Принцип презумпції звичайного здорового глузду

Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: Класичний раціоналізм

Розглянемо детальніше питання про роль звичайного здорового глузду в процесі пізнання. В якій мірі раціонально на нього покладатися? Чи може відповідність звичайному здоровому глузду сама розглядатися як раціональна підстава для дотримання тих або інших поглядів?

Звичайний здоровий глузд не є безумовним авторитетом. Він часто помиляється. Чимало наукових теорій суперечать звичайному здоровому глузду. Наприклад, коли Копернік, Бруно і Галілей доводили, що Земля обертається навколо Сонця, а не навпаки, то з точки зору звичайного здорового глузду це видавалося цілковитим абсурдом. Тож на перший погляд посилання на звичайний здоровий глузд не виглядає вагомим раціональним аргументом.

З іншого боку: на що ж інше ми можемо спиратися в наших міркуваннях, аргументах і оцінках, як не на здоровий глузд? На якісь інші форми міркування, які не відповідають здоровому глузду? Тоді як можливо оцінити раціональність цих форм міркування? Чи не дійдемо ми, відкидаючи арбітраж звичайного здорового глузду, до абсурдного принципу: чим безглуздіша ідея, тим вона краща?
Існують лише дві можливості оцінки певного способу міркувань: оцінка зсередини і оцінка ззовні.

1) Оцінка зсередини, за власними критеріями самого цього способу міркувань. Така оцінка може бути ефективним засобом критики певного способу міркувань. (Наприклад, теорію цілковитого релятивізму про те, що усі істини є відносними, можна відкинути вже тому, що з точки зору цієї теорії вона сама не може бути об’єктивно істинною. Теорію неопозитивізму про те, що усі теорії, які неможливо логічно вивести з фактів досвіду, є позбавленими сенсу нісенітницями, можна відкинути тому, що за її власними критеріями вона є позбавленою сенсу нісенітницею.) Але цього недостатньо. Можливо, що спосіб міркувань, який не є самосуперечливим, усе ж є хибним. Різні способи міркувань, кожний з яких не є самосуперечливим, можуть суперечити один одному, і нам необхідно оцінити, яку з альтернатив раціонально прийняти як істинну, відхиливши інші як хибні. Тому ми мусимо звертатися й до другого способу оцінки.

2) Оцінка ззовні, за критеріями якихось інших способів міркувань, які ми вважаємо слушними. Але чому ми вважаємо їх слушними? Така оцінка також мусить здійснюватися на основі способів оцінки 1 та 2. Але здається, що так ми потрапляємо у нескінченний регрес. Щоб цього не трапилося, ми мусимо на чомусь зупинитися. І цим чимось можуть бути лише деякі ідеї (теорії, способи міркувань, неформальне розуміння, оцінки) звичайного здорового глузду, – або ідеї (теорії), які раніше були прийняті, спираючись на здоровий глузд. (Зрештою, спосіб міркувань, який слугує як основа для оцінки зсередини: “Не можна визнати слушною теорію, яка за її власними критеріями не може бути об’єктивно істинною, або є нісенітницею”, – це спосіб міркувань звичайного здорового глузду, який неможливо обґрунтувати на основі чогось більш фундаментального).

На мою думку, в цьому контексті заслуговують на увагу наступні міркування Карла Поппера: “Я – шанувальник повсякденного розуму, але не колективного; я стверджую, що повсякденний розум є для нас єдино можливим вихідним пунктом. І все-таки ми не повинні намагатися будувати на ньому будівлю достовірного знання. Навпаки, нам слід його критикувати і тим самим поліпшувати його.” “Усяка філософія повинна починатися із сумнівних і часто згубних поглядів некритичного повсякденного розуму. Звідси ясно, що установка робиться на освічений, критичний повсякденний розум , на досягнення точки зору, що наближає до істини і робить менш кепський вплив на людське життя.”

Засобом просвітлення повсякденного розуму є раціональна критика, тобто формулювання аргументів проти деяких його уявлень. Але задамося питанням: якщо повсякденний розум (≡ звичайний здоровий глузд) “є для нас єдино можливим вихідним пунктом” процесу пізнання, то на що може спиратися раціональна критика, до чого вона має апелювати? Відповідь: вона може спиратися лише на сам повсякденний розум, апелювати до звичайного здорового глузду. В цьому процесі повсякденний розум критично долає, просвітлює сам себе.

В наших пошуках кращих ідей і теорій ми завжди керуємося якимись ідеями звичайного здорового глузду. Він є первинним джерелом усіх наших ідей, і хоча ми можемо й маємо критикувати й відхиляти деякі з його ідей, ми можемо це робити лише спираючись на деякі інші з його ідей. Перші наукові теорії, які замістили деякі примітивні уявлення здорового глузду, могли спиратися лише на деякі інші уявлення здорового глузду. Пізніші наукові теорії могли вже спиратися частково на попередні наукові теорії, частково на уявлення здорового глузду. І т.д. Таким чином, усі наукові теорії, а також раціональні світоглядні теорії, ґрунтуються в кінцевому рахунку не деяких уявленнях здорового глузду, хоча й можуть бути різною мірою віддалені від цього фундаменту. У раціональних теорій немає і не може бути ніякого іншого, глибшого фундаменту, ніж здоровий глузд, що вдосконалює деякі свої уявлення в раціонально-критичному процесі, спираючись на деякі інші свої уявлення. Оскільки наші раціональні уявлення ґрунтуються в кінцевому рахунку на здоровому глузді, було б нерозумним руйнувати цей фундамент.

Ми не можемо, як це сподівався зробити Декарт, знайти абсолютно міцний фундамент для нашого знання, який складався б з абсолютно достовірних, безсумнівних ідей. Ми мусимо спиратися на ідеї, які не є безсумнівними. Ми не можемо піддати критичній перевірці усі ідеї, а мусимо спиратися на деякі “передсуди” (тобто наявні, звичайні уявлення здорового глузду, які інтуїтивно видаються нам правдоподібними). Ці “передсуди” можна і потрібно піддавати сумніву, але якщо альтернативні теорії не можуть довести своїх переваг, то раціонально дотримуватися звичайних уявлень здорового глузду.

Цілком можливо, що з кількох альтернативних теорій жодна не може переконливо продемонструвати свою перевагу. Ми вже говорили (див. параграф “Проблема достовірності і критичний раціоналізм”) про те, що в дискусії між двома альтернативними ідеями (теоріями) раціональна аргументація завжди є посиланням на якість інші, “глибші” ідеї (теорії), слушність яких готові визнати обидві сторони дискусії. (“Я вважаю, що слушною є ідея А1, а не ідея А2, тому що B.”) Але як бути у випадку, якщо ми обговорюємо найфундаментальніші альтернативи, так що “глибших” ідей немає? Або як бути у випадку, коли учасники дискусії не можуть знайти аргументів, які переконливо свідчили б на користь однієї зі сторін?

Відповідь, на мою думку, проста: оскільки здоровий глузд “є для нас єдино можливим вихідним пунктом”, а також і тим “арбітром”, до якого, в кінцевому рахунку, ми мусимо апелювати, то раціонально дотримуватися методологічного правила: не прибічники, а опоненти уявлень звичайного здорового глузду мають доводити переваги своєї позиції. Якщо вони не мають достатньо вагомих аргументів на свою користь, то раціонально дотримуватися уявлень звичайного здорового глузду.

Можемо сформулювати це як методологічне правило на зразок “леза Оккама”: “Не відкидай уявлень звичайного здорового глузду без потреби”.

Виходячи з наведених вище методологічних міркувань, можемо повернутися до проблеми існування зовнішнього світу й оцінити наявні альтернативи.

До наступного розділу: Проблема реальності зовнішнього світу

Примітки:

1. Поппер К. Как я понимаю философию.

2. Пор.: Р.Дворкін:
“...на відміну від дискусії в залі суду, курс філософського дослідження визначається не якимось незалежним методологічним постулатом, на зразок леза Оккама…, а тим, якими є погляди напочатку дослідження. Ніякий скептичний аргумент не матиме успіху, у будь-кого, якщо він не дає йому скептичного переконання, а це означає, що ніхто з нас не може прийняти такий аргумент, якщо не визнає його засновки переконливими, навіть якщо ми усвідомлюємо їх скептичне значення. Ми маємо визнати ці засновки як більш правдоподібні, аніж те, від чого вони вимагають відмовитися.” (Dworkin R. Objectivity and Truth: You'd Better Believe It) (Курсив мій. – Д.С.)
Хоча Дворкін протиставляє філософське дослідження процедурі суду з “незалежним методологічним постулатом” презумпції невинності (згідно з якою тягар доказу лежить на обвинуваченні), його твердження по суті встановлюють іншу презумпцію – презумпцією наявних на даний момент поглядів (згідно з якою тягар переконування лежить на теоріях, які їм суперечать), а також більш фундаментальне методологічне правило: “Нам слід приймати нові теорії, лише якщо буде продемонстровано їх переваги над тими нашими поглядами (теоріями), яких ми досі дотримувалися і від яких вони вимагають відмовитися.” По суті, це і є те, що я назвав принципом презумпції уявлень звичайного здорового глузду.

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии