А.С.Д. в Google News - натисніть Підписатися

Скільки Я мешкає в моєму тілі?

Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: Проблема привиду

Ще одну серйозну проблему для дуалізму виявили дослідження над поведінкою в спеціальних експериментальних умовах людей, які перенесли операцію з розділення лівої та правої півкуль головного мозку при лікуванні епілепсії.

У здорових людей ці півкулі сполучаються через кілька каналів. Найбільш пряме, безпосереднє з’єднання – через систему волокон, яка називається corpus callosum. Аж до кінця 1950-х років не було відомо про якісь важливі функції цієї системи. Експерименти над тваринами їх не виявили. За десятиліття до цього при лікуванні епілепсії почали проводити операції з хірургічного розділення півкуль мозку по цій лінії, і це не приводило до якихось суттєвих порушень у поведінці пацієнтів. Проте пізніше виявилося, що в деяких спеціальних експериментальних умовах відбувається настільки суттєва зміна, що це дуже схоже на подвоєння свідомості (не в смислі шизофренії).

В загальних рисах ситуація виглядає приблизно так.

Кожна з півкуль мозку являє собою свого роду центр збору інформації (від нервової системи) та управління певними функціями організму. Причому кожна спеціалізується приблизно на половині організму: права – переважно на лівій, ліва – переважно на правій. До інформації від деяких органів та до управління деякими органами мають доступ обидві півкулі. Важливою особливістю лівої півкулі є те, що вона відповідає за мовлення.

В нормальних умовах обидві півкулі вони діють узгоджено. Одним з головних механізмів узгодження є обмін інформацією через corpus callosum. Проте у людей, у яких цей канал було розірвано хірургічною операцією, також не спостерігається якоїсь явно вираженої неузгодженості між дією різних половин тіла. Судячи з усього, це стає можливим завдяки тому, що інформація, яка надходить до кожної з півкуль від одного органу є майже такою самою, як і інформація, що надходить до іншої від симетричного органу. Наприклад, ліве око посилає правій півкулі приблизно ту ж інформацію, що й праве – лівій.

Ситуація кардинально змінюється, коли ці люди опиняються в таких експериментальних умовах, за яких до кожної півкулі надходить різна інформація. Дві половини організму починають поводитися нескоординовано, але так, що кожна досить адекватно реагує на власну (що надходить від відповідної півкулі мозку) інформацію, виконує відповідні завдання. І ця нескоординованість виявляється лише у тих аспектах, які стосуються інформації, до яких одна півкуля має доступ, а інша – ні.

За складністю виконуваних завдань ліва півкуля діє як повноцінний людський мозок, наділений свідомістю. З правою півкулею ситуація дещо складніша. Вона не настільки повнофункціональна, хоча також виконує досить складні завдання – більш складні, ніж ті, з якими могла б впоратися будь-яка тварина.

Як уже зазначалося, ліва півкуля відповідальна за мовлення. Тому під час експерименту людина може повідомляти лише про ту інформацію і ті відчуття, які пов’язані з лівою півкулею. Після проведення експерименту людина також пам’ятає лише те, яку інформацію і відчуття вона отримувала через ліву півкулю, і що робила частина тіла, яка управлялася лівою півкулею.
Проблема: як розуміти результати цих експериментів? Скільки свідомостей має людина?

Томас Нагель у статті “Двоподіл мозку та єдність свідомості” розглядає п’ять варіантів і вважає, що жоден з них не є задовільним.

1) Є лише одна свідомість, що пов’язана з лівою півкулею, а реакції правої півкулі є автоматичними, несвідомими.
Головним аргументом на користь цієї інтерпретації є “той факт, що суб’єкт послідовно заперечує усвідомлення дій цієї {правої} півкулі”.

Томас Нагель заперечує проти цього аргументу: “приймати це як доказ того, що дії правої півкулі є несвідомими означає передрішати спірне питання , адже здатність давати свідчення належить до виключної компетенції лівої півкулі і, звичайно ж, ліва півкуля не знає, що відбувається у правій. …здається, в принципі немає раціональних підстав розглядати висловлюваність як необхідну умову свідомості. Можуть бути інші підстави для приписування свідомого психічного стану, які є достатніми і без висловлювання.”

Проти теорії про те, що права півкуля є несвідомою, свідчить те, що вона виявляється здатною на дуже складні поведінкові реакції, – більш складні, ніж поведінкові реакції тварин, – зокрема ті, які ми звичайно сприймаємо як прояви відчуттів та емоцій. Схоже, що вона розуміє інструкції і осмислено їх виконує:

“…те, що права півкуля може самостійно робити, є надто складним, надто інтенційно спрямованим і надто психологічно зрозумілим, щоб його розглядати просто як набір несвідомих автоматичних відповідей. Права півкуля не дуже розумна і не може говорити; але вона здатна відповідати на складні візуальні та слухові стимули, включаючи мову, і може управляти виконанням розпізнавальних та маніпулятивних завдань, які вимагають зосередженої уваги – таких як складання простих слів з пластикових літер. Вона може інтегрувати слухові, візуальні та дотикові стимули, слідуючи інструкціям експериментатора, і може проходити деякі тести на здібності.”

2) Є лише одна свідомість, що пов’язана з лівою півкулею, а реакції правої півкулі є ізольованими свідомими (conscious) психічними феноменами, не інтегрованими в свідомість (mind) .

Ця теорія незадовільна, оскільки:

– по-перше, реакції правої півкулі виявляються добре інтегрованими (“вона може інтегрувати слухові, візуальні та дотикові стимули, слідуючи інструкціям експериментатора”);
– по-друге, незрозуміло, який сенс взагалі може мати словосполучення “свідомі психічні феномени, не інтегровані в свідомість”, – це якась усмішка чеширського кота (за відсутності самого кота) з “Аліси в країні чудес”, – відчуття, яких ніхто не відчуває, емоції, яких ніхто не переживає...

3) Пацієнти мають дві свідомості – по одній на кожну півкулю мозку.

“Справжні труднощі для гіпотези про дві свідомості співпадають з підставами вважати, що ми маємо справу з однією свідомістю, а саме – високо інтегрований характер відношення пацієнтів до світу у звичайних умовах.”

Більше того, “інтегровані реакції пацієнтів та їхні роздвоєні реакції не розділені чітко у часі. Під час експериментів пацієнт великою мірою функціонує як єдиний індивід: в його позі, у слідуванні інструкціям про те, куди спрямовувати погляд, у великому діапазоні простого управління поведінкою, яке задіяне у розташуванні себе по відношенню до експериментатора та експериментальної апаратури. Дві частини мозку цілком скооперовані за виключенням відношення до тих спеціальних сигналів, які досягають їх окремо та по-різному”.

Якщо ми вирішимо, що пацієнти з розділеним мозком мають дві свідомості, “то буде проблематичним, чому ми не робимо висновок … що кожний має дві свідомості, але ми цього не помічаємо крім цих незвичних випадків, тому що більшість пар свідомостей в єдиному тілі діють у повній узгодженості завдяки прямій комунікації між півкулями… Якщо хтось схильний прийняти висновок, що усі ми маємо по дві свідомості, дозвольте зауважити, що складність на цьому не закінчується. Адже психічні операції однієї півкулі, такі як бачення, слух, мовлення, написання, розуміння слів тощо, можуть великою мірою бути відокремлені одна від одної через відповідні роз’єднання в корі головного мозку; чи повинні ми в такому разі розглядати кожну півкулю як заселену кількома скооперованими свідомостями зі спеціалізованими здатностями? Де ж слід зупинитися?”

4) Пацієнти “мають одну свідомість, зміст якої отримується з обох півкуль і є вельми ексцентричним і роз’єднаним”.

Ця гіпотеза є неправдоподібною, оскільки “виявляється, що з цими пацієнтами одночасно відбуваються речі, які не вкладаються в єдину свідомість: наприклад, одночасна увага до двох несумісних завдань без взаємозв’язку між цілями лівої та правої рук” . І, як уже згадувалося, пацієнт свідчить (а його мовний центр контролюється лівою півкулею), що нічого не знає про ту інформацію, яка подається окремо до правої півкулі і про ті дії, які управляються окремо правою півкулею.

5) Пацієнти мають одну свідомість у нормальній ситуації, але в цих особливих експериментальних ситуаціях виникає (“встрибує” в існування ) друга свідомість (відповідно, коли експеримент закінчено, друга свідомість зникає, перестає існувати).

Ця гіпотеза виглядає ще менш правдоподібною, оскільки не відбувається нічого екстраординарного, через що свідомості виникали б та зникали б. І, як уже відзначалося (при обговоренні гіпотези двох свідомостей), немає чіткого розділення в часі між інтегрованими та роз’єднаними реакціями: дві півкулі діють одночасно в одних відношеннях інтегровано, як єдина свідомість, а в інших відношеннях роздільно, як дві свідомості.

Висновки Нагеля неоднозначні.

З одного боку, на основі описаного вище аналізу він робить висновок, що у людини “немає ніякої цілої кількості свідомостей”, і що “приписування свідомих, значущих психічних станів не вимагає існування єдиного психічного суб’єкта”. Цей висновок суперечить ідеї єдності Я: “можливо, наше власне Я зовсім не є чимось абсолютним, а лише якимось випадком інтеграції, більш або менш ефективної, в системі управління складного організму”. “Звичайна, проста ідея єдиної особи” є, “якщо бути цілком відвертим, ілюзією”: єдина причина, чому ми мислимо про єдність нашого Я “як в якомусь смислі кількісно абсолютну”, це те, що фізична система нашого тіла “говорить в першій особі однини” .

Зауважимо, що з міркувань послідовності Нагель не мав би писати “ми мислимо”. Адже це вже передбачає існування мого та інших Я у смислі звичайної мови – “звичайну, просту ідею єдиної особи”, “як в якомусь смислі кількісно абсолютну”. А якщо “ілюзіонізм” має рацію, то немає тих Я, які могли б мислити – моє чи Ваше Я (перша особа однини) є лише ілюзією – тією дивною нічийною ілюзією, про яку ми вже говорили – посмішка чеширського кота без ніякого чеширського кота. (Зрозуміло, що ми є такою ж ілюзією, як і одиничне Я, оскільки слово 'ми' означає не що інше як деяку цілу кількість одиничних Я.)

Наведені вище висловлювання створюють враження ніби Нагель підтримує “ілюзіоністську” точку зору, проте його вступні та заключні ремарки вказують на дещо інші наміри.

Всупереч “ілюзіонізму”, Нагель завершує свою статтю думкою, що “можливо, що ми нездатні відмовитися від ідеї” – “звичайної, простої ідеї єдиної особи”, – “що б ми не відкрили”. І це відповідає вступу до статті, в якому її мета визначається як “висвітлення деяких підстав для песимізму” щодо “перспектив для найважливіших відкриттів про нейрофізіологічну основу свідомості”, а саме: “Цей тип саморозуміння може наштовхнутися на межі, які звичайно не передбачалися: особистісна, менталістська ідея людських істот може противитися узгодженню з розумінням людей як фізичних систем…” – настільки вперто, що “довелося б відмовитися від будь-чого такого, що можна було б описувати як розуміння фізичної основи свідомості.”

Нижче я пропоную деякі міркування на користь “звичайної, простої ідеї єдиної особи”, – “що б ми не відкрили”.

Моя теза: висновок, що Я (у звичайному розумінні – одиничної особи) є “лише ілюзія” є помилковим так само, як і спосіб обговорення проблеми в цілому – розгляд свідомості в зовнішній біхевіористській перспективі. Натомість, проблема свідомості має розглядатися у “внутрішній” перспективі (інтроспективі) першої особи (Я), – принаймні якщо ми розуміємо поняття свідомості у звичайному смислі, який позначає не поведінкові моделі, а суб’єктивні стани (відчуття, емоції, бажання, мислення як вони нами суб’єктивно переживаються та усвідомлюються). Свідомість – це і є Я як суб’єкт цих станів; вона конституюється виключно суб’єктивними переживаннями та усвідомленням, – а не поведінковими функціями, якими б вони не були. (Якщо ми розумітимемо поняття свідомості не в звичайному смислі Я як суб’єкт переживань та досвіду, а у якомусь специфічно біхевіористському смислі, то вся аргументація Нагеля по суті не зачіпатиме проблеми, – усе, про що він пише не матиме жодного відношення до людської свідомості та Я у звичайному розумінні – “звичайної, простої ідеї єдиної особи”.)

Оскільки ми розглядаємо поведінкові функції, то можемо говорити про “лише якийсь випадок інтеграції, більш або менш ефективної, в системі управління складного організму”. Але оскільки ми розглядаємо чиїсь суб’єктивні переживання та усвідомлення, то нам нікуди дітися від єдиного абсолютного Я – того, хто їх суб’єктивно переживає та усвідомлює.

У цій першоособовій інтроспективі розглянемо проблему пацієнтів з розділеним мозком. Чи вони мають одну чи дві чи багато свідомостей? Щоб уникнути неоднозначності й плутанини смислів (що розуміється під словом 'свідомість'? чи йдеться свідомість у звичайному смислі – суб’єкта переживань та усвідомлення? чи у біхевіористському смислі – як деяку систему управління поведінкою організму?), я замість слова 'свідомість' вживатиму слово 'Я'. Після такої заміни відповідь на питання стає тривіальною: якщо під словом 'пацієнт' ми розуміємо особу, Я (а не тіло) – він є одним і тим же Я до, протягом і після експерименту. Принаймні, у нас немає ніяких підстав вважати інакше: адже немає ніякого розриву послідовності в досвіді й пам’яті того Я, яке може говорити, – Я, яке взаємодіє з лівою півкулею мозку, а також, найбільш ймовірно, з ділянками правої півкулі, які відповідають не безпосередньо за зовнішньо-чуттєве сприйняття і управління тілесними рухами, а за вищі (емоційно-інтуїтивно-синтетичні) функції свідомості (психіки).
Інші питання: чи є якесь інше Я, яке взаємодіє з правою півкулею мозку? чи, можливо, є навіть багато інших Я, які взаємодіють з різними функціональними блоками мозку? Ці питання цікаві самі по собі, але вони не стосуються єдності пацієнтового Я. У запропонованому Т.Нагелем списку гіпотез є принаймні дві, які, можуть виявитися істинними – я маю на увазі гіпотезу однієї свідомості та гіпотезу двох чи багатьох свідомостей (гіпотези 1 та 3).

Щодо гіпотези 1). Ми можемо прийняти гіпотезу, що немає іншого Я, що права півкуля (в частині обробки “власної” зовнішньо-чуттєвої інформації та управління рухами підпорядкованої їй половини тіла) лише функціонує і викликає поведінку підконтрольних їй частин тіла у такий спосіб, що ми інтуїтивно (але помилково) схильні припускати наявність свідомості, в той час як насправді цьому функціонуванню й поведінці не відповідає ніякого суб’єктивного виміру (Я).

За такий погляд доводиться чимось платити. Він спонукає нас визнати, що чисто автоматичні дії чисто фізичних систем можуть бути набагато складнішими, аніж ми інтуїтивно схильні припускати. Якщо це так, то ймовірно, що тварини не мають суб’єктивних переживань. Адже немає підстав вважати, що тварини мають суб’єктивний вимір (Я), якщо чисто фізична система правої півкулі може виконувати ті ж, і навіть більш складні функції без нього, автоматично. Але думаю, що виграш тут набагато більший, аніж втрата: адже ми “виграємо” наші власні Я, – що може бути більш цінним?

З іншого боку, зауважимо, що якщо гіпотеза 1) є істинною, то це не виключає можливості того, що тварини усе ж мають суб’єктивні переживання, хоча й збільшує правдоподібність припущення про те, що вони їх не мають (нічого не відчувають у звичайному, суб’єктивному смислі, а лише автоматично реагують). Можливо, що незважаючи на істинність гіпотези 1), тварини усе ж таки мають Я (свідомість, суб’єктивний вимір). Логічно можливо, що щось, що має суб’єктивну природу, виконує функції, які так само може виконувати чисто фізична система.

Нагель правий у тому, що “той факт, що суб’єкт послідовно заперечує усвідомлення дій цієї {правої} півкулі” не є доказом того, “що дії правої півкулі є несвідомими”, – якщо ми розуміємо слово 'доказ' у строгому смислі (як докази геометричних теорем). Але я не вважаю, що це просто передрішення спірного питання “оскільки здатність давати свідчення належить до виключної компетенції лівої півкулі”. На мою думку, послідовне заперечення суб’єктом усвідомлення дій правої півкулі слід розглядати як вагомий, хоча й не остаточний аргумент на користь гіпотези про єдину свідомість. Я згоден, що “…здається, в принципі немає раціональних підстав розглядати висловлюваність як необхідну умову свідомості”, – але є раціональні підстави розглядати її як важливе (можливо, найважливіше) свідчення наявності свідомості, так що відсутність такого свідчення дає нам вагомі підстави для сумніву у наявності свідомості. Справді, “можуть бути інші підстави для приписування свідомого психічного стану”, – але щодо достатності таких (чисто поведінкових) підстав можуть бути раціональні сумніви.

Існують вагомі підстави, незалежні від проблемної ситуації розділення мозку, розглядати питання наявності свідомості (Я) як суттєво залежне від мовлення.

Приблизно за 10 років до появи перших публікацій, які стосувалися проблеми розділення мозку, Карл Поппер сформулював аргументи на користь психофізичного інтеракціонізму (проти фізикалізму та усіх інших теорій, що говорять про самодостатність фізичної реальності), доводячи неможливість чисто фізичної реалізації вищих функцій мови – дескриптивної та аргументативної. Пізніше, спираючись на ці аргументи, Поппер висловлював припущення, що людське Я безпосередньо взаємодіє з ділянкою мозку, яка розташована у лівій півкулі мозку і відповідає за мовлення.

Побічним ефектом цього міркування було припущення, що тварини не мають Я. Правда, у тому, що Поппер писав про свідомість тварин, є суттєва двозначність-неясність. Він писав, що тварини не мають Я, хоча вони й мають свідомість. Я не вважаю це розрізнення вдалим. Воно виникло тому, що Поппер розглядав як визначальне для Я “творення об’єктів людського світу-3” – теорій, критичних аргументів, помилок, міфів, оповідань, творів мистецтва тощо. І справді, свідомість тварин не творить таких об’єктів. Здається також, що Поппер ототожнює Я з тим, що він називає 'повна самосвідомість', – ближче до буквального перекладу, “повна свідомість Я” , – яке залежить від вищих функцій мови (дескриптивної та аргументативної) і є специфічно людським. Це створює деяку плутанину: з одного боку, Поппер ототожнює Я з повною самосвідомістю (повною свідомістю Я); з іншого боку, він висловлює припущення про те, що самосвідомість (свідомість самого себе, Я) – без предиката 'повний' – є передлінгвістичною, тобто існує ще на передмовному (у смислі повнофункціональної мови, на якій можливі дескриптивні й аргументативні висловлювання) рівні. Якщо це так, то Я також мусить бути передлінгвістичним і його існування не може залежати від “творення об’єктів людського світу-3”. Будь-яка самосвідомість – усвідомлення самого себе (Я), можлива лише якщо те, що усвідомлюється – “самість”, Я, вже існує. Натомість, якщо слідувати буквально за висловлюваннями Поппера, то виходить, що на передлінгвістичному рівні самосвідомість – усвідомлення самого себе (Я) існує, а самого себе (Я) ще не існує.

Тож я вважаю, що більш доречно, в контексті нашої проблеми, вживати слово Я у більш звичайному смислі – для позначення суб’єкта суб’єктивних переживань та усвідомлення. У цьому випадку питання “Чи є у тварин Я?” рівнозначне з питанням “Чи тварини справді щось відчувають, тобто переживають суб’єктивно якісь відчуття (такі як біль, задоволення)?” Ми інтуїтивно схильні до відповіді “Так”. Але можливо, що ця інтуїція помилкова. Можливо, що тварини суб’єктивно нічого не відчувають, хоча подібність їх поведінки та нервово-мозкової системи до людських робить нас схильними вважати, що вони суб’єктивно переживають відчуття (біль) і навіть емоції (радість).

Звичайно, ми можемо вживати слова 'біль' або 'радість' у чисто біхевіористсько-функціоналістському смислі, називаючи ними певні структури нервово-мозкових процесів та поведінки, які у випадку людей поєднуються з суб’єктивними переживаннями болю чи радості. І ми можемо виявити подібні структури у тварин. Але це не означає, що тварини мають суб’єктивні переживання болю й радості. Може так, а може й ні. Слово 'біль', якщо воно вживається для позначення певної структури нервово-мозкових процесів та поведінки, має зовсім інший смисл, аніж слово 'біль' у звичайному смислі (біль як суб’єктивне переживання). Нам краще було б використовувати для позначення цих різних смислів різні слова. Наприклад, ми могли б використовувати слова 'б-біль' або 'б-радість' ('б' − біхевіористський) для позначення відповідних структур нервово-мозкових процесів та поведінки, і слова 'с-біль' або 'с-радість' ('с' − суб’єктивний) для позначення того, що ми звичайно називаємо болем або радістю – суб’єктивних переживань.

Ми могли б здійснити аналогічне розрізнення і на загальному, системному рівні, вживаючи слово 'б-свідомість' для позначення поведінкової системи управління і слово 'с-свідомість' як синонім до 'я' для позначення суб’єкта суб’єктивних переживань та усвідомлення. Перше (б-свідомість) може бути чисто фізичним, друге (с-свідомість або Я) – ні. Люди мають і те й інше. Про тварин не можна сказати цього з певністю, хоча ми й схильні так вважати. Можливо, що тварини мають б-свідомість, але не мають Я (с-свідомість). Якщо це так, то це означає, що вони насправді не відчувають (у звичайному смислі суб’єктивного переживання) ніяких відчуттів –– вони лише реагують у складний спосіб на різні події чисто автоматично, як результат фізичних процесів у їх тілі, особливо у мозку. Їх б-свідомість – це не що інше як мозок, що розглядається у функціональній перспективі; але вона не має ніяких суб’єктивних переживань та усвідомлення (тобто усього того, що є визначальним для свідомості у звичайному смислі, с-свідомісті, Я).

Повертаючись до статті Т.Нагеля, зауважимо, що усе, що він пише про ілюзію єдності свідомості, є слушним, якщо говорити про б-свідомість; але воно не стосується Я (с-свідомості − тобто, свідомості у звичайному, суб’єктивному смислі). Нагель правий, що немає сенсу говорити про “абсолютну єдність” чи “кількісну ідентичність” (або екзистенційну ідентичність) свідомості як поведінкової системи управління (б-свідомості). Але є сенс говорити про “абсолютну єдність” чи “кількісну ідентичність” (екзистенційну ідентичність) Я як суб’єкта суб’єктивних переживань та усвідомлення (с-свідомість). Можливо, що “немає якоїсь цілої кількості свідомостей”, пов’язаних з людським тілом, – у смислі б-свідомості; але, тим не менше, є ціла кількість Я – свідомостей у звичайному, суб’єктивному смислі (с-свідомості).

Разом з тим, слід зауважити, що мовний аргумент Поппера (зв’язок Я з повнофункціональною мовою) не означає, що свідомості (Я) не існує без нормальної здатності мовлення. Наприклад, він не означає, що усі німі люди не мають Я, суб’єктивних переживань та усвідомлення. Насправді, німі люди використовують мову жестів, яка виконує принаймні одну з вищих функцій мови – дескриптивну.

Тому застосування цього аргументу до випадків з двоподілом мозку ще не утворює вирішального свідчення (принаймні, наскільки я можу судити з інформації у статті Нагеля). Потрібно ще з’ясувати:

– Чи найскладніші випадки того, “що права півкуля може робити сама”, відповідаючи на запити й вимоги експериментатора, можуть бути витлумачені як чисто автоматичні реакції (в термінах нижчої, сигнальної функції мови), чи вони мусять бути витлумачені як справжнє розуміння (усвідомлення)?

– Чи може права півкуля давати (замість усного мовлення) письмові свідчення про свої суб’єктивні переживання?
Огляд цієї ж проблеми Дж.Екклзом на основі більш пізніх досліджень з застосуванням більш досконалих технік залишає відкритим перше питання і дає явно негативну відповідь на друге: “права півкуля” не здатна не лише до мовлення в звичній – усній формі, а, очевидно, не здатна до мислення мовою. Вона здатна ідентифікувати окремі слова (наприклад, якщо їй показати картинку тварини і слова 'кіт', 'собака', 'кінь', то вона здатна вибрати правильне слово; вона може обрати навіть правильне слово для пейзажу типу 'зима', 'літо'), здатна правильно реагувати на відносно прості інструкції експериментатора (виконувати ті завдання, які перед нею ставлять), але разом з тим вона “цілком нездатна завершувати речення, навіть найпростіші”, а також “нездатна розуміти інструкції, які включають багато предметів, які потрібно запам’ятати в правильному порядку”. Загальна картина виглядає так, що якщо права півкуля і асоційована з деякою власною свідомістю (Я), то це є якась явно неповноцінна (порівняно з “головною” людською свідомістю, асоційованою переважно з лівою півкулею мозку) свідомість, нездатна до повноцінного самоусвідомлення (хоча на думку Екклза є підстави говорити про деяку зачаткову самосвідомість) і до використання мови (не лише в усній, а й в будь-якій іншій формі – зокрема, на рівні самого мислення) на рівні вищих – дескриптивної та аргументативної – функцій. Загалом, на думку Дж.Екклза, дуже сумнівно, що свідомість правої півкулі володіє тими “сутнісними характеристиками, які утворюють поняття особистості в звичайному розумінні”: цілком самосвідоме існування, планування і турбота про майбутнє, прийняття рішень і судження на основі системи цінностей.

В будь-якому разі, навіть якщо ми визнаємо, що є досить вагомі раціональні підстави асоціювати обидві півкулі зі своїми власними Я, немає підстав продовжувати цю процедуру, асоціюючи різні Я з кожним функціональним блоком мозку. На питання: “чи повинні ми ... розглядати кожну півкулю як заселену кількома скооперованими свідомостями зі спеціалізованими здатностями? Де ж слід зупинитися?” можна відповісти: “Нас цікавить не б-свідомість як поведінкова система управління, а Я (с-свідомість) як суб’єкт суб’єктивних переживань та усвідомлення. Кількість Я, які можна на раціональних підставах асоціювати з одним мозком, обмежена: ми можемо раціонально “заселити” мозок тільки тими Я, які можуть дати свідчення про свої суб’єктивні переживання та усвідомлення.”

Щодо гіпотези 3). Ми можемо допустити можливість того, що існують інші Я, зі своїми власними суб’єктивними переживаннями, асоційовані з різними частинами нашого мозку, що в нормальних ситуаціях вони обмінюються інформацією з нашим (головним) Я, відчувають і діють у повній згоді з ним. (Можна допустити навіть, до певної міри, незгоду, напругу між різними Я, що проявляється як внутрішні конфлікти.) Де нам слід зупинитися? Відповідь проста: ми не знаємо. Ми не знаємо, чи є щось (якесь інше Я, крім головного), що має суб’єктивні переживання й усвідомлення, асоційоване з правою півкулею. Може є, а може ні. Тим більше, ми не знаємо цього про різні менші функціональні блоки мозку. Не є неможливим, що кожна найменша часточка нашого тіла має крім фізичних властивостей здатність до якихось форм суб’єктивних переживань. Якщо є сенс у питанні “Як воно – бути кажаном?”, то, можливо, є сенс також і в питанні: “Як воно – бути електроном?”. Панпсихізм (вчення про те, що усе в природі наділене психікою) не є логічно неможливим. Можливо, справжня природа реальності більш близька до Лейбніцевої монадології, аніж до картини світу, яку сформували сучасні природничі науки, – навіть якщо ми не знаємо, як узгодити цю гіпотезу з нашим зовнішнім досвідом? Тож на питання “Де зупинитися?” Я б відповів: “Не знаю. Може – тут, а може – ось там. Яке це має значення, – доки я зберігаю свою 'самість', залишаюся самим собою, одним і тим самим Я?” (Зрозуміло, що тут йдеться не лише про мене, але про кожну людину.)

Як резюме щодо проблеми пацієнтів з розділеними півкулями мозку наведу думку лауреата Нобелівської премії за дослідження мозку Джона Екклза: “Видатним відкриттям у дослідженнях над цими суб’єктами є унікальність та виключність головної півкулі у відношенні до свідомого досвіду.” Що стосується другої півкулі, то “немає свідчень того, що цей мозок має власну свідомість. ...у цьому відношенні друга півкуля нагадує мозок мавп, хоча її здібності перевершують здібності вищих людиноподібних мавп. В обох цих випадках ми не маємо комунікації на багатому мовному рівні; через це неможливо перевірити, чи є тут якась істота, яка свідомо переживає досвід. А отже, нам слід залишатися агностиками у питанні про психічну діяльність та свідомість.”

До наступного розділу: Свідомість та мозок як програміст та комп’ютер

Примітки:

1. див. словник: передрішення спірного питання

2. Nagel T. Brain Bisection and the Unity of Consciousness. – p.156

3. див. термінологічне попередження на с.3

4. Nagel T. Brain Bisection and the Unity of Consciousness. – p.161-162

5. Інша праця Нагеля – знаменита стаття “Як воно – бути кажаном?” чудово схоплює проблему: “Свідомість {consciousness} є тим, що робить психофізичну проблему {the mind-body problem} справді нерозв’язною. Можливо, це є причиною того, що сучасні дискусії щодо цієї проблеми приділяють їй мало уваги або розуміють її в очевидно хибно. ...те, що робить психофізичну проблему унікальною … ігнорується. …ми можемо це назвати суб’єктивним характером досвіду.” (What is it like to be a bat? – p.165)
Варто ще раз звернути увагу на термінологічне попередження на с.3. У наведеній цитаті Т.Нагель вживає слово 'consciousness' (свідомість як стан та зміст усвідомлення), а в обговорюваній вище статті про двоподіл мозку Нагель − слово 'mind' (свідомість-психіка).
Наскільки я можу судити з опрацьованих мною праць щодо проблеми “двоподілу” мозку, він стосується лише безпосередньо “входу” (зовнішньо-чуттєві дані) та “виходу” (тілесні рухи) двох півкуль мозку. Оскільки дослідники не виявили втрати пацієнтами з розділеними півкулями тих вищих (емоційно-інтуїтивно-синтетичних) здатностей свідомості (психіки), які залежать переважно від правої півкулі, то з цього слід зробити висновок, що в частині вищих здатностей свідомості (психіки), головне (і, можливо, єдине) Я взаємодіє як із лівою півкулею, так і з ділянками правої півкулі, які відповідають за вищі функції свідомості (психіки). Головне Я не є чисто лівопівкульним, а лише переважно лівопівкульним.
Що стосується другого Я, яке пов’язане зі “входом” та “виходом” правої півкулі, то експерименти, які ми тут обговорюємо, показали, що таке Я, якщо воно існує, не має вищих здатностей свідомості (психіки), які залежать переважно від лівої півкулі (зокрема здатність понятійного й аналітичного мислення). Звідси слідує висновок, що якщо друге Я існує, то воно є чисто правопівкульним.

6. у статті “Мова та психофізична проблема”

7. “…психофізіологічний базис людської свідомості, якщо я маю рацію, слід шукати в центрі мовлення; і, можливо, не випадково, що є лише один центр управління мовленням на дві півкулі мозку; можливо, він є найвищим в ієрархії центрів управління.” (Unended Quest, p.221-222)

8. Popper K. Unended Quest. – p.222

9. в оригіналі – full consciousness of self :

10. consciousness – свідомість як стан усвідомлення,

11.self – Я, себе, сам, самість

12. Поппер схильний до припущення, що тварини є такими суб’єктами: “…тварини … мусять мати щось подібне до Я − вони мусять бути свідомими, хоча й без рефлективного усвідомлення того факту, що вони мають Я” (Popper K., Eccles J. The Self and Its Brain. – p.238). Тобто, якщо вживати поняття 'Я' в тому смислі, в якому я пропоную, то точка зору Поппера полягає у тому, що тварини мають Я, але це Я не є самосвідомим.

13. Eccles J. Evolution of the Brain: Creation of the Self. – рр.209-210.

14. з іншого боку, К.Поппер слушно зауважує: “навіть якщо ми припишемо свідомі стани (наприклад) усім атомам, проблема пояснення станів свідомості (таких як згадування та очікування) вищих тварин залишиться такою ж складною, якою вона й була раніше, без такого приписування.” (Popper K. Unended Quest. – p.278)

15. Popper K., Eccles J. The Self and Its Brain. – p.311

0 коментарів

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии