Ідеологічні засади християнсько-консервативної течії в Галичині кінця XIX – початку XX ст.
До попереднього розділу: Ідеологічні засади християнсько-консервативної течії в Галичині кінця XIX – початку XX ст.
Від початку розколу в народовському таборі група на чолі з О.Барвінським і А.Вахнянином відчула на собі обов'язок продовжувати національну роботу з використанням тактики компромісів та угод, яку, на їх думку, група Ю.Романчука не могла повноцінно виконувати через консолідацію з москвофільським табором. А, отже, вони вбачали момент, коли варта чіткіше проголосити свою національно-політичну програму і надати свому рухові організаційні форми. Створення Католицького русько-народного Союзу однак не означало, що рух набрав цих форм. Надалі найбільшу політичну активність проявляла лише невелика група його представників, насамперед О.Барвінський, А.Вахнянин, К.Студинський, о. І.Чапельський, Т.Ревакович та інші. Головну ідеологічну спрямованість течії визначав О.Барвінський. Тому значною мірою його погляди і були поглядами більшості християнських консерватистів. К.Левицький, один з лідерів “Народної Ради”, називає християнсько-консервативні організації “етикеткою для окремішної діяльності О.Барвінського” [1] . З цим можна тільки частково погодитись. В середині групи були також різноголосся, тактичні хитання. Але в цілому християнські консерватисти були єдині в національно-політичних постулатах.
Серед всіх галицько-українських партій вони визначались найбільшою соборністю. І.Чорновол зазначає, що серед старших галичан був поширений так званий “галицько-руський tertium”, тобто визначення себе мало що не окремим народом [2]. Вони опирались східно-українським впливам, не ставили соборні інтереси українського народу, як мірило своїх дій. О.Кониський в листах до О.Барвінського наголошував, що ця риса галицьких діячів небезпечна для розвитку українства в цілому [3].
Як вже було сказано, О.
Барвінський та ще деякі лідери течії підтримували постійні контакти з наддніпрянськими українцями. Л.Зашкільняк вказує, що між східно-українською і галицькою інтелігенцію створилась різниця зовнішньополітичних орієнтирів, особливо перед і під час “нової ери”[4] . О.Барвінський став майже офіційним представником наддніпрянців у Галичині, що було ще однією з причин виникнення між ним, його прихильниками і решта галицького народовства певних ідеологічно-тактичних загострень.
Лідер християнсько-консервативного табору особисто багато раз їздив до Києва та інших міст Східної України, що навіть викликало занепокоєння в російських та австрійських властей. Російський уряд, постійно інформований галицькими москвофілами про проукраїнську діяльність О.Барвінського, у 1892 р. заборонив йому приїздити до Росії. Він, не знаючи про цю заборону, відвідав Велику Україну у 1893 і 1894 рр. Коли до нього дійшла відомість про цю заборону, О.Барвінський вдався до міністра закордонних справ Австрії гр. А.Голуховського і російського посла у Відні гр. Капніста і, дякуючи старанням останнього, заборона була знята і вже у 1899 р. він вільно брав участь у Археологічному з’їзді у Києві [5].
І.Сохоцький говорить, що політична позиція О.Барвінського формувалась під впливом наддніпрянців [6]. Саме від поїздок до Росії у лідера української християнсько-консервативної течії сформувалась проавстрійська спрямованість, яку стала політичним напрямком цілого руху.
Реалії життя були такими, що під Російською імперією українці не могли розвивати національного життя, натомість в Австрії деякі умови для цього існували. В силу таких обставин серед поміркованого крила народовського табору розвинулась ідея побудови центру українського національного життя в
Австрії із притягненням до нього активних українських сил з поза її меж. Розвивається запропонована В.Антоновичем ідея “п’ємонтизації” Галичини, про яку вже була мова. Основи цього процесу були виложені в програмі “нової ери”. Не дивно, що саме група О.Барвінського залишилась єдиною, яка намагалась продовжувати максимально наголошувати на лояльності української сторони до Відня. Їх політична діяльність приносила певні користі, але не була сприйнята серед загалу українського народу в Галичині.
Отже, у чому полягала проавстрійська політика О.Барвінського і його соратників. Її можна охарактеризувати так: з одної сторони – використовуючи усі можливі легальні методи, відстоювання національно-політичних, соціально-економічних і духовно-культурних інтересів народу, налагодження нормальних умов для його повноцінного розвитку, аж до створення окремої автономної національно-територіальної одиниці в рамках імперії, а з другої сторони – вірнопідданість Габсбургському цісарському дому, лояльність до австрійського уряду, а також захист інтересів держави як гаранта розвитку націй, які входять до її складу. Одним словом – держава для народу, а народ для держави.
Таке двостороннє розуміння даної ідеї, переплетення інтересів народу і держави добре виражені в праці О.Барвінського “Значінє україньско-руского народу для Австро-Угорщини”. Автор пише: “Пособлюванє народному і культурному розвиткови руского народу в Австриї, є не лише з засади рівноправности конечне, але також зі становища державного розуму”. Далі він вказує, що “кожда держава, котра хоче придбати для своєї могучости так потрібну прихильність своїх народів, повинна упорядкувати відносини і змаганя тих народів в повнім їх задоволеню; бо в противнім случаю прихильність тих народностий зверне ся в ту сторону, де они відчують свобіднїйше житє” [7].
Найнебезпечнішою перешкодою на шляху “п’ємонтизації” Галичини християнські консерватисти вважали москвофільський табір. Саме однією з найважливіших причин розколу в народовському таборі та виділенні християнсько-консервативної течії було зближення і консолідація з москвофілами групи народовців на чолі з Ю.Романчуком і Є.Олесницьким. Християнські консерватисти заперечували будь-які контакти з москвофільським табором. Більше того, вони вважали за потрібне раз на завжди заявити перед Віднем і польськими колами, що галицькі українці в цілому не солідаризуються з московофільськими гаслами. Це могло значно покращити ставлення офіційних кіл до української справи, а з іншої сторони забирало підстави в деяких польських кіл твердити про російську орієнтацію цілого українського народу в Галичині.
На противагу консолідації з москвофілами О.Барвінський і його прихильники пропонували налагодження тісної співпраці з національними партіями інших слов’янських народів, які проживали в Австро-Угорській імперії. Ставши послами віденського парламенту у 1897 р. вони були співзасновниками посольського клубу “Слов’янський християнсько-народний союз”, до якого також увійшли хорватські, словенські, українські та сербські посли [8].
Австро-Угорщину можна було справедливо назвати слов’янською імперією, оскільки переважну більшість її населення складали саме слов’яни. Тому християнські консерватисти доволі часто підносили на парламентському і урядовому рівні необхідність державної опіки над слов’янськими народами, насамперед заведенням дійсної рівноправності всіх народів імперії. У вище згаданій своїй праці О.Барвінський пише: “Наша монархія повинна отже свої внутрішні відносини так уложити, щоби словянські народности в ній так могли жити, як у своїй власній хаті” [9]. Інакше, він вказував, що з допомогою російського рубля ці народи можуть стати жертвою російського панславізму.
О.Барвінський бачив українське питання в контексті цілої східноєвропейської політики: “Як довго відносини австро-угорских і балканьских Словян не є управильнені і питанє уґрупованя словяньских народностий у двох сусїдних державах в Австро-Угорщинї і Росиї ще непорішене, так довго буде область заселена Русинами … тою підоймою в питаню міжнародного перетворення східної Европи, і могучим оружєм у руках того державника, котрий зрозуміє значінє рускої народности для цїлої Словянщини, і використає се оружє для поладнання відносин і до розвязки питаня в міжнародних відносинах східної Европи” [10].
І саме “Слов’янський християнсько-народний союз”, одним із співголів якого був О.Барвінський, був єдиною фракцією австрійського парламенту каденції 1897-1900 рр., яка чітко стояла на позиціях національної рівноправності і захищала інтереси австрійського слов’янства. У наступному парламенті 1901-1906 рр. група поміркованих українських послів увійшли до клубу “Слов’янський Центрум”, що продовжував вести політику свого попередника. О.Барвінський від імені своїх однодумців відмовився увійти до Русько-українського клубу на чолі з Ю.Романчуком, оскільки вважав, що опозиційна щодо уряду політика клубу не може принести ніяких користей для українського народу, добро якого для нього було вище партійних інтересів. До того ж, вагомою причиною відмови входження в цей клуб була участь у ньому посла-москвофіла М.Короля [11]. По закінченню своєї парламентської діяльності діячі християнсько-консервативного спрямування і надалі продовжували підтримувати тісні контакти зі слов’янськими науковими і політичними діячами, вели з ними постійну переписку, інформували про українські справи тощо.
До наступного розділу: Християнський консерватизм. Національно-політичні постулати (частина 2)Примітки: 1. Левицький К. Українські політики. – Т. I. – С. 75.
2. Чорновол І. М.Грушевський і проблема “Галицько-руського tertium”. // Михайло Грушевський і Західна Україна. Доповіді й повідомлення наукової конференції. Львів, 26-28 жовтня 1994 р. / Під ред. А.Карася. – Львів: Вид-во “Світ”, 1995. – С. 20.
3. Львівська наукова бібліотека імені В.Стефаника (далі – ЛНБ). – Ф. 11. – Спр. 1440. – Арк. 27.
4. Зашкільняк Л. Початки зв’язків М.С. Грушевського з Галичиною (1885-1894 рр.). // Михайло Грушевський і Західна Україна. Доповіді й повідомлення наукової конференції. – С. 20.
5. Левицкій І.Е. Алексадер Барвінскій в исторіи… - С. 34.
6. Сохоцький І. Будівничі новітньої української державности в Галичині. – С. 112.
7. Барвіньский О. Значінє україньско-руского народу для Австро-Угорщини. – Львів: Накладом автора, 1912. – С.20.
8. ЦДІА України у Львові. - Ф. 818. - Оп. 1. - Спр. 10. – Арк. 67-68.
9. Барвінський О. Значінє україньско-руского народу для Австро-Угорщини. – С. 21.
10. Там само. – С. 22.
11. Вісти з парляментарних кругів. // Руслан. - 1901. - ч. 25. - 13 лютого.
0 коментарів