Чому українська має залишатись єдиною державною мовою в Україні

У своєму першому післявиборчому інтерв’ю перед російськими засобами масової інформації Віктор Янукович знову повернувся до мовної тематики, сказавши наступне: «Перше рішення, яке ми мусимо ухвалити, - це імплементувати Європейську хартію мов, що дасть можливість російськомовному населенню та іншим народам розмовляти рідною мовою». Як завжди у таких випадках, новому президенту забракло елементарної грамотності для професійного підходу до цього, досить-таки делікатного, питання.

Тут ми розглянемо найголовніші аспекти мовної політики України та спробуємо зрозуміти, чому до сьогодні українська влада, навіть свого часу Леонід Кучма, вперто відмовляється підвищувати статус російської мови.

1.Європейська хартія реґіональних мов або мов меншин

Зазвичай, прихильники тієї чи іншої форми піднесення статусу російської – або до рівня офіційної мови міжнаціонального спілкування (як, наприклад, у Казахстані), або офіційної мови на рівні областей (як у Німеччині або Швейцарії), або навіть другої державної мови (як у Білорусі або Ірландії) – згадують Європейську хартію, яка давно стала притчею во язицех в Україні. Притому, що сам текст Хартії мало хто читав, що є типовим для такої категорії людей. Що ж представляє собою цей документ?

Хартію реґіональних мов або мов меншин було ухвалено Радою Європи у Страсбурзі 5 листопада 1992 року. Відтоді Рада Європи пропонує кожній державі, що входить до її складу, ратифікувати цей документ, що має стати засадничим для захисту національних меншин в європейських країнах.

Нагадаємо, що Хартію відмовились підписати такі країни як Ірландія та Бельгія (приклади яких не раз згадують прихильники двомовності в Україні), а також Портуґалія, країни Балтії, Албанія, Греція, Туреччина, Болгарія та Грузія. Підписали її з вагомими застереженнями, що часто перекреслюють її значення, такі країни як Франція, Італія, Ісландія, Боснія і Герцеґовина, Македонія, Молдова та (увага!) Росія. Інші країни Європи є учасниками Хартії. В тому числі й Україна. Проте серед її учасників Україна лишається однією з небагатьох держав, що, ухвалюючи документ, не внесла до його тексту поправки, співвідносні з національною специфікою.

Наша сусідка, Словаччина, повноправна учасниця Хартії, піднесла відсоток національної меншини з 10% (як у тексті) до 20%, для можливості протидії мадяризації своїх південних районів. Європейський Союз поставився до цього, як до цілком логічного кроку, що ніяк не затримує розвитку угорської меншини у цій країні. Те саме зробили Румунія та Іспанія.

В Україні Хартія ввійшла в силу у 2006 році. Звіти української делеґації щодо її дотримання для ПАРЄ готуються щороку, і досі жодних закидів на адресу України з боку Ради Європи не надходило.

Хартія домагається захисту та промоції місцевих мов, яким загрожує поширення державної мови, задля збереження культурної самобутності меншин. І це ставить у незручне становище захисників російської мови з двох причин.

По-перше, прихильники російської вперто не хочуть називати її «мовою меншини». У низці східних областей під час законодавчої сваволі 2005-2007 рр. «мову меншин» з Хартії самоправно змінювали на «міноритарна мова», що свідчить або про погане знання англійської російськомовними (що погано!), або про навмисне перекручування (що ще гірше!) для можливості затвердження російської як реґіональної мови.

По-друге, реґіональний статус мови, згідно з Хартією, зовсім не передбачає її виняткове використання, як це намагаються довести представники Партії реґіонів, оскільки чи не кожний її параграф містить вислів «без шкоди для офіційної мови держави». Реґіональна мова може дублювати офіційну мову держави, а не заміняти її.

Це розуміють і прихильники двомовності. Саме через те їхня політика у своїй далекосяжній меті передбачає закріплення за російською статусу другої державної, оскільки сама російська мова не підпадає під статус мови меншини (на всій території, крім Криму), ані реґіональної мови, а, якби навіть підпадала, всі вимоги Хартії в Україні давно виконано і нічим не порушуються.

Зупинімся на трактуванні Хартією поняття реґіональної мови або мови меншин. Цитуємо:

a) термін "реґіональні мови або мови меншин" означає мови, які:

i) традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають ґрупу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави; та

ii) відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави; він не включає діалекти офіційної мови (мов) держави або мови міґрантів;

b) термін "територія, на якій використовується реґіональна мова або мова меншини" означає географічну місцевість, де така мова є засобом спілкування певної кількості осіб, яка виправдовує здійснення різних охоронних і заохочувальних заходів, передбачених у цій Хартії;

c) термін "нетериторіальні мови" означає мови, якими користуються громадяни держави і які відрізняються від мови (мов), що використовується рештою населення держави, але які, незважаючи на їхнє традиційне використання в межах території держави, не можуть вважатися найбільш поширеними в межах конкретної місцевості цієї держави.

Спробуйте самі визначити, за скількома пунктами російська підходить під це означення. Російська мова в Україні є типовою «нетериторіальною мовою», оскільки російська меншина досить рівномірно розповсюджена по території України і не має місць компактного проживання.

Намагання ж представити російську реґіональною мовою завдяки російськомовним українцям не витримують критики, оскільки російськомовні не складають окрему ґрупу і не посідають окрему географічну місцевість. Російськомовні українці живуть змішано з україномовними і часто їхню мовну поведінку дуже важко визначити, оскільки, за фактом, вони непослідовно вживають обидві мови в залежності від ситуації. Тож, підняття статусу російської мови, орієнтуючись на українське населення, автоматично утискало б права україномовних громадян у тій-таки місцевості, що суворо забороняється Хартією. Ну, а якщо, віднести до російської мови фразу про «здійснення різних охоронних і заохочувальних засобів», - то нічого, крім сміху це просто не викличе. Чи потребує російська охорони та заохочення її вживання? І як це робилося б на практиці?

Фактично, Хартією можуть і мають право користуватись національно-мовні меншини по всій території України у межах компактного розселення: угорці, словаки та румуни у Закарпатській області, румуни та молдавани у Чернівецькій області, білоруси у Рівненській області, греки у Донецькій та Запорізькій областях, болгари, молдавани та ґаґаузи в Одеській області, кримські татари, караїми та кримчаки в Криму. Що ж до російської меншини у Криму, яка хоч якось відповідає положенням документу (хоча й наштовхується на фразу «мова міґрантів», маючи на увазі масивне заселення Криму росіянами після депортації татар), то російська мова має в автономії статус куди вищий, ніж того Хартія вимагає.

Отож, намагання Партії реґіонів покластись на Хартію реґіональних мов і мов меншин видаються абсурдними для кожного, хто цю Хартію прочитав. Одначе, звучить гарно: «Україна не виконує Хартію»... Так отож!

2. Чого насправді хочуть прихильники російської мови

Відповідь на це питання здається очевидною. Проте, лише на перший погляд. Ні для кого не таємниця, що, прикриваючись Хартією, яка не має для них жодного сенсу, адепти російськості просувають ідею двох державних мов. Сам Янукович не раз говорив про це відкрито, це було виписано й у його програмі, цей пункт пропаґують відомі українофоби Табачник та Колісніченко й велика кількість інших політиків, від ультралібералів до махрових російських шовіністів. Отже, що їм потрібно у плані статусу, зрозуміло.

А от що це означає на практиці? Дивуєшся, наскільки недалекоглядними є українці стосовно таких планів. Щоправда, заради справедливості, варто сказати, що й більшість російськомовних дуже імлисто уявляють собі наслідки «другої державної». Якщо спитати у пересічного прихильника двомовності, навіщо російській статус державної мови, то, майже запевно, почуєш у відповідь: «Щоб не було насильницької українізації!». Тобто? «Нуу, щоб фільми перекладали російською, документи були російською, телебачення там...». Так це значить, що російська буде єдиною державною! «Ну і що, яка різниця, українська чи російська!». Логіка, як завжди вбивча. Але наслідки цілком реальні. Отже, проаналізуймо, що вони хочуть:

1. Щоб фільми дублювались російською. Це означає відкат на три роки, коли українці не мали можливості переглянути фільм у кінотеатрі українською, або й до часів перших фільмів на 1+1, коли не було можливості чути переклад українською й на телебаченні;

2. Щоб документація була російською. Це означає, що будь-який російськомовний чиновник у будь-якому реґіоні країни матиме право приймати документи лише російською. На російську перейде все судочинство й державна адміністрація. Оскільки, за їхньою логікою, україномовний чиновник не має права відмовити російськомовному заявнику, а російськомовний чиновник має право не надавати україномовні послуги українцеві, який цього вимагатиме.

3. Щоб телебачення, радіо, інші ЗМІ були російською. Це теж відкат до початку дев’яностих і на практиці означає десь 30% української мови на Першому і повна її відсутність на інших каналах.

Отже, вони не хочуть двомовності. Вони хочуть одномовності. Диспропорція щодо «прав громадян» між російськомовними та україномовними у вустах депутатів від ПР просто вражає. Складається враження, що в будь-якому випадку російська матиме пріоритет у використанні. Російськомовний у Львові матиме можливість вимагати від усіх інформацію російською, а україномовний у Донецьку – звісно ні. Партія реґіонів не може навіть собі уявити, що в україномовних є права, які треба захищати! Чи має право україномовний на інформацію українською мовою, на ґазету, радіо, телебачення? Чи має право дивитись у кінотеатрі фільм українською? Чи має право вимагати в чиновника або міліціянта обслуговувати його українською мовою? Відповідь ПР проста – «ета ваши праблєми» або «ета еканамічіскі нецелісаабразна». І все. І крапка. Для них прав україномовних просто не існує.

Фактично, вони хочуть Білорусь. Не як країну, а як явище. Хто був у Білорусі, мене зрозуміє. Випхнути українську до рівня вказівників на дорогах та фольклорних пісень козаків у шароварах.

Вони хочуть не другої державної. А єдиної державної. Щоб україномовні вчили й знали російську, а російськомовні не вчили української (бо це ж дискримінація!). Реальної двомовності вони ніколи не прагли.

3. Некоректні приклади

Прихильники «двомовності» часто наводять приклад Бельгії, Швейцарії, Фінляндії, Канади або Ірландії. Ці країни вилітають як з кулемета, одна за одною, у будь-якій дискусії про мову та демократію. Майже в тому самому порядку. І яке ж здивування охоплює адептів «єдінай неєрушимай», коли виявляється, що всі ці приклади нічого не варті.

Бельгія, Швейцарія та Канада є поліетнічними державами. Це означає, що країни було утворено різними етносами, що, внаслідок певних політичних умов, об’єднались в одну націю. Немає «бельгійської», «швейцарської» або «канадійської» мов. У Швейцарії кожен кантон, окрім столичного округу, Фрибурґу, Невшателю та Ґраубюндену, має одну, офіційну мову, обов’язкову для вивчення та використання в публічній сфері. Оскільки Швейцарію сформовано з частин французької, німецької та італійської етнічних територій, саме ці мови є панівними на власних територіях. Але неможливо вимагати німецьомовного документу, або спілкування німецькою від чиновника, наприклад у Тічіно (італомовний кантон) тощо.

Те саме явище зустрічаємо і в Бельгії, північний захід якої належить до нідерландської етнічної території (Фландрія), а південний схід – до французької (Валлонія). І так само безглуздо вимагати захисту нідерландської мови десь у Намюрі або Шарлеруа.
Чи варто згадувати, що така сама ситуація є й у Канаді, де нащадки французів живуть у Квебеку, а нащадки англійців – на решті території країни. Це – різні етноси. І це не має жодного стосунку до України.

В Україні, на всій її території, крім Криму, українці складають абсолютну більшість населення. Україна – класична моноетнічна країна, де державотворчий етнос складає 77,8% (станом на 2001 рік, - сьогодні, ймовірно, відсоток українців становить не менше 80% населення країни). У жодній країні Європи, крім Фінляндії, Ірландії та Білорусі, за таких умов жодна мова меншини не може претендувати на статус державної. Розповсюджено таке явище лише в Африці.

Фінляндія теж не може вважатись за приклад для України, оскільки шведська мова є офіційною в тих реґіонах, де шведи складають певний відсоток населення. В Оланді, де шведи в більшості, шведська є панівною в усіх сферах, а фінська використовується лише для офіційного дублювання написів. Те саме – у нас у Криму. В інших реґіонах, де представлено шведськомовне населення, є більш чи менш досконала двомовність. Але такої двомовності ПР не хоче. Двомовність означає подвійне написання всіх вивісок, фраз, документів, подвійне дублювання фільмів, досконале опанування обох мов чиновниками тощо. Ви уявляєте собі таке в Донецьку або Луганську? От і я ні. Решта ж території Фінляндії є одномовною – фінською. Отже, фінський варіант підходить далеко більше україномовним, аніж захисникам російської. Фінський досвід дав би можливість українцям у цілковито русифікованих східних реґіонах, діставати україномовну інформацію та вимагати поваги до своїх мовних прав. Але, підкреслюю, такий варіант ПР не підійде.

Вони хочуть досвіду Ірландії. Так-так, саме Ірландії. Реґіонали згадують її особливо активно, враховуючи, що ідентична за мовною політикою Білорусь – занадто близько, і забагато українців можуть собі легко уявити «двомовний» рай. Тож, вирізаємо Білорусь, лишаємо Ірландію, - адже звучить так заманливо і незрозуміло. І, найголовніше, - демократично. Бо ж назвати білоруський режим демократичним навіть у Партії реґіонів не підніметься язик. Так от, ірландці, проголосивши незалежність і піддавшись на тиск англомовних, проголосили англійську «другою державною». За якісь п’ятдесят років це практично знищило ірландську (ґельську) мову, якою в сьогоднішній Ірландії розмовляють десь 5% населення у західних районах країни (золота мрія реґіоналів, як видається). Проте, навіть сьогоднішня ситуація в Ірландії, де учні всіх державних шкіл зобов’язані вивчати ірландську, неприйнятний для реґіоналів. Занадто недемократичний! Залишається Білорусь.

Отже, як можна зробити висновок з усього вищенаведеного, російська мова ніяк не підпадає під означення реґіональної мови або мови меншин, які захищає Європейська хартія, ба більше – її права значно краще захищено, аніж цього вимагає Хартія для загрожених мов. А намагання зробити її державною у розумінні Партії реґіонів та інших поборників російськомовності має на меті лише одне – прибрати українську з офіційного вжитку в Україні, забезпечивши її відмирання (про що й заявив був колись Микола Левченко, секретар Донецької міськради). Тобто зробити з України «другу Росію». Такий варіант є надзвичайно небезпечний для українців, - і ми мусимо дуже обережно ставитись до будь-яких «демократичних» засобів, що, врешті-решт, здатні остаточно знищити надію на будь-яку, навіть мінімальну, надію на дотримання наших прав у цій державі.

Ігор Луб’янов

Інші статті на цю тему:

Так существует ли в Украине проблема русского языка?