Цю статтю було написано ще 2005 року. Тоді вона так і залишилася неопублікованою, однак повернутися до цієї теми буде на зайве.

У нас на очах відбулася рідкісна подія, яка оголила уклад сучасної влади, її генетичний код і технології її захоплення і захисту. Як вийшло, що влада, яка була "як ніколи сильна" і яка справді виглядала дуже сильною, раптом виявилася абсолютно безпомічною? У цьому випадку особливо розчулюють пояснення: "Народ вийшов на Майдан і скинув режим!"

Не менш захопливо звучать і пояснення власної поразки з табору невдах: "Майдан переміг за рахунок грошей США і Березовського!" Відразу ж пригадуються легендарні "американські валянки". Ті, хто програв, нічого не забули, але так нічого і не навчилися. Американський внесок був вирішальним не за рахунок міфічних грошей, а за рахунок ефективних технологій, яких донецький табір не зумів зрозуміти, навіть випробувавши їх на власній шкурі.

Для того щоб зробити технологічний аналіз подій трирічної давнини в Києві, питання варто поставити так: "Чи міг Янукович перемогти Майдан?" Мова йде про конкретну ситуацію, коли Майдан у вигляді багатотисячної юрби вже стояв на київських вулицях. Той шлях, який держава пройшла до Майдану, тут не розглядається і є темою окремого дослідження. Мова йде про тактику, яка була здатна зламати “помаранчеві” технології і яку могли б застосувати “донецькі”, якби їхньою кампанією керували не пройдисвіти.

Дана стаття присвячена винятково техніці боротьби за владу і не відображує політичних позицій автора. Хочеться вірити, що люди, з якими ми разом були на Майдані, зрозуміють цю статтю правильно.

Хаос як захист влади

В 2004 році Янукович і його штаб опинилися в надзвичайно складній ситуації: його команді довелося вести боротьбу на чужому полі і за чужими правилами. Роль київського мера Олександра Омельченка в перемозі Майдану була колосальною – саме він забезпечив комфортні умови для революції. Без його мовчазної, проте вагомої допомоги помаранчевої перемоги взагалі могло не бути.

Головною умовою успішного захоплення влади в сучасному світі є відсутність кровопролиття і збереження видимості законності в державі. Нова влада має бути легітимною і конституційною хоча б за формальними ознаками. Для України, держави, залежної від зовнішніх центрів сили, ця умова була вдвічі важливішою. Ми чудово пам'ятаємо, як представники Європи, не бажаючи одержати на своїх кордонах чергову "гарячу точку", вимагали від Ющенка дотримання усіх формальних законних норм і постійного переговорного процесу. Для Ющенка стати винуватцем хаосу і тим паче насильства в Києві було смерті подібно.

І ось де штаб Януковича допустив головну самогубну помилку – вони не змогли правильно визначити свою роль у подіях, які відбувалися. Центральна виконавча влада, органи якої контролював Янукович, продовжували відігравати роль гаранта порядку в Києві, хоча реально вони вже не контролювали столицю. Порядок у місті грав на руку Ющенкові, котрий демонстрував свій контроль над ситуацією. До того ж київський мер Омельченко подбав, щоб кияни не відчули взагалі жодних труднощів, пов'язаних з "революцією".

Таким чином, Янукович опинився в безвихідній ситуації – Київ під контролем "помаранчевих", у тилу перебуває абсолютно ненадійний президент Кучма, а контроль над силовими структурами виявився марним, бо ж будь-який натяк на насильство проти "мирної опозиції" означав би провал. Це наш сусід Лукашенко може роками бути в ізоляції разом з усією Білорусією, для донецького ж клану, який зберігає заощадження в західних банках, стати міжнародним ізгоєм ніяк неможливо. Неможливо це і для України в цілому, яка має зовсім іншу структуру й орієнтацію економіки, ніж Білорусія.

Що ж у цій ситуації міг зробити штаб Януковича? Для початку він міг би в повному складі сісти й почитати розумні книжки. Ще в 30-і роки XX століття було видано прекрасну книгу італійського автора Курціо Малапарте, котра так і називається "Техніка державного перевороту". Автор був очевидцем приходу до влади Пілсудського, Гітлера і російських більшовиків. Аналіз цих подій і став основою книжки. У нашому випадку найцікавішими є сторінки, присвячені тим ситуаціям, коли для захоплення влади необхідно було дотримуватися конституції і видимості законності.

Можна зупинитися на прикладі 1920 року, коли німецький канцлер Бауер придушив переворот, улаштований генералом Каппом. Якщо коротко, то ситуація полягала ось у чому: законний канцлер Бауер виявився безсильним проти військових частин Каппа, які ввійшли до Берліна, і легко захопив усі урядові заклади, однак канцлер реально оцінював ситуацію і не втрачав голови. Він розумів, що слабке місце супротивника – це сама захоплена ним державна машина. Щоб перешкодити заколотникам нормально діяти, треба було викликати параліч усього громадського життя. Перед тим як евакуюватися з Берліна, уряд Бауера звернулося до робітників та службовців із закликом до загального страйку. У результаті життя Берліна було паралізовано. Військові частини Каппа могли розгромити будь-якого супротивника, але вони нічого не могли вдіяти з дезорганізацією суспільного життя. У лічені дні заколотники визнали свою поразку.

Певна річ, ситуація в Києві була іншою – Янукович нікого ні до чого в столиці закликати не міг, городяни були на боці "революціонерів". Однак зміст цього прикладу в тому, що для захисту державної влади можна і необхідно використовувати різні методи – не тільки ті, котрі влада використовує за визначенням, але навіть і прямо протилежні тому, чим у звичайній ситуації займається влада.

Блокада проти блокади

Що конкретно міг зробити Янукович? У його інтересах було паралізувати життя в столиці, а політичну ситуацію довести до абсурду. Слід було використовувати той факт, що супротивник теж не міг піти на насильство, яке загрожувало перейти в кровопролиття, а також те просте правило, що при всіх державних переворотах тактика повсталих полягає в тому, щоб квапити події, а тактика захисників режиму – в тому, щоб вигравати час.

У перші ж дні Майдану "помаранчеві" блокували будівлі президентської адміністрації і Кабінету Міністрів. Однак будівлю Верховної Ради заблоковано не було, а юрби революціонерів з'являлися довкола неї тільки тоді, коли треба було натиснути на депутатів. Штаб Ющенка дуже вміло використовував ситуацію – Верховна Рада, цей абсолютно законний і легітимний орган влади, була необхідна помаранчевим, щоб додати видимості законності подіям, які відбувалися в Києві. Верховна Рада була потрібна помаранчевим як повітря. Ющенкові потрібно було перенести центр ваги політичного життя країни саме до парламенту, для цього і потрібна була блокада Кабміну і президентської адміністрації. Це було найважливішою умовою перемоги Майдану. На парламентській арені прихильники Ющенка легко могли завдати поразки супротивнику і при цьому залишатися в рамках законності. Помаранчеві самі вибирали зручне для себе поле бою, а штаб Януковича слухняно брів за ними як бичок, якого ведуть на забій.

Крім того, парламент перетворився на місце, де депутатське "болото" з табору Януковича піддавалося психологічному впливу наступаючих помаранчевих і схилялося до втечі на бік супротивника.

У цій ситуації єдиним правильним рішенням для Януковича було таке:

- замість того щоб проводити безглузді мітинги в районі залізничного вокзалу і тримати там тисячі шахтарів, необхідно було розбити табір своїх прихильників навколо Верховної Ради й у відповідь на блокаду Кабміну заблокувати будинок парламенту;

- будь-якими методами впливати на депутатів з урядових фракцій і не допустити їхньої участі в роботі Верховної Ради як у приміщенні на Грушевського, так і в будь-якому іншому місці, де могли скликати сесію спікер і помаранчеві депутати.

Це був дієвий спосіб зупинити наступальні дії помаранчевих, обмеживши зону їхньої активності самим Майданом Незалежності. Без Верховної Ради політичний процес зайшов би у безвихідь і склалася б ситуація повного абсурду. Песимізм серед юрби на Майдані досяг би свого максимуму. Ті, хто особисто був присутній серед мітингуючих, знають, наскільки важко було підтримувати дух тих, що зібралися, починаючи вже з 2-го тижня революції. І коли на телеекрані "5-го каналу" не повідомляли ніяких позитивних для юрби новин, "польовим командирам" доводилося водити її по колу навколо Кабміну.

На революції як на революції

У черговий раз повторимося про роль київського мера Омельченка в перемозі Майдану. Хто такий "помаранчевий революціонер" 2004-го року? Частково – це мешканець Західної України, організовано чи самотужки прибулий до Києва. Але переважно це звичайний київський буржуа – обиватель, що надягнув помаранчеву стрічечку. Відстоявши 2–3 години на Хрещатику після (або під час) робочого дня у своєму офісі, "революціонер" заходив до найближчої кав’ярні й, випивши чашечку капучино, вирушав додому, в теплу квартиру з гарячою ванною. А наступного дня він прибував на вже вилизаний до блиску комунальними службами центральний майдан Києва. При цьому в київській пресі тих днів траплялися дописи про невдоволення жителів центральних районів, яких обурювало те, що "революціонери ходять до вітру в їхніх дворах".

Штабу Януковича не треба було боротися з революцією. Навпаки – треба було створити такі умови, щоб кияни відчули революцію у всій її красі й повноті. Якби в ході революції в Києві абсолютно випадково сталася б серйозна аварія на теплогенеруючих або водопостачальних підприємствах, то столичний обиватель серйозно змінив би своє ставлення до Майдану, і в нього з'явилися б більш насущні життєві інтереси, ніж прослуховування в центрі Києва чергового хіта гурту "Ґринджоли". За великим рахунком, ставлення городян до Януковича і "донецьких" було настільки негативним, що зробити його ще гіршим було просто неможливо – будь-який технологічний або природний катаклізм однаково б поставили у провину "біло-блакитним". Штаб Януковича міг діяти абсолютно відверто – наприклад, загони "обурених шахтарів" могли б заблокувати київські мости, паралізувавши рух автомобілів і метро. Усе це, звісно, під прикриттям загонів "Беркуту" і внутрішніх військ, щоб не допустити фізичного зіткнення з "оранжистами".

У принципі, була достатня кількість мирних варіантів підірвати активну підтримку Майдану з боку київського обивателя. У комплексі з блокадою Верховної Ради (а відповідно і всього політичного процесу в державі) помаранчева революція була б приречена. Штабу Ющенка залишалося б тільки два варіанти – або домовлятися про почесні умови капітуляції, або вести людей на штурм будівель виконавчої влади і брати на себе всю відповідальність за пролиту кров. Крім того, довелося б починати рукопашну не тільки зі спецназом, але і з простими роботягами зі Східної України, що заблокували ключові київські комунікації. А це вже виставляло б гарне і демократичне шоу Помаранчевої революції абсолютно в іншому ракурсі - в ракурсі громадянської війни. До того ж у цьому випадку розв'язувалися б руки для силових дій міністра МВС Білоконя. Утім, і в цьому випадку не було би необхідності відповідати насильством на атаки "помаранчевих".

Сучасна революція вимагає захоплення не урядових кабінетів і шкіряних крісел чиновників, а систем і комунікацій життєзабезпечення столиці. Тому досить було подбати про безпеку шахтарів, або людей, які б виконували роль "шахтарів" та які б блокували життєво важливі артерії Києва. Час однозначно грав на користь Януковича. Донеччанам елементарно забракло витримки, "пацани з донецьким характером" впали в ганебну паніку. Достатньо почитати одкровення Коновалюка про обстановку в "Зоряному" (штабі Януковича) після початку Майдану.

Замість епілогу

У те, що в Києві може колись відбутися Майдан–2, ніхто особливо не вірить. Проте на перших ролях української політики досі залишаються ті самі персонажі, які в були на перших ролях і в 2004 році. Неважливо по який бік барикад.