Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: Різновиди дуалізму та панпсихізм

Субстанційний дуалізм – це, по суті, звичайна простонародна віра в те, що крім тіла (як носія фізичних станів та властивостей, що зводяться, зрештою, до розташування у просторі і зміни цього розташування – тіла в цілому та його різноманітних частин і частинок) у людини є душа, яка і є носієм-суб’єктом відчуттів, емоцій, бажань, мислення. Автором класичної філософської теорії субстанційного дуалізму був, як ми вже знаємо, Рене Декарт.

Поняття субстанційного дуалізму посилається на поняття субстанцій, яких, по ідеї, мусить бути дві. Що ж таке субстанція? Цьому поняттю в історії філософії давалося багато визначень; деякі з них (наприклад, у Спінози) несумісні з дуалізмом субстанцій.

Для розуміння смислу позиції субстанційного дуалізму і її відмінності від пропетивного дуалізму можемо взяти за основу таке пояснення: субстанція – це носій властивостей (станів) на відміну від самих властивостей (станів). Наприклад, яблуко – це субстанція, а червоне чи кисле – це властивість. Вже тут виникає деяка неясність з поняттям субстанційного дуалізму: адже зрозуміло, що субстанцій, в такому смислі, не дві, а безліч. Проте цю неясність легко прояснити: зрозуміло, що субстанційний дуалізм говорить не про те, що існує лише дві речі, він говорить про два різні типи речей (субстанцій), які характеризуються зовсім різними властивостями.

Інше тлумачення поняття субстанції, – як деякого “першоначала”, яке утворює множину речей відповідної природи (матеріальної чи духовної) – “модусів” цієї субстанції (Спіноза), – вже досить далеко відходить від простонародної віри, яка лежить в основі субстанційного дуалізму, а також від міркувань Декарта, який хоч і писав про дві субстанції (мислячу і протяжну), а проте ототожнював мислячу субстанцію з людським Я (зрозуміло, що якщо Декарт не був соліпсистом, то він мусив би визнати, що існує не одна, а дуже багато мислячих “субстанцій” – людських Я). Поняття субстанції як універсального “першоначала” добре підходить для матерії, але зовсім не підходить для свідомості-суб’єктивності, душі, Я.

Декарт сформулював свою теорію як вчення про існування двох субстанцій, які характеризуються цілком різними атрибутами (фундаментальними властивостями або типами властивостей і станів) – протяжністю та мисленням.

Раніше вже відзначалося, що простонародна віра не така категорична у розділенні цих двох атрибутів: зазвичай душа уявляється у тілесній формі (“тонке тіло”, здатне проходити крізь звичайні матеріальні речі), тобто, їй приписуються не лише власне духовні властивості, а й деякі фізичні (квазіфізичні) властивості. Правда, можна було б сказати, що це не властивості душі якою вона є “в собі”, насправді, а лише властивість являтися іншим душам у певному вигляді. Проте в такому разі те ж саме можна було б поширити і на фізичні об’єкти і ми отримали б замість дуалізму ідеалізм.

Важливо також, що якщо свідомість взаємодіє з тілом (мозком), то душа як суб’єкт переживань мусить мати і деякий фізичний (квазіфізичний) аспект – щось типу фізичного поля, через яке здійснюється ця взаємодія. Ці властивості відрізняються від відомих науці фізичних властивостей, “тонкі” “духовні” тіла не підкоряються відомим фізичним законам, і в цьому смислі їх можна назвати квазіфізичними. А проте, ніщо не заважає нам також вважати, що душа має крім власне психічних властивостей також і деякі фізичні властивості, що відрізняються від відомих фізиці властивостей “чисто фізичних”, не наділених свідомістю об’єктів.

Виходить, що в цьому відношенні ми дещо відходимо від “чисто субстанційного” дуалізму у стилі Декарта, наша теорія набуває деяких рис пропетивного дуалізму.

У терміна “субстанційний дуалізм” є й інший, більш суттєвий, недолік: смисл, у якому поняття 'субстанція' вживалося в історії філософії є дуже неоднозначним і нечітким. Можна виділити принаймні два значення.

1) Значення, на яке ми досі орієнтувалися: субстанція – це якийсь носій властивостей і станів. Проте в такому разі субстанцій безліч, а термін дуалізм має на увазі не дві субстанції, а два типи субстанцій чи дві природи субстанцій – фізичну й суб’єктивну. Є безліч фізичних субстанцій (фізичних об’єктів) і багато суб’єктивних субстанцій (Я).
2) Проте в історії філософії не менш часто поняття субстанції розумілося у іншому смислі – якоїсь всеохопної реальності – такої як матерія (що охоплює усю фізичну реальність) або якийсь Світовий Дух (або Бог). Зауважимо, що це значення близьке до нефілософського значення англ. substance – у повсякденному мовленні й науці (насамперед, – хімії) воно означає просто 'речовина'. Тож субстанційний дуалізм нерідко інтерпретують як вчення про те, що поряд з матерією, як “речовиною”, з якої утворюється фізична реальність, існує ще якась “духовна речовина”.

Цей варіант представляє для нас інтерес лише як джерело хибного розуміння смислу того, що традиційно називають субстанційним дуалізмом. Адже нас цікавить не якась “духовна речовина” і навіть не якийсь всезагальний Світовий Дух, а індивідуальні, особисті свідомості, Я. Якщо потрібна якась аналогія між Я-свідомістю та чимось із фізичної реальності, то аналогом буде не матерія в цілому, а атоми Демокріта (найелементарніші, неподільні часточки фізичної реальності, якщо такі існують). Свідомість, яка нас цікавить (Я, душа) – це не “духовна речовина”, а духовний (суб’єктивний) індивід.

Як приклад хибного розуміння смислу субстанційного дуалізму можемо згадати його критику Коліном Мак-Гіном. Мак-Гін інтерпретує дуалізм як вчення про те, що поряд з матеріальною речовиною (“субстанцією”), з якої утворюються фізичні речі, існує якась нематеріальна духовна речовина (“субстанція”), з якої утворюються душі. А якщо це так, то ми нічого не досягаємо у поясненні свідомості: зрозуміти, як свідомість (душа, Я) може утворюватися-складатися з якоїсь духовної речовини так само неможливо, як і зрозуміти, як вона може утворюватися-складатися з матеріальної речовини.

Подібним чином, Сюзан Блекмор описує дуалізм Декарта як вчення про те, що “свідомість і мозок були зроблені з цілком окремих видів речовини (stuff)”. Сумніваюся, щоб Декарт десь писав таку дурницю! В будь-якому разі, це – зовсім неадекватне тлумачення суті того розуміння відношення між свідомістю й тілом, яке традиційно позначається поняттям “субстанційний дуалізм”.

Я частково погоджуюся з Мак-Гіном та Блекмор: якщо субстанційний дуалізм розуміти у такий спосіб, то він буде незадовільним. Проте, наскільки я це розумію, погляди, які традиційно називають субстанційним дуалізмом мають на увазі зовсім не це. Починаючи від Декарта: коли він писав про “мислячу субстанцію”, ототожнюючи її з людським Я, він напевно не мав на увазі, що людські Я утворюються з якогось особливого мислячого матеріалу (stuff), на відміну від протяжного матеріалу, з якого утворюються фізичні тіла. Він мав на увазі, що людське Я – кожне людське Я – є особливою, нескладеною і неподільною 'мислячою річчю'.

Субстанційний дуалізм – це не якесь безглузде вчення про мислячу речовину. Субстанцій ний дуалізм – це звичайне для дофілософського здорового глузду уявлення про те, що крім людського тіла існує ще й душа, яка, власне, і є людським Я. Йдеться не про існування, поряд з фізичною речовиною, з якої складаються фізичні тіла, (тобто, поряд з матерією) духовної речовини, з якої складаються душі (Я). Йдеться про інше: що крім фізичних об’єктів, які складаються з матерії і характеризуються просторовими властивостями, існують також речі зовсім інші за своєю природою і властивостями – душі, або Я, які не мають фізичних властивостей, але мають властивість бути суб’єктами суб’єктивних переживань, мислення, воління, усвідомлення. Немає проблеми розуміння того, як ці Я можуть утворюватися-складатися з якоїсь духовної речовини, – просто тему, що вони не утворюються-складаються ні з якої речовини, вони просто існують, нескладені і неподільні – духовні індивіди.

Розглянута смислова неоднозначність, а також згадувані вище “пропетивні” риси того, що звичайно називають субстанційним дуалізмом дає підстави говорити, що цей термін є не дуже вдалим. Далі ми побачимо також, що є підстави вважати не дуже вдалим і термін 'пропетивний дуалізм'. Тож є смисл запропонувати іншу термінологію, яка більш адекватно виражала б традиційне смислове навантаження словосполучень 'субстанційний дуалізм' та 'пропетивний дуалізм'. Замість 'субстанційного дуалізму' можна було б говорити просто про дуалізм душі й тіла. Можна розрізняти три версії такого дуалізму: етерналізм, креаціонізм та емерджентизм. Щодо пропетивного дуалізму, то він є або емерджентизмом або панпсихізмом. На мою думку, терміни 'етерналізм', 'креаціонізм', 'емерджентизм', 'панпсихізм' більш змістовні й однозначні, аніж 'субстанційний дуалізм' та 'пропетивний дуалізм', і набагато краще виражають реальні, а не суто словесні, термінологічні відмінності між різними версіями дуалізму.

В цьому підрозділі ми порівняємо етерналізм та креаціонізм, оскільки вони найближчі до того, що традиційно розуміється під 'субстанційним дуалізмом'. Емерджентистську версію дуалізму розглянемо в наступному підрозділі, оскільки вона більше асоціюється з терміном 'пропетивний дуалізм'.

До наступного розділу: Дуалізм-етерналізм

Примітки:

1. див., наприклад: J.P.Moreland. A Contemporary Defence of Dualism. – p.259.

2. Зауважимо, що якби між одними й іншими (Я та атомами Демокріта) була чітка відповідність, то проблему свідомості було б розв’язано: ми могли б вважати одні й ті ж елементи реальності носіями водночас фізичних та суб’єктивних властивостей і станів. Але ми знаємо, що людське Я взаємодіє не з окремим простим (неподільним) фізичним елементом (атомом Демокріта), а з такою складною фізичною системою як людське тіло (мозок). Звідси, необхідність розмежування: з одного боку, суб’єктивні “субстанції” або просто суб’єкти – людські Я, з іншого – фізична реальність, яка включає в себе людські тіла.

3. McGinn C. The Mysterious Flame. – рр.94-95.

4. Blackmore S. Dying to Live. – p.16.