ПРИНЦИП СУБСИДІАРНОСТІ – ЦЕ ПРАВО І ВОДНОЧАС ЗАВДАННЯ

Норберт Нойгауз. Цінності Християнської Демократії

До попередньої глави

Серед основних політичних і суспільних принципів найменш відомим є принцип субсидіарності, можна навіть сказати – майже невідомим. Звичайно, це також обґрунтовано через саме слово, яке не розкривається само по собі автоматично для кожної людини.
Свобода, рівність, братерство були лозунгами французької революції 200 років тому. Ці гасла з’являються у тому чи іншому варіанті у всіх основних партійних програмах, коли йдеться про найосновніші цінності. Так, наприклад, в основній програмі ХДС Німеччини читаємо три програмних слова: свобода, справедливість і солідарність. У німецьких соціал-демократів (СДПН) це звучить подібно, однак у них це потрібно читати в іншому порядку: свобода, рівність, солідарність.

В обох партіях ми не знаходимо поняття субсидіарності, або, в усякому разі, не у першу чергу. Але, можливо, ця цінність не є настільки важливою? Навпаки, принцип субсидіарності є принципом свободи соціальних спільнот і гарантом особистісної свободи кожної окремої людини, бо що залишається від особистісної свободи, якщо немає свободи сім’ї, чи свободи підприємництва, чи свободи культури?

Екскурс: слово по відношенню до поняття

Але перш ніж ми трохи детальніше зупинимось на понятті та значенні цього соціального принципу, дозволимо собі невеличкий екскурс.
Ми щойно бачили, що програмні слова різних партій звучать однаково або, принаймні, подібно. Але при уважнішому розгляді ми констатуємо, що за кожним з цих слів криються зовсім інші поняття, залежно від того, яким є коріння світоглядних позицій партії. Тут є істотні відмінності. Візьмемо тільки слово „свобода”. Індивідуаліст розуміє під свободою щось зовсім інше, ніж, наприклад, соціаліст. Обидва говорять про свободу, але поняття, зміст ідеї є дуже різними і визначаються вони відповідним баченням людини (див. розділ „Свобода”). Для нашої дискусії важливо знати, що ці відмінності існують, бо інакше ми не розумітимемо позицій різних партій і доззволимо купувати нас різними поверхневими лозунгами, не помічаючи, що свобода, яку розуміють, наприклад, комуністи, взагалі немає нічого спільного із свободою християнина.

Філософи знають: слова є двозначними, тобто, одне і те саме слово має два і більше різних значень, як, наприклад, слово „замок” може означати „дверний замок” або „королівський замок”. На противагу цьому, поняття є однозначними. Слово є, так би мовити, звучанням, а поняття є субстанцією того духовного змісту, що мається на увазі.

Субсидіарність як істотний принцип християнського соціального вчення

Отож, повернемось до поняття субсидіарності. Факт, що принцип субсидіарності не обговорюється, є дуже показовим. Громадське і політичне життя зазнало великого впливу ідей французької революції, котра у свою чергу знаходилась під великим впливом індивідуалістської або ліберальної думки. При такому мисленні соціальна природа людини не відіграє ніякої ролі. Людина розуміється як автономний і самодостатній індивідуум. Існує свобода об’єднання, мається на увазі на договірній основі, але спільноти завжди розглядаються з точки зору користі.

Колективістські течії та ідеології також не можуть вивести лад з поняттям субсидіарності. Окрема людина так чи інакше є лише однією частинкою колективу (раси, класу, народу і т.д.) і лише повинна виконувати вимоги історичних закономірностей; отож, для чого особливі права на свободу для спільнот-посередників?

Християнське соціальне вчення, навпаки, розглядає дійсність суспільства з більш комплексної та більш завершеної перспективи. Конкретно кажучи, йдеться про найбільш ефективну організацію, яка складається з багатьох маленьких самостійних сфер життя, які утворюють багатство і творчість, багатогранність людського життя.

Принцип субсидіарності є однією з основних цінностей християнсько-демократичної політики. Ми можемо розрізняти:
Субсидіарність як конструктивний принцип: тут ми себе запитуємо, хто може найкраще вирішити завдання по суті: сама окрема людина, сім’я, групи/ об’єднання, община, релігія, держава або навіть міжнародна співдружність держав?
Субсидіарність як правовий принцип: йдеться про захист окремої людини або маленької групи від опікування вищих за рангом інституцій. Цим соціальним принципом захищаються права на власну ініціативу, економічна, політична і мистецько-інтелектуальна ініціатива, а разом з цим і власна відповідальність за свої дії. Це стосується не тільки людини самої по собі, але й маленьких спільнот (сім’ї, общини, сусідства і спілок і т.д.). Важливою темою при цьому є комунальне самоуправління, чи також навіть тарифна автономія та свобода об’єднань.

Врешті, ми можемо розрізняти субсидіарність як соціальний принцип у вузькому розумінні. Під цим розуміється, що вища спільнота або інституція має право втручатись, якщо лише до окремої людини або меншої спільноти з якоїсь причини пред’являються надмірні вимоги тривалий час виконувати свої завдання. При цьому такі надмірні вимоги можуть бути тривалими або лише тільки тимчасовими. В останньому випадку вищий рівень має відразу відходити від справ, якщо нижчий рівень знову набуває своєї повної функціональності. Це можна також назвати допомогою самодопомозі. Як соціальний принцип, субсидіарність тісно переплетена з солідарністю і вченням про зміст і завдання кожної спільноти, тобто, як допомогти окремій людині у рамках суспільної мети розвинути свою особистість і розкрити справді по-людськи багате життя.

Після усього щойно сказаного ми можемо спробувати дати перше визначення: принцип субсидіарності ставить людську особистість у центр кожного вирішального процесу; де він надає перевагу тим спільнотам, які знаходяться ближче і довірливіше до людини та до її проблем, і у такий спосіб проголошує перевагу простіших сфер життя над анонімними великими спільнотами.

Основа субсидіарності закладена у соціальній природі людини

Що це означає? Ми знову і знову повертаємось до основних питань антропології. У центрі християнської думки стоїть людина або, точніше кажучи, особистість, яка завжди бачиться у триєдиному звучанні її індивідуальної природи, її соціальної природи та її трансцендентної природи. Кожен індивідуум потребує спілкування та співпраці, щоб могти розвивати себе як особистість. Кожна людина, взята само по собі, не є самодостатньою, вона є обмеженою. Вона потребує доповнення. Маленькій дитині потрібна материнська опіка, так само, як і доросліші роки життя їй потрібні визнання і любов, а також економічна база суспільства, що засноване на розподілі праці, технічні та наукові винаходи інших людей. Вона знаходиться у часовому зв’язку з поколінням, вона є частиною народу, культури. Це, так би мовити, тілесне, матеріальне або і негативне вираження її соціальної природи, а негативне тому, що людина висуває на перший план свої потреби.

Про позитивне вираження може говорити те, що тільки людина зростає над собою і розкриває свої здібності і обдарування у спільності з іншими людьми. Розкриття людини можливе лише тоді, коли вона має доступ до світу культури. Під культурою тут розуміється сума об’єктивних знань, яка у певний момент часу актуалізується у суспільстві. Один дух запалює інший! Якими захоплюючими можуть бути для власного пізнання цікаві дискусії! „Мозковий штурм” та інші техніки ідейних знахідок ґрунтуються саме на такому колективному асоціативному процесі. Та й людська еволюція є менш біологічною, аніж культурною. Люди кам’яного віку у Папуа-Новій Гвінеї, наприклад, у біологічному відношенні мають таку саму здатність до вивчення мови і таку саму структуру мозку як і ми, різниця між ними і нами полягає в еволюції культурного і цивілізаційного розвитку.

Духовний аспект соціальної природи проявляє себе лише тоді, коли розглядається питання таких основних людських феноменів як любов, довіра, вдячність і т.д. Ці основоположні акти можуть практикуватись лише у спільноті. Багатство талантів, цінностей може розкриватись лише у спільноті. Суспільство допомагає розвиватись кожній окремій людині, навіть живить кожну людину духовно і культурно. Але, водночас, кожна окрема особистість, розвиваючи свої таланти у спільноті, робить свій внесок у культурне і духовне багатство свого суспільства. Вона накладає і свій відбиток на створення суспільного і культурного середовища. Найвиразніше це проявляється у таких геніїв як Моцарт чи Бетховен, які у дитячому віці змогли розвинути свій талант, а потім, ведені своїм власним генієм та творчою силою, подарували людству такі прекрасні композиції. Розквіт культури, таким чином, є позитивним способом вираження соціальної природи людини і вимагає свободи, простору для творчості та ініціативи окремої особистості або також і окремих груп та спільностей.

При цьому мета кожної спільноти є субсидіарною; спільнота виконує допоміжну роль, а саме – розкриття людини як природнім шляхом (сім’я, держава, вільні спільноти), так і надприроднім шляхом (Церква). При цьому у нормальному суспільному житті це в особливій мірі визначається державою. Роллю держави є устрій співіснування людей і людських спільностей. Вона є гарантом внутрішнього і зовнішнього миру. З цієї причини вона може претендувати на монополію влади. Проте справжній мир панує у державному утворенні лише тоді, коли життя громадян держави влаштоване на основі права і справедливості. Мир є не тільки відсутністю насилля і хаосу, але насамперед, мир є всезагальною реалізацією справедливості. Тому держава покликана спочатку і передусім бути правовою державою. Сучасним зразком західноєвропейських демократій є правова держава. Державні конституції та інші декларації Ради Європи, Організації з безпеки і співробітництва в Європі захищають основні права і права на свободу громадян, вони не є втручанням у внутрішні справи держав, оскільки такі основні права і права на свободу належать людині і людським спільнотам від природи, вони базуються на творчій волі Бога, і жодна держава не має легітимності обмежувати ці права або грубо їх зневажати в ім’я своєї власної суверенності. Навпаки, подібною політикою вона втрачає свою власну легітимність і не досягає своєї мети.

Тріадний простір суспільства

Завданням держави є так влаштувати співіснування людей, щоб кожний громадянин міг розвивати і розкривати свою особистість. Це також діє саме у розумінні її трансцендентного призначення. У цьому трансцендентному призначенні полягає гідність кожної людини, що не дозволяє розпоряджатись і користуватись нею як засобом.
Своєю функцією устрою, яку вона здійснює з допомогою права і законів, а також через свою монополію влади, держава, так би мовити, розкриває парасольку, під якою може розвиватись суспільство. Так між людиною та її сім’єю і державою виникає „простір суспільства”. Цей простір суспільства охоплює три великі сфери:

• Економіка

По-перше, сфера економіки. Існує основне право людини на вільний вибір професії та на економічну діяльність, а також право на власність і на засоби виробництва. Держава повинна створювати ефективні рамки закону, які забезпечуватимуть вільну і чесну конкуренцію, котра перешкоджатиме експлуатації споживачів, економічній злочинності та корупції, але також і сприятиме малим і середнім підприємствам та здоровим умовам праці. Стабільність вартості грошей є одним з головних завдань здорової економічної політики, оскільки стабільність грошей є вираженням поваги до вартості праці. Інфляція, навпаки, є крадіжкою іншими методами. Ринок є вираженням справжньої перманентної демократії, яка навіть йде далі простого рішення більшості політичної демократії. На вільному ринку задовольняються також потреби меншин, як тільки вони досягають певного розміру і можуть рентабельно обслуговуватися. Кожне купівельне рішення є, так би мовити, вільним демократичним актом вибору.

Вільна і соціальна ринкова економіка є найкращим устроєм, який всім гарантує свободу і добробут. Проте це вимагає політики спокійної руки, яка скерована тільки на суспільне благо і постійно прагне знаходити стратегічну формулу, яка веде до того, щоб окрема людина ідучи за своїми особистими, навіть егоїстичними інтересами, служила, водночас, і суспільному благу .

• Комунальне самоуправління

Наступною сферою цього простору суспільства є комунальне самоуправління. Кожен громадянин має право брати участь в управлінні суспільними справами безпосередньо або через вільно обраних представників. Це стосується не тільки держави, але, зокрема, і менших сфер життя, які мають безпосередній вплив на конкретне повсякденне життя. Держава живе свідомістю громадян. Ця свідомість виражається, зокрема, в обов’язках громадян та у творчому характері їх діяльності у локальних територіальних організаціях. Субсидіарність є, таким чином, не тільки децентралізацією, її ще розуміють як і локальну автономію.

У розподілі компетенцій між державою і різними рівнями територіальних організацій, які складають державу, вищий рівень не повинен перебирати на себе ніяких компетенцій, які можуть виконуватись нижчим рівнем, принаймні, так само добре або у достатній мірі.
Вищий рівень має право втручатись, надаючи допомогу, у справи нижчого рівня, лише якщо нижчий рівень до певного часу не в стані самостійно виконувати своє завдання задовільно; а як тільки проблема вирішується, вищий рівень повинен відразу відійти від справи.
Те, що принцип субсидіарності, який твердо зафіксований також у Європейській хартії самоуправління, неодноразово порушується, проявляється у тому, що у багатьох країнах держава не забезпечує общини достатніми зборами для уможливлення виконання ними своїх завдань, ці общини навіть частково обтяжені завданнями, не отримуючи для цього потрібних засобів (принцип протекції). Міністрам і головним державним закладам подобається роль благодійників, котрі їздять по країні і тішаться, керуючи спільнотами за допомогою „золотої вуздечки”.

Субсидіарність протиставляється соціалістичному принципу „демократичного централізму”. У той час, коли у соціалізмі усі рішення приймаються на чолі з державою та партією, які знають, згідно із своєю ідеологією, закономірності історичного розвитку і тому можуть прискорювати розвиток на шляху до земного раю, нижчі рівні мають просто підкорятись. Красномовним прикладом є недавня адміністративно-територіальна реформа у Молдавії про повернення до старих радянських районів. З великою безтурботністю з боку уряду оголошено представнику Ради Європи, що, мовляв, потрібно знову створити вертикаль влади, адже все ж завданням місцевих представників депутатських мандатів є втілювати на місцях рішення і постанови уряду.


• Громадянське суспільство

Поряд з економікою та комунальним самоуправлінням ще існує велика сфера громадянського суспільства: культурні, соціальні, релігійні, спортивні і т.д. спілки, громадянські ініціативи, фонди. Тут проявляється дієвість демократичного і суспільного життя.
Однак принцип субсидіарності потрібно застосовувати не тільки у відношеннях між державою і суспільством та її громадянами. Однаковою мірою це стосується всіх суспільних організацій, профспілок, товариств і т.д. Це діє також і у системі перехресних зв’язків між місцевими територіальними органами і місцевим громадянським суспільством. Краще, якщо дитячі садки, спортивні та молодіжні центри управляються самостійно громадянським суспільством, а община обмежується тим, що підтримує ці автономні структури дотаціями та іншими видами допомоги, аніж все це здійснювати самому.

Антонімічне поняття субсидіарності – демократичний централізм

У „демократичному” централізмі тоталітарних диктатур держава або партія намагається звузити діяльнісний простір суспільства, націоналізуючи економіку, відбираючи автономію у територіальних органів та уніфікуючи громадянське суспільство. Окрема людина повністю витісняється у свою приватну сферу, і навіть там тоталітарна держава намагається здійснювати контроль, намагаючись скасувати сім’ю: діти знаходяться серед юних піонерів, батьки повинні бути пов’язані суспільними обов’язками у своїх колективах, система вистежування слідкує також і у приватній сфері за одноманітністю системи. Авторитарні режими, як правило, не заходять так далеко, як тоталітарні диктатури комунізму і націонал-соціалізму, проте вони суттєво звужують дієвість свободи у тих сферах, які є важливими для отримання влади.

На противагу цьому демократична держава, а ще набагато більше – самосвідоме свободолюбне суспільство, слідкує за тим, щоб держава не обмежувала простір свободи суспільства. Принцип субсидіарності є, таким чином, не тільки правом суспільства на повагу суспільного простору свободи з боку держави, це також і обов’язок громадянського суспільства насправді заповнювати цей простір свободи через взяття на себе своїх зобов’язань. Солодка отрута держави-благодійниці, держави, яка всім опікується і хоче зняти з своїх громадян по можливості всі життєві ризики, паралізує волю до свободи суспільства. Саме посткомуністичні країни носять характер вичікувальної, претензійної поведінки щодо держави. Тому демократична перебудова таких суспільств може бути успішною лише тоді, коли громадянське суспільство серйозно сприйматиме свою відповідальність і свої обов’язки для справжнього заповнення свого простору свободи. Таким чином, субсидіарність є правом і завданням водночас.

До наступної глави

0 комментариев