Християнський консерватизм. Церковно-релігійні постулати (ч.3)


Ідеологічні засади християнсько-консервативної течії в Галичині кінця XIX – початку XX ст.

До попереднього розділу: Християнський консерватизм. Церковно-релігійні постулати (частина 2)

Християнсько-консервативна течія посильно допомагала в духовному плані українським поселенцям, особливо в Південній Америці. «Руслан» на своїх сторінках часто звертався до теми релігійного життя в діаспорі, протестував проти спроб денаціоналізації українських іммігрантів. Особливо гостро течію турбували антикатолицькі настрої серед частини українських громад в США і в Канаді, викликані зловживаннями римо-католицького кліру та москвофільською пропагандою . Лише митрополиту Андрею Шептицькому вдалось переконати найвищі католицькі кола у потребі єпископа для об’єднання українців греко-католиків американського континенту, і тим призупинити церковний розкол.

Головним опонентом християнським консерватистам у релігійно-конфесійному плані були москвофіли. Серед лідерів останніх поважну і впливову групу складали високі греко-католицькі церковні достойники. Проте, не дивлячись на це, православна пропаганда стала одним з головних напрямків їх діяльності. Священики-москвофіли виїжджали до Росії і переходили на православ’я. Митрополит Сильвестр Сембратович значно ослабив москвофільські впливи у Львівській архієпархії, але проправославна пропаганда продовжувала вестись у Станіславській та Перемишльській єпархіях. Станіславський єпископ Ю.Пелеш не перешкоджав її поширенню, а певною мірою навіть сприяв, можливо, цього не усвідомлюючи. Група священиків-москвофілів зі Станіславської консисторії контролювала обсадження парохій, церковних посад. Звичайно, що ніхто з отців-народовців не міг отримати заможнішу парохію, а навіть були випадки їх переслідування. Самоуправство москвофільського табору особливо зросло за єпископства Юліяна Сас-Куїловського. Траплялися випадки, коли проправославна агітація набирала відкритих і загрозливих для УГКЦ форм.

Як зазначає К.Королевський, на початок ХХ ст. в середовищі москвофілів виділяється два напрямки: русофільський (консервативний) і власне москвофільський (радикальний) . Консервативне крило складало старше покоління т.зв. «твердих», у тому числі священиків та інтелігенції, які визнавали себе греко-католиками, сповідували етнічну єдність з росіянами, але були показово лояльні до австрійської влади, хоча могли вихваляти російського царя. Натомість, радикальний напрямок – молодь, професійні політики – відверто схилялись до московського православ’я, вважали себе росіянами, активно поборювали українські рухи, а, навіть, вдавались до політичного шпіонажу на користь російського царату. Цей напрямок активно фінансувався Росією. Поступово він витіснив консервативне крило, перебрав редакції москвофільських газет, насамперед «Галичанинъ», і взагалі очолив москвофільський табір в Галичині. Виховані під впливом москвофільської і російської преси в імперському шовиністичному дусі, молоді священики-москвофіли завдяки старшим своїм однодумцям отримували кращі посади і парохії, а тоді вже активно провадили на місці православну пропаганду. В селах використовувалась російська літургічна література, під гаслами очищення східного обряду і збереження старих традицій перед латинським наступом звучали заклики переходити на православ’я.

Серед галицько-українських діячів того часу лише християнські консерватисти та деякі представники УНДП реально протистояли антикатолицькій діяльності москвофілів, викрикаючи її політичну, а не релігійну сутність, оскільки москвофілам йшлось не про конфесійні різниці, а про створення в Галичині «російської цареславної колонії». У цьому плані християнські консерватисти в цілому знаходили підтримку в греко-католицької ієрархії, хоча митрополит Андрей Шептицький вказував, що серед москвофілів були також люди «чесні і спосібні», яких можна залучати до суспільної праці, але необхідно їх спочатку вирвати з-під впливу москвофільських лідерів . Вже в останні роки перед Першою світовою війною, коли процарська і проправославна пропаганда галицьких москвофілів зросла настільки, що знову захвилювала віденські кола, греко-католицька ієрархія звернулась з пастирським листом до вірних, в якому викривалася антинародна і антикатолицька суть діяльності москвофілів.

Необхідно також згадати, що КРНС і християнсько-консервативна течія взагалі єдині серед галицько-українських кіл позитивно в цілому оцінили реформу Чину святого Василія Великого (далі ЧСВВ) і її наслідки. Зауважувалось, що отці-василіяни значно активізували релігійне життя краю, ослаблювали соціалістичну агітацію радикалів та соціал-демократів, виховали велику кількість хороших проповідників, серед яких найвизначніший – митрополит Андрей Шептицький.

Як бачимо, українська християнсько-консервативна течія в Галичині наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. робила опору на Греко-католицьку Церкву з міркувань релігійних і національно-політичних. Співпрацюючи з православними українцями з Буковини, вони намагались їм допомагати, навіть в церковних справах, але не вели серед них католицької пропаганди. Натомість, вони викривали православну проросійську агітацію москвофілів, називали її головним ворогом галицького українства і трактували її виключно як політичну акцію у дусі гасла російського царату: «самодержавство, православ’я, народність».

Підсумовуючи огляд церковно-релігійних постулатів української християнсько-консервативної течії, необхідно наголосити на помилковості твердження про її клерикальний характер. Зроблений аналіз скоріше дозволяє назвати організації течії галицько-українським відгалуженням загальноєвропейського християнсько-демократичного руху, який саме в цей час утверджувався на континенті. Українські християнсько-демократичні організації відрізнялись від більшості подібних європейських партій своїм яскравовираженим національним характером.

Переходячи до підсумків розгляду ідейних постулатів українських християнських консерватистів в цілому, наголошуємо, що на всіх напрямках їх суспільної діяльності простежується закладена в основу християнсько-соціальна доктрина Католицької Церкви. Вони підкреслювали необхідність змін у суспільних відносинах, але відкидали радикально-революційні методи, проповідуючи принцип «органічної праці». У діяльності течії траплялись тактичні помилки, проте в цілому вони виходили з реальної оцінки обставин. Особливо ідейно обгрунтованою та активною була діяльність течії на чолі з О. Барвінським в селянському, просвітньому та церковному напрямках. Нарешті, у всіх галузях християнські консерватисти базувались на розробленій ними системній програмі дій, направленій на загальний гармонійний розвиток галицького українства. А популяризована О. Барвінським ідея «п’ємонтизації» Галичини мала за ціль закладення в краю умов для його перетворення на центр українського життя в цілому. В такому дусі діяли організації і окремі представники християнсько-консервативної течії аж до початку Першої світової війни.

Примітки:

1. Схизма. // Руслан. – 1902. – 23 квітня, 4, 13, 14 травня, 1 червня.
2. Korolevskij C. Metropolite Andre Szeptyckyj. 1865-1944. – P. 68.
3. Левицький К. Українські політики. – Т. ІІ.– С. 22.
4. Конференції Архиєреїв Української Греко-Католицької Церкви (1902-1937). – Львів: «Свічадо», 1997. – С. 30.

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии