1990 р. за результатами багатопартійних виборів деякими союзними республіками Югославії (в т.ч. Хорватією) було прийнято нові власні конституції, а у ряді випадків і декларації про цілковитий суверенітет, де проголошувався пріоритет республіканського законодавства над федеральним. Тогочасні Сербія та Чорногорія прагнули зберегти федерацію з широкими повноваженнями центру. Словенія та Хорватія виступали за конфедеративне співтовариство незалежних держав, причому адміністративні кордони між республіками мали би стати їхніми державними кордонами. Боснія та Герцеговина і Македонія схилялися до варіанту певного утворення з конфедеративними принципами, що залишалося б однією державою.

Криза югославської федерації спричинила посилення у сербських політичних колах ідеї створення моноетнічної держави, що мала б об’єднати навколо Белграда всі території зі змішаним сербським і хорватським населенням у Хорватії та сербським, хорватським і мусульманським – у Боснії та Герцеговині. Як наслідок, в умовах поступової дезінтеграції федерації, активізувалася сербська національна меншина Хорватії, що налічувала близько 580 тис. осіб (12% населення). На початку 1991 р. сербські громади у Північній Далмації, Східній Ліці, Бараньї, Кордуні й Славонії проголосили створення Сербської автономної області Крайна (САО, пізніше – Республіка Сербська Крайна) з центром у місті Кнін (28% хорватської території, населення якої лише на 36% становили серби)[1]. Хорватський уряд її не визнав, після чого Сербський парламент і Виконавче віче САО Крайна ухвалили рішення про відокремлення від Республіки Хорватії, підкресливши, що новоутворення залишатиметься у складі Югославії.

25 червня 1991 р. Сабор Республіки Хорватія на підставі референдуму, в якому понад 94% громадян, що взяли участь у голосуванні, висловилися за самостійну хорватську державу, прийняв рішення про вихід зі складу Югославії. Одночасно Сабор ухвалив хартію про права сербів та інших національних меншин на території Хорватії. Белградський уряд визнав ці кроки незаконними, віддавши наказ югославській регулярній армії взяти під охорону кордони Югославії з Італією та Австрією. Проте опір словенського і хорватського населення та вихід представників згаданих народів з лав федеральної армії призвели до провалу даної військової операції, але Хорватія разом зі Словенією призупинили здійснення державних актів про суверенітет на 3 місяці. Після закінчення терміну мораторію їх парламенти підтвердили державну самостійність своїх республік.

Натомість белградське керівництво на чолі зі Слободаном Мілошевичем, визнавши неможливість зберегти федерацію у попередньому складі, остаточно взяло курс на створення моноетнічної Сербської держави. При цьому до її території планувалося приєднати частини Хорватії і Боснії та Герцеговини, де компактно проживало сербське населення. Подальша збройна підтримка Белградом сербів Крайни в Хорватії спричинила швидке розгортання широкомасштабних бойових дій. Міжнародні спостерігачі в зоні конфлікту покладали основну відповідальність за ескалацію на Сербію. Після воєнних подій 1991 р. в Хорватії утворилося три сербських анклави – Кнінска Крайна, Західна Славонія та Східна Славонія.

18-23 жовтня 1991 р. на міжнародній конференції по Югославії в Гаазі світова спільнота фактично визнала розпад Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія, звинувативши Сербію та Чорногорію у прагненні силою перешкодити відокремленню інших республік. Після цього Рада міністрів ЄЕС схвалила рішення про застосування економічних санкцій до Белграда, а РБ ООН вирішила відрядити до Хорватії миротворців, у результаті чого конфлікт набув уповільненого характеру. В 1992 р. на території колишньої Югославії були розміщенні сили UNPROFOR (Сили Організації Об’єднаних Націй з охорони (COOHO)), до складу яких у Хорватії приєднався в 1994 р. 60-й окремий спеціальний батальйон Збройних Сил України[2].

Зазначена операція з підтримання миру характеризувалася такими невід’ємними елементами: наявність конфліктуючих сторін, лінії розмежування, буферної зони, зон відведення важкого озброєння від лінії розмежування, встановлених місць зберігання важкої техніки та озброєння. Класичними були також структура місії та її завдання. UNPROFOR у Хорватії мали військовий компонент (місія була розбита на сектори по чотири батальйони в кожному), структури військової поліції, цивільної поліції (UN CIVPOL), військових спостерігачів ООН та спостерігачів ОБСЄ.

Після підписання угоди про припинення вогню між хорватами та сербами Крайни одне з основних завдань миротворців полягало у моніторингу її виконання. Вздовж хорватської та сербської ліній оборони були розташовані пости сил ООН. Спостережні функції не обмежувалися контролем ліній оборони сторін та основних шляхів сполучення. Силами ООН патрулювалася вся зона відповідальності. Особлива увага була зосереджена на місцях зберігання важкого озброєння та техніки. Функція контролю за цими місцями була покладена на спостерігачів ООН, ОБСЄ; також до цієї роботи залучалися групи зв’язків з воюючими сторонами миротворчих батальйонів. Обов’язковим було ведення номерного обліку важкої техніки та озброєння. У разі відсутності певної бойової одиниці у належному місці зберігання вказувалося інше місце знаходження, де вона могла перебувати, що підлягало перевірці.

Завдяки принципу нейтральності та високопрофесійному виконанню миротворцями своїх обов’язків місія користувалася довірою обох конфліктуючих сторін. Тому місцеве населення надавало інформацію її представникам про різного роду події. Високий рівень довіри дозволяв уникати ескалації протистояння шляхом організації оперативних переговорів між командирами конфліктуючих сторін. Таким чином реалізовувалася функція посередництва у взаємодії зі спостерігачами ООН та ОБСЄ. Миротворча місія створила умови для продуктивного діалогу сторін. Проте подальший позитивний результат був досягнутий не лише завдяки міжнародним миротворчим силам, але також за наявності всебічного примушування до миру.

У травні та серпні 1995 р. збройні сили Хорватії, створені, навчені та озброєні за активної підтримки міжнародної спільноти, завдали удару по позиціях Югославської народної армії (ЮНА), що дало змогу приєднати до Хорватії Кнінску Крайну та Західну Славонію. Республіка Сербська Крайна після цього фактично припинила існування, оскільки була позбавлена своєї столиці – міста Кнін. Водночас, спонукання югославських керівників до компромісу відбувалося різними засобами. Бомбові удари військової авіації НАТО по позиціях ЮНА в Боснії (5 серпня і 22 вересня 1994 р. в районі Сараєва; по району Пале − 25 і 26 травня 1995 р.; двотижневі авіаудари в серпні-вересні 1995 р.) сприяли наданню белградським режимом згоди на укладення мирних Дейтонських та Ердутських угод (листопад 1995 р.), запропонованих міжнародними посередниками.

Східна Славонія повернулася під контроль Загреба в результаті поступової реінтеграції за допомогою застосування моделі «належного втручання» з боку світової спільноти у форматі Перехідної адміністрації ООН (UNTAES), створеної у листопаді 1995 р. Після демонстрації Хорватією військової сили Сербія погодилися врегулювати конфлікт мирним шляхом з метою уникнення подальших жертв. Тому сербське населення не полишало вищезгаданої області, як міста Кніна, де довелося долати опір. У цілому інтеграція Східної Славонії відбувалася на умовах Хорватії, яка диктувала їх з позиції сильного. Саме через ці причини сербські парамілітарні формування майже не саботували роззброєння і добровільно здавали наявні арсенали, задовольняючись перспективою амністії, або полишали займану територію, усвідомлюючи недоцільність спротиву.

Закон про амністію від 1996 р. передбачав звільнення від кримінального переслідування за нетяжкі злочинні діяння, вчинені під час війни. Разом з тим оприлюднювалися списки осіб, яких підозрювали у тяжких злочинах (воєнних злочинців). Після цього вони, як правило, залишали територію Хорватії. Тобто сам факт розслідування або заочне засудження сприяло усуненню з політичного поля лідерів воєнного часу[3].

Вибори, що відбулися у квітні 1997 р., стали важливим етапом мирного процесу. Вони були проведені за законами Хорватії після того як у Східну Славонію була введена хорватська поліція, підконтрольна Загребу, а парамілітарні формування сербів були остаточно роззброєні. Крім того, брати участь у виборах могли лише ті виборці, які мали хорватські документи. Оскільки вказані території були від’єднанні до утворення незалежної Хорватської держави, їх населення не мало хорватських паспортів і користувалося паспортами Югославії. Отримання нових документів стало фактично іспитом на лояльність. Адже щоб проголосувати на місцевих виборах серби мали стати громадянами Хорватії, тобто визнати сам факт її існування. Після цього Загреб починав виплачувати їм пенсії та інші соціальні виплати[4].

Паралельно із завершенням мандату Перехідної адміністрації ООН приступила до роботи Міжнародна миротворча місія ОБСЄ в Хорватії (січень 1998 р.), яка спостерігала за процесом поступової передачі влади у регіоні до центральних органів та місцевих управлінських структур Республіки Хорватія, дотриманням відповідних міжнародних норм і правил згідно з Ердутськими і Дейтонськими мирними угодами від 1995 р., а також здійснювала необхідну роботу з організації та забезпечення місцевих виборів восени 1999 р.[5]

В результаті збройного конфлікту Хорватія здобула незалежність і зберегла свою територіальну цілісність. Під час бойових дій значна кількість населених пунктів постраждало і було зруйновано. Збитки господарству Хорватії оцінюються в 37 млрд доларів США. Понад 20 тис. осіб загинули в ході війни. Орієнтовно 500-700 тис. хорватів було вигнано з територій, контрольованих сербами в 1991-1992 рр. Водночас, згідно з повідомленнями Комісаріату у справах біженців ООН, до 1993 р. лише з територій під контролем Загреба була вигнана 251 тис. сербів. Інший великий потік сербських біженців (близько 230 тис. осіб) був зафіксований в 1995 р. після проведення вищеописаної операції хорватськими збройними силами, але по війні 115 тис. сербських переселенців повернулися до постійних місць поживання[6].

У Хорватії досі залишаються мінні поля. Так, у Карловацькій області за два десятиліття було знешкоджено лише ¾ всіх замінованих площ. Серйозною проблемою є питання реабілітації ветеранів війни. У країні з населенням менше 5 млн осіб даний статус мають понад 10% громадян. На відповідні соціальні виплати держава спрямовує значні кошти, а спроби скоротити ці видатки спричиняють суспільні протести і блокуються політиками-популістами[7].

Узагальнюючи хорватський досвід врегулювання збройного конфлікту, варто акцентувати увагу на таких його особливостях [8]:

1. Бойові дії у Хорватії відбувалися у 50-60 км від столиці країни міста Загреба, що сприяло консолідації суспільства у протистоянні противнику.

2. Лінія зіткнення ніколи не позначалась як кордон, зустрічі мирних мешканців з обох боків відбувалися на нейтральній території у спеціально визначених місцях.

3. Процес мирної реінтеграції здійснювався з позицій переможців, що завдали збройної поразки сепаратистам та відновили територіальну цілісність країни, тому питання про «особливий статус» не порушувалося.

4. Амністію було проведено не під загрозою відновлення війни, а в результаті її фактичного виграшу.

5. У процесі інтеграції застосовувався інструмент конвалідації (визнання документів, які видавала нелегітимна влада).

6. Функціонувала спеціальна агенція, що сприяла продажу-купівлі майна тих, хто залишив межі країни через збройний конфлікт, та тих, хто, навпаки, хотів повернутися.

7. У виборах на територіях, над якими було відновлено контроль, брали участь не лише тамтешні мешканці, а й ті, хто був змушений залишити місце проживання через конфлікт.

Вищевикладений хорватський досвід є важливим для вивчення в Україні з метою критичного осмислення та застосування у частині, що може бути адаптована до наявної ситуації.


[1] Сербсько-хорватські та боснійсько-хорватські відносини // http://kimo.univ.kiev.ua/CCE/20.htm

[2] Чернов Михайло. Роль ООН у досягненні миру в Хорватії // http://na.mil.gov.ua/14716-rol-oon-u-dosyagnenni-miru-v-xorvatiyi

[3] Досвід врегулювання конфліктів у світі. Уроки для України // https://drive.google.com/file/d/0B7i_OSucRX5wTzItc3Q1d0xMTGs/view

[4] Казанський Денис. Хорватія. 20 років на примирення // http://tyzhden.ua/World/161579

[5] Лоссовський Ігор. Миротворчий досвід ООН і «план Б» урегулювання військово-політичного конфлікту на сході України // http://uaforeignaffairs.com/ua/ekspertna-dumka/view/article/mirotvorchii-dosvid-oon-i-plan-b-ureguljuvannja-viisk-1/

[6] Рахманний Олесь. Хорватський сценарій для України // http://www.global-analityk.com/

[7] Казанський Денис. Хорватія. 20 років на примирення // http://tyzhden.ua/World/161579/

[8] Магда Євген. Від Балкан до Донбасу: наскільки Україні підходить хорватський досвід реінтеграції http://www.eurointegration.com.ua/experts/2016/11/30/7058213/