Перші україномовні газети. Розвиток українського книгодрукування

У боротьбі за права української мови. 1900-1907р.

До попереднього розділу: Поліцейська аналітика українського руху

Революційна боротьба всіх сил Російської імперії восени 1905 р. увінчалася тимчасовою перемогою - Маніфестом 17 жовтня. У самодержавства було вирвано свободу і, зокрема, й свободу слова. Проте українці знову опинились у невизначеному стані, адже українська мова продовжувала залишатися під забороною. Національно-культурне життя дещо пожвавилося в Україні лише після прийняття "Тимчасових правил про пресу" (24.XI.1905) та "Закону про спілки і товариства" (4.ПІ.1906), де про заборону українства вже нічого не говорилося. Але страх погромів і переслідування постійно супроводжував тих, хто брався за розбудову національної преси, товариств, шкіл, видавництв.

Усвідомлюючи важливість виховання національної самосвідомості, особливо молоді, за свідченням С.Єфремова, інтелігенція всі зусилля направила на заснування власної преси і національної школи, а з 1906 р. організовувала культурно-освітні товариства "Просвіта". На цій основі й розгорнулось українське відродження.

Розвиток української преси і книгодрукування просувався вкрай поволі, незадовільно, а часом, за інерцією самодержавної бюрократії "держать и не пущать" в окремих регіонах України майже припинявся. Існували, так би мовити, й об'єктивні причини. Не вистачало українських журналістів, досвіду редакційно-видавничої роботи, контингенту читачів, а головне - економічної бази. Усе це потрібно було терміново набувати, долати перешкоди, а згодом відчути на собі даровані монарші свободи: заборону видань, арешти окремих номерів, конфіскації, тюремне ув'язнення редакторів.

Першою україномовною стала газета "Хлібороб", що почала виходити в листопаді 1905 р. в Лубнах на Полтавщині. Отже, цей часопис з'явився раніше "Правил про пресу" завдяки заходам місцевої громади, і насамперед участі в заснуванні газети відомої української родини Шеметів. Один із її представників Володимир Шемет ще на початку 1905 р. мав намір заснувати газету під назвою "Поступ", але не отримав на це дозволу міністерства внутрішніх справ. Перша українська газета робилась із великим смаком, талановито редагувалась у національному дусі і тому дуже швидко досягла кількамісячного тиражу, отримала широкий резонанс серед українців. Проте уже четверте її чисто конфіскували, а п'яте заборонили.

В.Шемет виявився упертим видавцем і уже в 1906 р. залагодився відновити часопис під назвою "Хліборобська справа". Але полтавський губернатор заборонив видавати у своїй губернії ще одне українське видання, бо з 24 грудня 1905 р. коштом місцевої Громади у Полтаві почав виходити тижневик "Рідний край" за редакцією відомих місцевих громадських і культурних діячів Миколи Дмитрієва та Григорія Коваленка. Остерігаючись звинувачення у потуранні українофілам, губернатор категорично заборонив видавати в межах губернії ще одну газету.

"Рідний край" мав кількатисячний тираж, сталий контингент передплатників й свідомо пропагував національні ідеї. Їй, одній з небагатьох, народжених у 1905-1907 рр. українських газет, пощастило у головному - вижити. У 1908 р. "Рідний край" переносять із Полтави до Києва і він стає загальноукраїнським виданням. Згодом газета перетворюється з тижневика у місячний журнал, який редагує Олена Пчілка. З 1908 р. виходить з першим в Україні додатком для дітей "Молода Україна".

З інших видань 1905 р. слід назвати часописи "Слобожанщина" за редакцією М. Міхновського та "Запоріжжя" за редакцією історика Д.Яворницького. Ці газети вийшли тільки по одному числу й були заборонені.

Робилося чимало й інших спроб видавати українську періодику. Однак жодний проект не був реалізований. Українська преса, попри Маніфест 17 жовтня, м'яко кажучи, залишалася між молотом і наковальнею. Тимчасові правила про пресу 1905 р. нібито й не забороняли її, але ніхто й не скасовував царський указ 1876 р. Це привело до того, що адміністрація на місцях, цензурні й поліцейські чиновники діяли на свій розсуд. З одного боку, не хотіли випускати з рук важелі керівництва, лякаючи урядові кола жупелом "мазепинства" і "сепаратизму", чим підкреслювали свою потрібність, а з другого - попри нові політичні реалії не могли позбутися своїх укорінених у плоті й крові великодержавних традицій.

Адже на посади цензорів добиралися люди, які, за поодиноким винятком, ніколи не мали щонайменшого розуміння потреб українців. Була ще одна причина, яка у значиш мірі керувала поведінкою місцевого чиновництва, а саме - невизначеність української преси. Острах невдоволення Петербурга щодо українського культурного життя, мінливість політики самодержавства в українському питанні штовхали адміністративних чиновників, як і цензорів, на шлях безапеляційних, без будь-яких причин і пояснень відмов та заборон. У Києві заборонили видаватті щоденні газети "Вільне слово", "Громадське слово" - останню мав редагувати С.Єфремов. Не дозволили реалізувати проект Є.Чикаленка і С.Єфремова з виданням місячника під назвою "Нове життя"'. У Харкові заборонили вже дозволений губернатором двотижневик "Початок", який планували видавати М.Міхновський та визначний український учений, фізик, професор Д.Пильчиков. Не отримали дозволу і на видання першої української театральної газети, яку мав намір заснувати М.Кропивницький.

У 1905 р. не склалося з виданням української легальної періодики соціал-демократичного напрямку. Спроба заснувати у Києві газету "Праця" закінчилася невдачею. Проте ні заборони, ні переслідування, ні утиски української періодики не змогли зупинити процес національно-культурного відродження. Щодо преси, то українці виявили наполегливість, боролися за кожне видання. Губернські власті, закриваючи той чи інший український часопис, через деякий час отримували прохання на видання іншого, з іншою назвою, іншим редактором. До 1907 р. рух за організацію періодики захопив досить широкі українські кола. У Києві засновано першу українську щоденну газету " Громадська думка" (згодом під зміненою назвою "Рада" виходила до першої світової війни); з'являється друком перший український місячник "Нова громада" за редакцією письменника і громадського діяча Б.Гртнченка.

Продовжувачем цього видання з 1907 р. стає перенесений зі Львова до Києва "Літературно-науковий вісник" за редакцією М.С.Грушевського. Цей часопис прагнув стати "всеукраїнським журнальним органом" і обстоювати інтереси всіх верств українського суспільства. Соціал-демократ С.Петлюра, узагальнюючи досвід революційних часів, цілком слушно зауважував: "На нашу думку, ідею всеукраїнського журналу не тільки з територіального, а і з ідейного боку не можна здійснити. Українське громадянство поділяється на певні класи, на певні ідейні течії, і кожна із цих течій вимагає своєї журнальної трибуни, свого власного органу. Логіка розвитку цих течій незабаром покличе до життя і нові органи журнальної преси".

Проте редакція "ЛНВ", яку складали талановиті співробітники, переїхавши до Києва зі Львова, зробила журнал жвавим і цікавим для представників усіх суспільних і політичних течій, і він заволодів українською читацькою аудиторією, об'єднавши навколо себе письменників і журналістів України, став загальнонаціональним виданням.

У 1907 р. українська журналістика поповнилася часописом Україна", що виходив у Києві замість популярного у часи репресій українського місячника російською мовою "Киевская старина". Його редактор В.Науменко усвідомлював, що громадянство вже давно виросло із стану етнографічного українства і намагався пожвавити часопис аналітичними публікаціями про тогочасне політичне життя. Але у повній мірі цього здійснити не вдалося, і у 1907 р. видання припинило існування.

Географія видань українською мовою у 1905 р. - Лубни, Полтава, Харків і Київ, а в 1906 р. додалися Катеринослав, Одеса, Прилуки на Полтавщині, Звенигородка на Київщині, Хотин на Поділлі тощо. Попри всі поліцейські переслідування і заборони Київ став центром духовного відродження. Із Галичини сюди переїжджають кращі журналістські кадри, політичні емігранти, насамперед вихідці з Наддніпрянської України.

Одночасно з розвитком видань українською мовою у 1906 р. було започатковано у Петербурзі тижневик російською мовою "Украинский вестник", що ставив за мету, по-перше - висвітлення діяльності депутатів у першій Державній Думі, а по-друге - ознайомлення громадськості з проблематикою українського життя. Цей часопис виходив за редакцією М.Славинського, активну діяльність у ньому брали М.Грушевський, Л.Жебуньов, С.Петлюра, М.Порш. О.Лотоцький, О.Русов та інші. Незважаючи нате, що "Украинский вестник" проіснував недовго (припинився того ж таки 1906 р.), суспільно-політичне його значення непересічне.

Українська фракція в першій Державній Думі у 1906 р. видавала в Петербурзі українською мовою тижневик «Рідна справа - Думські Вісті», який редагував відомий політичний і громадський діяч В. Доманицький. Але невдовзі і це видання потрапило під заборону.

У 1906 р. в Україні з'являються часописи соціал-демократичного напрямку, зокрема, Українська соціал-демократична робітнича партія" засновує у Києві газету " Боротьба", місячник "Вільна Україна" у Петербурзі, "Соціал-демократ" у Полтаві. Але всі вони були невдовзі закриті.

У 1907 р. Петербурзька організація УСДРП видавала власний орган "Наша Дума" за редакцією Д. Донцова, який також проіснував недовго і був заборонений. У цьому виданні брали активну участь депутати другої Державної Думи від українських соціал-демократичних партій Вовчинський (УСДРП) та Федорів (Спілка).

Найдовше проіснував київський соціал-демократичний тижневик "Слово" (1907-1909) за редакцією О.Корольової (З № 21 його редагував С.Петлюра).

У цей період виходять літературно-наукові місячники "Нова громада", тижневик "Зоря" і навіть сатирично-гумористичний журнал "Шершень".

Як бачимо, становище української преси 1905-1907 рр. важко назвати стабільним. Причини цього слід вбачати не лише у переслідуванні, забороні, грошових штрафах, конфіскації і ув'язненні редакційних працівників. Набагато серйозніші причини внутрішнього характеру. Широкі українські маси мали ще звикнути до рідної мови, преси, нових духовно-культурних реалій життя. У свою чергу видавці мали поступово, крок за кроком, але наполегливо виховувати українського читача, прищеплювати смак і розвивати потребу в читанні національної преси. У цій сфері вимагалося подолати чимало стереотипів і хибних уявлень. Наприклад, Є.Чикаленко згадував, що у 1905 р. на одному із селянських сходів Кременчуцького повіту на Полтавщині хлібороби й слухати не хотіли про заснування української школи. " Це щоб наші діти зосталися навіки мужиками? - обурювалися вони. - Не треба!" За таких поглядів на українство серед самих українців важко було говорити про широкий розвій національної преси. Але поступово, завдяки наполегливим старанням української інтелігенції, долалися стереотипи, упередження, і преса поволі, але впевнено завойовувала позиції серед народу.

До наступного розділу: Висновки щодо боротьбі за права української мови в 1900-1907р

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии