Старше покоління все вирішує за нас. Вирішує в усьому: в політичному, економічному, культурному житті і т.д.
Так, зокрема, старе покоління політиків не хоче поступатися нам своїм місцем. Воно якщо і готує собі заміну на перспективу, то лише у вигляді „золотой молодежи” – своїх синочків, дочок, племінничків і племінниць, масажисток, секретарок, коханок і т.і. А щоб якось оновити обличчя своєї партії чи блоку, ці політики запрошують для проформи якусь „розкручену” зірку на зразок Руслани, Славка Вакарчука чи (не доведи Господи!) Вєркі Сєрдючки.
Питається: навіщо у Верховній Раді всі ці співаки, стриптизери, танцюристи чи спортсмени? Адже вони, як показав приклад, ні бельмеса в політиці не тямлять!
А вся справа в тому, що вони через це і є вигідними, адже будучи непосвяченими в особливості української політкухні, стануть слухняно виконувати волю своїх хазяїв, особливо це стосується зірок шоу-бізнесу, які звикли бути іграшками в руках продюсерів. Тільки тепер в ролі продюсерів виступають особи куди впливовіші. Та й статусу депутатство дає не менше, ніж, наприклад, перемога в Євробаченні.
Здається, що вони забули (зі своїми мільйонними прибутками, між іншим!) в політиці? Чого їм ще в житті не вистачає, „тюрми, чи що?”, - так і хочеться сказати словами класика – Леся Подерв’янського. Але влада, то така штука, яка вабить навіть найостанніших нікчем. Отримавши владу, цей нікчема вже і не здається жалюгідним не лише собі, але й оточуючим. А саме прикре в цій ситуації, що ми маємо зі своїх же податків цих дармоїдів годувати!
Здавалося б, скільки можна допускати ЇХ до влади, але ж ні, знов повторюємо помилки минулого. І все чому? Бо ми, молодь, даємо право вирішувати свою долю старшому поколінню, зокрема й через те, що самі часто взагалі не бажаємо голосувати на виборчих перегонах! Але ж подивіться, яка соціальна група найбільш активно бере участь у виборах? Правильно, пенсіонери! Вони завжди, за будь яких обставин будуть дисципліновано ходити на голосування і підтримувати тих, хто обіцятиме їм підвищення пенсій, ковбасу по два руб. двадцять коп., відновлення Радянського Союзу, якби це цинічно не звучало і т.д.
А ми ще дивуємося, чому українські політики використовують у своїх програмах переважно популістські гасла а-ля ВКП(б)-КПРС. Та тут не треба вигадувати нічого нового: пенсіонери все одно за будь яких обставин прийдуть на вибори. Через це політикам взагалі не варто напружуватись, вигадувати і реалізовувати якісь універсальні «програми розвитку країни», подібні до тих, що існують в європейській політичній практиці.
Так, наприклад, українські можновладці наповнюють держбюджет за рахунок шалених податків, які беруть і з нас, молодих, щоб за ці кошти перед виборами підвищувати пенсії для своєї цільової аудиторії, тоді як в європейських країнах існують недержавні пенсійні фонди, куди кожна людина робить довільний внесок, знаючи, що потім отримає гідну пенсію. Це в свою чергу дає можливість зменшити податки для молодих підприємців. І саме завдяки цьому європейські молоді бізнесмени чи службовці можуть годувати не лише себе, а й своїх батьків. У нас же все навпаки («Бабушка, а когда у тебя пенсія?» - «Что, внучек, опять с работи вигналі?»).
То що ж робити в цій ситуації нам, молодим? Для початку ми повинні навчитися не куплятися на 100, 200, 300 чи скільки там гривень нам пропонують за свій голос, а просто прийти і проголосувати за тих, хто нам, молоді, запропонує реальні речі, в першу чергу – посади в органах виконавчої і законодавчої влади, адже лише ми можемо щось змінити, бо не є носіями старого типу політичного мислення; іншими словами - погнати в три шиї цих політиків-старперів, бо вони, саме вони, відбирають у нас майбутнє.
0 коментарів