробування покажуть, що вона є помилковою, ми переглядаємо наше попереднє рішення і шукаємо іншої, кращої гіпотези.

Це пояснення дуже добре працює стосовно фізики або хімії, а проте може здаватися, що стосовно людської поведінки це не зовсім так. На мою думку, принципової відмінності немає, але теорія абдукції Чарльза Пірса суттєво допомагає прояснити ситуацію. В загальних рисах, вона говорить, що ми (раціонально) приймаємо теорії, оскільки вони дають диференційовані пояснення (чому трапилася ця, а не інша подія) і роблять події більш передбачуваними (що найбільш ймовірно трапиться в тій або іншій ситуації, за тих або інших умов), – краще, ніж альтернативні теорії. По суті, це та ж сама гіпотетико-дедуктивна процедура, тільки що більш “вільна”: ми робимо припущення, пробуємо зробити з нього висновки і перевірити їх, хоча часто (особливо оскільки йдеться про людську поведінку) ми робимо це інтуїтивно і не можемо це формалізувати у формально-логічно-математичний спосіб (як ми звичайно робимо у фізиці). Крім того, раціонально дотримуватися певної теорії навіть якщо передбачення, які ми робимо на її основі не завжди виявляються правильними: ми більш-менш інтуїтивно оцінюємо, наскільки добре в цілому, “як правило” ця теорія допомагає нам зрозуміти й передбачити події. Якщо вона це робить краще за відомі нам альтернативи, то раціонально її дотримуватися.
Знаменитий “дедуктивний метод” містера Шерлока Холмса (насправді не чисто дедуктивний, а абдуктивний або гіпотетико-дедуктивний) є найкращою ілюстрацією застосування цієї теорії до розуміння людської поведінки.

Ця теорія робить зрозумілим, чому раціонально вважати, що інші люди мають свідомість.

1) Гіпотеза про наявність у інших людей свідомості є найкращим з усіх нам відомих способом пояснення і передбачення людської поведінки у різних ситуаціях. Ми не можемо зрозуміти поведінку інших людей без цієї гіпотези. Справді, Ви можете сповідувати філософську теорію, що усі форми людської поведінки є лише фізико-хімічними процесами в їх тілі; але коли Вам потрібно буде зрозуміти або передбачити конкретну поведінку конкретної людини в конкретній ситуації, ця філософська теорія нічим Вам не допоможе. Поведінка людини може бути для нас зрозумілою й передбачуваною лише на основі припущень (знань) про її почуття, бажання, ідеї, думки.

2) Якщо ми заперечуватимемо припущення про наявність у інших людей свідомості, то наші пояснення їх поведінки (зокрема, мовної: чому людина говорить, ніби відчуває й розуміє?) мусять паразитувати на цьому припущенні. Ми знаємо про фізичні (хімічні) процеси в тілі людини надто мало, щоб на цій основі могли справді пояснити й передбачити їх поведінку, тому всі такі “пояснення” матимуть вид: в тілі цієї людини відбуваються біохімічних процеси, що зумовлюють поведінку так, ніби вона має свідомість, відчуває ось це, думає ось це, бажає ось цього тощо. Зрозуміло, що пояснення, яке лише паразитує на іншому поясненні, не є справжнім поясненням. Справжнім є те пояснення, на якому воно паразитує, − у нашому випадку, пояснення через припущення про наявність у інших людей свідомості. Правда, несправжнє пояснення, яке нічого не пояснює, в принципі може бути істинним, а справжнє – хибним. Хоча ніяких гарантій істинності немає, раціонально приймати теорію, яка дає справжнє пояснення, аніж теорію, яка на ній паразитує.

3) Більше того, без припущення про те, що інші люди мають свідомість, я не можу зрозуміти навіть своєї власної свідомості. Я знаю, що вона не була завжди (з моменту мого народження) такою ж самою, якою вона є зараз. Вона розвивалася – починаючи від якоїсь зародкової здатності і поступово формуючи складну систему ідей, виражених у мові. Я знаю, що не винайшов усі ці ідеї й мову сам. Мову й більшу частину своїх ідей я засвоїв від інших людей. Я розумію смисли слів, речень, ідей, теорій; і я навчився цього від інших людей в процесі спілкування з ними. Але це можливо лише якщо вони розуміють смисли слів, речень, ідей, теорій і можуть передати (повідомити) мені своє розуміння.. Вони не могли передати мені це розуміння, якщо самі нічого не розуміють. А якщо вони щось розуміють, то, отже, вони мають свідомість.

4) Традиційний аргумент, у формулюванні К.Поппера: “Якщо ми розмовляємо з іншими людьми і, зокрема, якщо ми сперечаємося з ними, то ми припускаємо (іноді помилково), що вони також сперечаються з нами: що вони інтенційно висловлюються про речі, дійсно хочуть вирішити проблему, а не просто поводяться так, ніби хотіли цього. Часто зауважували, що мова є соціальною справою і що соліпсизм і сумніви щодо існування інших свідомостей стають внутрішньо суперечливими при їх формулюванні у мові. Тепер ми можемо сказати про це більш ясно. У суперечках з іншими людьми (чому ми навчилися в інших людей) про інші свідомості, наприклад, ми не можемо не приписувати їм інтенцій, тобто психічних станів. Ми не сперечаємося з термометрами.”

До наступного розділу: Повертаємося до критики епіфеноменалізму

Примітки:

1. Доступне й цікаве обговорення проблеми існування інших свідомостей з точки зору теорії індукції більш детально див.: С.Лоу. Удивительные рассуждения рационального дантиста // С.Лоу. Философский тренинг.

2. Пор.: Людвіг фон Мізес:
“...ми не знаємо нічого про фізіологічні явища, які утворюють процес, що виробляє вірші, теорії та плани. ...Будь-які посилання на природничі науки та на матеріальні фактори, з якими вони мають справу, нічого не пояснюють, коли ми ставимо питання, чому одні люди голосують за республіканців, а інші – за демократів…
Важко зрозуміти, як можливо вивчати діяльність інженера, не усвідомлюючи, що він обирає між різними можливими лініями поведінки і прагне досягти певних цілей. Чому він будує міст, а не паром? Чому він будує один міст вантажністю десять тон, а інший – вантажністю двадцять тон?..
Біхевіоризм … намагається досліджувати рефлекси й інстинкти, автоматизм і несвідомі реакції... Але він не говорить нам нічого про рефлекси, що побудували храми, залізниці та фортеці, про інстинкти, що породили філософію, вірші та системи права, про автоматизм, що приводить до зростання та занепаду імперій, про несвідомі реакції, що розщеплюють атом...
"Об'єктивний", чи "істинно науковий" біхевіорист ... буде спостерігати емпіричні події: наприклад, людей, що безцільно гасають взад і вперед у певний передбачуваний час дня. І це все, про що він дізнається. Але справжній дослідник людської діяльності почне з факту, що будь-яка людська поведінка є цілеспрямованою, і зрозуміє, що мета полягає в тому, щоб зранку добратися з будинку до потягу, щоб доїхати до роботи, а ввечері, навпаки, і т.д. Не виникає ніяких сумнівів, хто з них дізнається більше про людську поведінку, і, отже, хто буде справжнім "вченим"...
В сфері людської діяльності неможливо здобути ніякого досвіду, не вдаючись до категорій цілей та засобів. Якщо спостерігач не знайомий з ідеологією, технологією та терапевтикою людей, за поведінкою яких він спостерігає, то він не зможе в ній розібратися. Він бачить людей, що бігають туди-сюди, що розмахують руками, але він почне розуміти, що все це означає, тільки коли почне дізнаватися, чого вони хочуть досягти.”
(Мизес Л. Теория и история. – С. 75, 77, 178, 179, 10, 208)

3. Поппер К. Язык и психофизическая проблема. – С.493-494.

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии