Від соліпсизму до інших версій ідеалізму

Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: Соліпсизм та аналогія зі сном

Якщо єдиною існуючою річчю є Ваше власне Я як мисляча річ (свідомість), то Ваше Я виявляється світом-у-собі, що продукує увесь Ваш досвід в усій його різноманітності. Отже, щоб досягти адекватного розуміння реальності (яка є Вашим власним Я), Вам необхідно диференціювати її (Ваше власне Я) на багато підрозділів, відповідно до різноманітних відмінностей у Вашому досвіді. Всередині Вашого Я має бути щось, що відповідає тому, що звичайно розуміють як зовнішній (фізичний) світ (це може бути якийсь генератор образів, як частина структури Вашого Я). Всередині Вашого Я має бути щось, що відповідає звичному розрізненню між матеріальними об’єктами та людськими Я (свідомостями), та між індивідуальними Я, включно з Вашим власним. Соліпсичне Я мусить бути розділене всередині себе на фізичний світ і множину звичайних Я.

Цим шляхом йде ідеалістичне вчення Фіхте. Воно починає з ідеї "чистого Я", яке розглядається як єдина реальність, що (будучи за своєю природою свідомістю) у процесі власної діяльності (мислення) диференціює себе у складну реальність, яка відповідає усім різновидам і формам досвіду. Але це означає, що реальність "чистого Я", відтворює ту ж структуру, яку звичайний світогляд приписує зовнішньому світу. Цей процес структурування "чистого Я" починається з його самодиференціації на Я ("емпіричне я", яке відповідає звичайному розумінню слова 'я') та "не-я" (тобто, у звичайному розумінні, зовнішній щодо мене світ). Отже, спроба Фіхте зрозуміти дійсність з соліпсичної точки зору приводить до подвоєння Я – на "чисте Я", яке є всеохопною реальністю, що в звичайному розумінні відповідає ідеї світу, дійсності в цілому, та "емпіричне я", яке є складовою "чистого Я" і відповідає звичайному розумінню слова Я.

Що дає така заміна світу і Я у звичайному значенні на "чисте Я" та "емпіричне я" у значенні Фіхте? Плутанину, пов’язану з тим, що ці два Я розглядаються як у якомусь незрозумілому смислі одне й те ж саме. Можливість ототожнювати з "чистим Я" самого себе (тобто ототожнювати себе зі світом), збільшуючи тим самим (у власній думці) власну значущість до всесвітніх масштабів. Можливість в пропагандистсько-націоналістичних цілях ототожнювати "чисте Я" з нацією (що й поробляв Фіхте). Необмежений простір для маніпуляцій.

Гегель перейняв цю схему з деякими змінами, які розривають її первинний зв’язок з індивідуальним Я: він замінив "чисте Я" на ідею Абсолюту (який поперемінно називається то Абсолютним Розумом, то Абсолютною Ідеєю, та Абсолютним Духом) і розглядав весь світ як результат його самодиференціації, яка здійснюється за зразком мислення, а індивідуальні Я розглядав як моменти в мисленні Абсолютом самого себе (щось на зразок думок Абсолюту). На мою думку, при переході від Фіхте до Гегеля ідеалізм, перетворюючись з суб’єктивного на об’єктивний, втрачає свою початкову “точку опертя”, свою первинну суб’єктивну основу без адекватної заміни.

По-іншому, але з так само незадовільним результатом, підійшов до проблеми англійський священик і філософ-ідеаліст Джордж Берклі. Берклі виходив з теорії пізнання емпірицизму, яка говорить, що усі наші знання та ідеї походять з досвіду, сприйняття. Він зробив з цього онтологічний висновок (який насправді з цього логічно не слідує), який став головним принципом його теорії: “Існувати – значить бути у сприйнятті”. А це значить, що поза сприйняттям нічого не існує. А отже, поняття матерії як об’єктивної реальності, що нібито існує незалежно від сприйняття, позбавлене сенсу. Але тут виникає очевидна проблема: сприйняття речей фізичного світу не є чимось, що ми можемо викликати в себе за власним бажанням (як образи в нашій уяві чи наші думки), це сприйняття якимось чином виникає в нашій свідомості поза нашою волею. Як це можливо? Відповідь Берклі: те, що люди звичайно сприймають як матеріальні речі, справді існує незалежно від людського сприйняття, але воно усе одно існує у сприйнятті – у сприйнятті Бога. Те, що називають матеріальними речами, насправді – ідеї Бога, які якимось чином передаються до людського сприйняття. Наші зовнішні сприйняття – це не сприйняття матеріальних речей, а сприйняття ідей Бога. Але який сенс заміни матеріальних об’єктів на ідеї Бога?

Теорія пізнання емпірицизму, з якої Берклі (логічно некоректно) зробив висновок “Існувати – значить бути у сприйнятті”, говорить, що людина отримує усе своє знання з досвіду, зі сприйняття. Але ж зрозуміло, що те сприйняття, з якого вона отримує усе своє знання – це не чиєсь, а її власне сприйняття. (Те, що людина дізнається від інших людей, вона теж отримує через своє власне сприйняття: слухове й зорове.) Якщо вже з цього робиться онтологічний висновок “Існувати – значить бути у сприйнятті”, то це має означати: “Існувати – значить бути у моєму сприйнятті”. Той, хто приймає цю “логіку”, має заперечувати існування не лише матерії, але також і інших свідомостей (в тому числі Бога), бо інші свідомості – це щось, що існує незалежно від його свідомості, його сприйняття. Немає рації заперечувати існування матерії на тій підставі, що це поняття передбачає існування поза моїм сприйняттям, і замість цього припускати існування поза моїм сприйняттям інших свідомостей.

Теорія Берклі замінює матеріальний світ свідомістю Бога. Але чого вона цим досягає?

Припустимо, що ми бачимо дерево. З точки зору звичайного здорового глузду, образ дерева в нашій свідомості викликається деревом. З точки зору Берклі, образ дерева в нашій свідомості викликається образом дерева в свідомості Бога.

Точніше – деревом в свідомості Бога. Адже поняття образу, за самим своїм смислом, співвідноситься з чимось, що цей образ відображує, образом чого він є. Образ дерева – з деревами, образ людини – з людьми тощо. Тож якщо образ дерева в моїй свідомості відображає щось у свідомості Бога, то це щось мусить бути деревом (а не образом дерева). (Щоб у свідомості Бога був образ дерева, повинна існувати ще якась відокремлена від свідомості Бога реальність, в якій існували б або хоча б в принципі могли існувати дерева.)

І так – з абсолютно усіма поясненнями нашого зовнішнього досвіду. Але в такому разі виходить, що немає ніякої різниці між свідомістю Бога в розумінні Берклі та матеріальним світом в розумінні звичайного здорового глузду! Відбулася чисто словесна заміна: замість словосполучення “матеріальний світ” підставлено словосполучення “свідомість Бога”. Або можна сказати, що матеріальний світ поміщений у свідомість Бога, – незрозуміло тільки, для чого.

Ідеалістичне бачення реальності не було чимось специфічно властивим деяким ексцентричним філософам типу Фіхте, Гегеля чи Берклі. Насправді, воно приховано містилося в філософії науки, що домінувала в першій половині ХХ століття – позитивізмі – у формі вчення про те, що не існує дуалізму матеріальних об’єктів і свідомостей, а усе, що справді існує – це досвід (хоча цей досвід і може бути різних типів, деякі з яких можна співвіднести з традиційним поняттям матерії, а деякі інші – з традиційним поняттям свідомості). Хоча прибічники цієї теорії ідентифікували себе не з ідеалізмом, а з нейтральним монізмом, а проте досвід (єдина реальність, що визнається цією теорією) належить до свідомості, тобто до ідеального. Ця теорія по суті ідеалістична, бо вона не враховує, що досвід не є самодостатньою реальністю, але повинен мати своїм джерелом речі і процеси, які не є досвідом і які існують навіть тоді, коли ніким не переживаються як досвід. Досвід є чимось, що належить нашим Я; він може бути лише чиїмось досвідом. Тож ідея про те, що не існує нічого крім досвіду, неявно означає, що не існує ніякої іншої реальності, крім Я прибічника цієї ідеї. А це вже соліпсизм.

До наступного розділу: Інші джерела ідеалізму

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии