Богдану Бенюку днями виповнилося 55 років. Напередодні метр здійснив травневий тур компанії «Бенюк і Хостікоєв» українськими містами, який завершився в останній день весни у столичному театрові ім. Лесі Українки.
Нам вдалося знайти певний час, у щільному графіку постійно чимось заклопотаного артиста, і поспілкуватися з ним на різні теми.
– Пане Богдане! Гастролі Вашої компанії «Бенюк і Хостікоєв» прийшлися на той місяць, коли за порадою наших керманичів треба не соромитися і братися за лопати та йти на городи. Тож не бідкалися про те, що можливо зали і не заповняться шанувальниками театрального мистецтва?
– Ви знаєте, опісля, цих закликів у народі поширився жарт: окрім лопат , ще треба брати вила та сокири – щоби скиглили інші. А один із таких креативненьких депутатів, навіть, приніс вила у стіни «Верховної зради» та погрожував ними прямо на трибуні, вочевидь, чинній владі. А реалії, насправді сумні: вже у перший рік керування країною Януковичем та його головним міністром, основні продовольчі продукти катастрофічно подорожчали, і на жаль, тенденція зберігається. А що ж буде з економікою опісля «футбольної фієсти» - один Бог знає… Одначе, влада репетує інше: ціни на «капусту» понизилися та й взагалі – «жить стало лучше, жить стало веселее». Ну – це окрема тема, про неї треба говорити більш розлого… А взагалі, не хлібом єдиним – жива людина. Тож – про духовний хліб… Дійсно для будь-якої приватної компанії існують ризики, особливо для тієї – яка пов’язана з справжнім мистецтвом, а воно, як ми бачимо – не шанується державою. Фаворитами у неї – тільки ті, які належать до так званої «попси», що співає та прославляє їх, винятково, під «фанеру».
У цивілізованих країнах, чітко відпрацьована система меценатства. Держава практично не втручається в культурологічні процеси, залишаючи це спонсорам, а вони у свою чергу мають всеможливі пільги. Цей закон, навіть ухвалений в Росії, і від цього, ми відчуваємо «культурну експансію» північного сусіда, особливо в сфері кінематографу. Їхні картини, які вони продукують конвеєрним способом, зазвичай, антиукраїнської спрямованості. Проте, як не дивно, відповідні наші інституції, чомусь дозволяють показувати їхню наклепницьку кінопродукцію в українських кінотеатрах та на телебаченні.
– Як тут не згадати картину Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу», яка була просто – заборонена для прокату в Росії?
– Не тільки в Росії, стрічка практично не мала прокатної долі й в Україні. Скільки бідкався при житті Юрій Герасимович, світлої йому пам’яті, щоби отримати авторське право на цей фільм. Можете собі уявити, чинний нині міністр від освіти, під час прем’єри картини, демонстративно піднявся і вийшов із залу, тим самим показуючи, що для нього, все українське – чуже… Тож чому дивуватися – усім його «нововведенням» у сфері освіти… І то, ця картина запустилася завдяки Богданові Ступці, який на той час, був міністром культури. Саме це міністерство й до сьогодні перерозподіляє кошти на будь-який проект. А віз, як кажуть: «і нині там». Українського кінематографу – не існує!?. За останні роки – знятий тільки один повнометражний фільм Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», який потрошку завойовує свою аудиторію… До речі, пан Михайло, рідний брат Юрія Герасимовича.
– Богдане Михайловичу, окрім театру, Ви дружите з кіно. Під час Ваших гастролей по українських містах, у травневій столиці відбулася резонансна подія – пов’язана з демонстрацією російської картини «Матч». Можливо я помиляюсь, одначе із політичних структур, протест проти показу цього фільму, виявила тільки ВО «Свобода». У Вас був час відслідковувати події, які відбувалися у Києві?
– Я вже призвичаївся до того, що окрім творчих запитань, з ким би я не розмовляв і де б я, не знаходився, обов’язково зачіпають мою приналежність до партії «Свобода». Попервах, мене це трішки дратувало, одначе, це нормально, коли ти публічна людина – треба уміти тримати удар. Просто, інколи приходиться слухати від українофобів таке, як кажуть у народі: «що й на голову не налазить…». Чому тут дивуватися – боротьба за вільну Україну, ще триває, а недругів вистачає. Щодо антиукраїнського фільму «Матч», безумовно, я володію ситуацією. Більше того – мені пропонували зніматися, але коли прочитав сценарій – дав категоричну відмову. І тут питання не в тому, що ти представляєш певну політичну силу, яка відстоює національні цінності, скоріше – відчуття особистої відповідальності, насамперед, як громадянина країни в якій ти народився і живеш. Одна річ, коли тобі пропонують зіграти характер, тобто, долю окремої людини, можливо з негативними рисами, як артистові, мені це цікаво… І зовсім інше, коли через образ твого «антигероя», по-єзуїтські, намагаються сплюндрувати історію твого краю та облити брудом твій народ.
Найголовнішим є не те, що продукують такого роду фільми, а те що для них немає ніяких перепон у нашій країні. Це питання абсолютно лягає у політичну площину, російська «культурна експансія» - це логічне продовження державної політики північного сусіда щодо України. І коли продовжувати цей логічний ряд: чому немає ніякої протидії з боку наших державних мужів? Це може означати тільки одне – Україна для них є чужою і вона їх цікавить, винятково, як джерело збагачення. Звідціль – наша політична сила ніколи не примириться з будь-якими антиукраїнськими проявами на нашій землі. Тож – наші активісти подали позов до суду щодо заборони прокату цього фільму в Україні. І що Ви думаєте, український суд відмовляє нам у позові, у них, бачте, така мотивація: немає жодних чинників – які сприяють розпаленню міжнаціональної ворожнечі? Ось такі – реалії… Що характерно, якогось новітнього російського ноу-хау, в сенсі впровадження кіноідеологем в пострадянському просторі, ми не бачимо, ця практика відома, ще з сталінських часів. Наведу хрестоматійний приклад – доби соцреалізму. Картина Тимофія Левчука «Два роки над прірвою» - виробництва Кіностудії ім. О.Довженка. Сюжет: доблесні чекісти-підпільники розмовляють російською, це позитивні герої, а українською, винятково, балакають тільки прислужники німців. Це нічого, що місія у чекістів була зовсім не гуманною по відношенню до мирних киян, вони запускали в дію часові механізми потужних мін, які знищили Хрещатик з усіма його мешканцями. А картину Володимира Денисенка «Совість» - також зняту на київській кіностудії, комуністичні цербери заборонили. А у цій картині покладена реальна історія спротиву німцям, одного із сіл на Київщині, де карателі знищили усіх мешканців – від малого до старого. На такі картини Кремль завжди накладав – табу.
Безумовно, щоби протистояти такій потужній ідеологічній машині – треба мати політичну волю, якої немає зараз і не було раніше, в усіх – без винятку українських керманичів. Чуємо від влади – тільки декларації про підтримку вітчизняного кінематографу, вистачає й крикунів-апологетів, які волають про відсутність українських творів, сценаріїв тощо… Їм немає ніякого діла до творів українських письменників, які об’єктивно описують нашу історію та сьогодення, що можна відтворити в кіно. Вони ігнорують історично-патріотичний роман Василя Шкляра «Чорний ворон», письменник змушений самотужки шукати кошти для екранізації. Ось і скажіть, опісля цього, що культура, не є політикою?!.
– Продовжуючи тему кіно, неможливо оминути російський фільм «Кандагар», де Ви зіграли одну із головних ролей. Найцікавіший той факт, що найгучніша критика лунала з вуст лідерки прогресивних соціалістів, вже дещо забутих у суспільстві…
– Ось Вам і відповідь, коли твоя ідеологія відштовхується суспільством, спрацьовують закони шоу-бізнесу, за будь-яку ціну нагадати про себе. У мене навіть виникла підозра, що можливо продюсери найняли цю пані для рекламної кампанії – по просуванню цього фільму на кіноринку. Така практика існує, коли біль-менш відомі люди, виступають, як пишуть «обличчям» певного бренду і заробляють на цьому. Для нормальної людини сприйняти цю маячню важко…
– Пане Богдане, виникає резонне запитання: Ви досягли творчих висот, маєте вагомі звання та нагороди, тож, можливо вже час відпочивати на лаврах? Чи політичні амбіції переважають – змінити статус депутата Київської обласної ради на користь депутатства у Верховній раді?
– На це питання можна дати коротку відповідь, чи безкінечно полемізувати, як уміють наші політики-говоруни, які перетворили законотворчу діяльність на один із видів бізнесу. Вони так думають, що вже ухопили Бога за бороду. Насправді – під цим куполом зібралося багато політичних карликів і чесним політиком там бути, зовсім неважко - конкуренції майже ніякої. Тож – дай Боже, коли там позбираються чесні люди, то відступить, або ж і зовсім зникне вульгарний практицизм. За ці роки, які тільки гасла від них ми не чули: повинно бути більше економістів та юристів, практиків та теоретиків… Однак, жодним словом про порядність. Такі ж послідовники кнопкодавів сидять і в обласній раді, які вже встигли змінити кілька партій в залежності – хто при владі, туди і перебігають. Від «Свободи» - в облраді п’ять депутатів, однак на горіхи, цій безпринципній більшості, від нас дістається... Але найголовнішим моїм постулатом є власне сумління – коли ти відчуваєш в собі той потенціал, який зможе слугувати українству, однак, побоюєшся його використати щоби не зашкодити собі – тоді це гріх, а себе ти не обманеш…
– Однак, дехто закидає «Свободі», мовби, це проект чинної влади?
– Ну, ще треба додати і ФСБ, Масад, ЦРУ та Ахметова з Березовським. Тільки ти скажеш слово про патріотизм, про правдиву українську історію, будь-що пов’язане з українською ідеєю, миттєво приліплюють ярлики. За часів царату були мазепинцями, опісля більшовицького перевороту – петлюрівцями, нині – бандерівцями… У свій час, великий подвижник української культурної спадщини – Іван Гончар, сказав такі пророчі слова: «Скрізь говорять про народність, про народні джерела, а в нас в Україні треба мовчати, бо інакше Ти – націоналіст. Від мови рідної треба відцуратися, бо це також ознака НАЦІОНАЛІЗМУ. Живі джерела народні – ми мусимо «замулити». Ось зараз українофоби і хочуть, за будь-яку ціну, проштовхнути закон, який відкине українську мову на манівці. Друга їхня спроба прийдеться на 5-е червня. Тож треба відкинути будь-які політичні амбіції й прийти в цей день під стіни «верховної зради» і не дати протягнути цей злочинний законопроект.
– Останнє запитання, «Свобода», є членом Комітету опору диктатурі (КОД), однак, 12-го травня не відбулося об’єднавчого процесу всіх учасників цієї ініціативи?
– Власне, і не було такої домовленості злиття нашої партії з іншою. Ми чітко дотримуємося попередніх домовленостей щодо висування єдиних кандидатів на мажоритарних округах. Це принципове питання, щоби не трапилося так, що опозиційні кандидати один-одного поборювали. Важливим питанням є покриття всіх виборчих округів та дільниць спостерігачами та членами комісій. Основне зло – буде творитися, саме тут. Чинна влада добре опанувала сталінський девіз: «Головне - не як проголосували, а як порахували».
Володимир КРАСНОПІЛЬСЬКИЙ
0 коментарів