Норберт Нойгауз. Цінності Християнської Демократії

До попередньої глави


Звичайно ж, людина вільна! Ми говоримо це швидко і просто, не дуже замислюючись над цим. Але чи це так? Чи дійсно можна сказати, що людина є вільною? Що, власне, означає свобода? У чому полягає свобода? До чого відноситься свобода? Або, що має на увазі Шиллер, коли він вигукує: „Людина вільна, якщо навіть і була б закута у кайдани!”

Якщо ми ближче розглянемо і проаналізуємо реальність, ми констатуватимемо:

1) не я вирішував, щоб прийти на світ;
2) не я давав самому собі ім’я;
3) я не міг самому собі вибирати ні батьків, ні сім’ю,
4) ні країну, ні народ, ані епоху часу, в яку я народився;
5) також я не міг визначати моєї статі, ні тілесна статура, ні хвороби, ні здоров’я не знаходяться, у принципі, у моїй владі;
6) основні риси мого характеру і темпераменту, мої обдарування і таланти були мені дані, а не вибирались мною;
7) психологи мені говорять, що я підданий різноманітним впливам підсвідомого (Фрейд), які впливають на мої дії та реакції без мого усвідомлення, або ж я підданий впливам таких феноменів як тиск на спосіб мислення, масовий психоз, груповий примус, вплив виховання і т.д.

Все це дозволяє нам сумніватись, чи ми справді можемо говорити про свободу. Чи дійсно людина вільна, коли ми у стількох багатьох відношеннях все ж почуваємо себе обмеженими? Ми не можемо робити, що ми хочемо. Ми відчуваємо внутрішні потяги, емоції, пориви почуттів, які ми не можемо контролювати. Де ж тут залишається місце для власної свободи?

Всі ці обмеження дійсно нам дані, але, попри це, ми є вільними. Ми є творіннями, які сотворив Бог. Нашу сутність ми маємо не від себе. Все життя, всі таланти нам дані. Наше існування є даром Божим. Але з цих обставин не випливає, що ми детерміновані, тобто, ми не маємо свободи!

Свобода людини не є абсолютною. Ми не є відділеними від реальності, яка нас обмежує. Тільки сам Бог є вільним в абсолютному розумінні.

Свобода – прояв духовної сутності людини

Але ми не маємо права шукати свободи на матеріальному рівні, на рівні детермінізму. Свобода живе і діє в іншому, вищому вимірі: свобода є категорією іншого порядку.

Свобода – це прояв того, що ми є духовними істотами. Справжня людина не просто народжується, а „стає” людиною. Людина є незапрограмованою істотою, яка крок за кроком себе конкретизує - звичайно, на основі конкретних обставин, її біологічних задатків та часових і суспільних умов. Від її доброї волі, участі та енергії залежить, що людина зробить з цих умов та належних їй шансів життя. Зовнішній, видимий успіх (професійна кар’єра, економічний успіх, суспільне визнання і т.д.) енергійного та ініціативного життя при цьому не є обов’язково необхідним. Стабільно вирішальним для людини є розкриття її сутності у конкретній діяльності повсякденного життя (прихованій від стороннього ока або публічної, відкритої увазі світової громадськості) – чесноти, мудрість зрілої особистості, любов і радість, сила впливу особистості, коротко кажучи: краса душі є вирішальною!

Краса тілесна зникає і піддається впливові лише у певних межах попри всі спроби інститутів краси, студій культуризму, операцій з підтягуваня шкіри обличчя і всього іншого, що лише тільки спадає на думку людині. Тяжкі зітхання зі словами: „Колись ми були молодими і красивими, а сьогодні з нас лишилось хіба що тільки «і»...” - влучно виражає цей стан справ. Кінець кінцем все веде до руйнування, до могили.

Душевна краса, навпаки, виходить за межі смерті. Зрештою, вона відображає повноту прожитого людського життя. У цьому відношенні людина не просто народжується і є приреченою на буття – вона стає людиною, до певної міри вона сама створює себе у свободі. Без свободи ми не є людьми! Без свободи немає ніякої відповідальності! Без свободи, без доброї волі ми – як пух на вітрі.
Такі попередні розмірковування ведуть нас до визначення того, що ми розуміємо під свободою:

Свобода є свідомою діяльністю. Свобода є здатністю волі щось вибирати. З певних мотивів я на даний момент приймаю рішення і дію повністю згідно з моєю волею.

Свобода – actus humanus

У класичній філософії розрізняють actus hominis i actus humanus. Під actus hominis розуміють всі види діяльності людини, починаючи від діяльності вегетативної нервової системи, травлення і обміну речовин і аж до дій, які чиняться в імпульсивному та афектному стані. На противагу цьому, всі дії людини, які чиняться свідомо, характеризують як actus humanus.

Рівень свободи є рівнем actus humanus, рівнем свідомої діяльності. Людина підвищує рівень своєї свободи відповідно до усвідомлення нею власних дій та у міру її самовладання. Передусім це залежить не від зовнішніх обставин, а від її внутрішнього стану, її усвідомлення самої себе, її дисципліни, її самовладання. Відповідно, людина не просто є вільна, а стає вільною у міру того, наскільки вона хоча бути вільною! Це є питанням аскези та чеснот. При цьому чесноті зречення, яку також називають чеснотою убогості, належить велика роль. Зробити себе вільним від автоматичних, більш чи менш усвідомлених залежностей, які виникають через пристрасті, потяги, страхи, погані звички і т.п., і через які людиною можна маніпулювати. Комфорт, жага до насолод, боягузтво і малодушність, бажання всім володіти, жадібність і т.д. обмежують, отож, свободу окремої людини, чесноти ж – правдивість, розсудливість, хоробрість, порядність, поміркованість допомагають зберегти і примножити особистісну свободу. Це робить зрозумілим, що свобода є, у першу чергу, завданням, великим благом, яке кожен має колись вибороти передусім для самого себе. Таким чином, свобода - це не можливість або дозвіл робити те, що комусь спаде на думку. Таке розуміння свободи веде до свавілля і залежності - до прямої протилежності свободи.

Свобода – це не тільки емансипація, свобода від чогось...

Тут, таким чином, діє заклик до свободи Просвітництва, а саме: звільнення від незрілості, яка віджила своє, хоча й у зовсім іншому смислі, ніж це розуміли філософи-просвітителі XVIII століття. Їхнє поняття свободи цілком у дусі індивідуального лібералізму розуміло свободу як емансипацію, звільнення від усіх обмежень, моральних заповідей, суспільних конвенцій та інших традицій, які індивідуально сприймаються як обмежуючі. „Звільнити свободу” – так звучить лозунг соціально-ліберальних сил, які неодмінно приймають маоїстську думку про перманентну революцію, хоча у певний час прийшли до нього з індивідуалізму, а Мао розвинув свою теорію на основі колективістсько-соціалістичної ідеології. Під цим лозунгом агітують за аборти (Мій живіт належить мені!), прирівнювання у правах одностатевих пар (ключове слово – гомо-шлюб), допомогу у полегшенні і прискоренні смерті невиліковно хворим (евтаназія), за сексуальне „звільнення”, проти шлюбу та сім’ї, проти права батьків на виховання дітей і проти моральних заповідей Церкви. Поняття свободи, яке стоїть за цією тенденцією, розглядає свободу лише як розв’язаність. Таким чином, свобода є пустопорожнім поняттям у негативному формулюванні.


...але й свобода для чогось

Йому протистоїть християнське поняття свободи. Воно ґрунтується на тому, що кожна людина є особливим задумом Бога, який створив її, який дав їй на дорогу конкретні таланти і характер, який призначив її для певної епохи, народу, країни, сім’ї і цим поставив перед людиною більш чи менш чітко окреслені життєві завдання. Це є наріжним каменем, materia prima (вихідний матеріал) її життя. Бути вільним на цій основі означає можливість вибору, реалізації свободи, розкриття своїх талантів та дарувань. Це є свобода для чогось у позитивному формулюванні.

Свобода є не тільки можливістю вибору, ні; вона маніфестує себе у виборі. Наприклад, одруження або заміжжя є вираженням свободи, але свобода не полягає у тому, щоб одного разу побратись, а у збереженні вірності своєму вільному рішенню, яке було колись прийнято. Тому що якщо я не вибираю, моя свобода залишається лише потенційною, вона існує лише як можливість, але ніколи не стає реальністю. Роблячи вибір, вільна людина реалізує себе. Для цього їй потрібно мати мужність. Боязка людина не є вільною, вона не може самореалізуватися.

Вибирати означає чимось жертвувати! Зробити вибір означає прийняти рішення і відповідні зобов’язання. Таким чином, свобода є відданістю і, водночас, жертвою, оскільки, вирішуючи вибрати альтернативу А, я відхиляю всі інші альтернативи.

Свобода не реалізується у безповітряному просторі. Вільна діяльність пов’язана з реальністю. Добра воля потребує керування практичним правилом того, що потрібно зробити і чого потрібно уникнути. Це правило людина знаходить у моральному устрої, закарбованому в її характері. Це має щось спільне з пізнанням істини та відповідальністю. Veritas liberabit vos – істина зробить вас вільними. Таким чином, істина не є обмеженням свободи – вона є основою для вільної діяльності. У моральному законі - або, висловлюючись точніше, у совісті, де віддзеркалений моральний закон, - кожна людина чує Божу волю. І це також не є обмеженням, оскільки Бог бажає досконалості людини, її самореалізації, її святості.

Свобода вимагає відповідальності

Вільна людина відповідальна за свою діяльність та бездіяльність. Кому вона має давати відповідь, перед ким вона відповідальна? – Перед своїм керівництвом, роботодавцем, перед своєї сім’єю, своїм народом і країною і, врешті, що стосується всього свого життя, то людина відповідає перед Богом, який дав їй життя як завдання.

На відміну від тварини, яка існує лише у біологічному розумінні, вся природа якої закладена в інстинкті, тобто яка не може самовизначатися і через те не може сама припускатись помилок, оскільки тварина не має духовної свободи, - на відміну, отож, від тварини, людина сама може обирати свій шлях. Вона має покликання себе розвивати, створювати себе як особистість. Але при цьому їй також потрібно вчитись опановувати себе, оскільки, якщо у неї не буде самодисципліни, то вона втратить свою внутрішню свободу і стане рабом своїх пристрастей. Ми не маємо права розпусту плутати зі свободою. Я не є вільним, коли просто роблю те, що мені спаде на думку, до чого у мене є бажання. Самовладання є передумовою вільної діяльності.

Таким чином, свобода є чеснотою, практичним ідеалом. Людина покликана радше виявляти власну ініціативу, а не плентатись у хвості подій. На жаль, таке трапляється надто часто. Кельнський архієпископ кардинал Майснер одного разу це висловив так: „Кожна людина народжується як оригінал, але багато вмирають як копія! Кожна людина повинна усвідомити свій проект життя, своє завдання або, висловлюючись точніше, Богом дане їй покликання, і прийняти це своє покликання з доброї волі. У цьому розумінні немає ніякого принципового розходження між послухом і свободою, особливо ж – щодо Божої волі.

Без мети, без викликів не існує ніякої свободи! Якщо ти не знаєш, куди ти хочеш іти, то жоден вітер не буде для тебе попутним! Кожна людина творить саму себе завдяки прийняттю своїх рішень: рішень щось зробити, так само як і рішень щось не зробити. Наскільки це є правдою, показують приклади близнюків, розвинутих з однієї яйцеклітини, які, будучи біологічно абсолютно однаковими, при аналогічному вихованні протягом життя досягають стадії зрілих самостійних особистостей, які можна чітко розрізняти.

Соціалістичне поняття свободи

Саме у посткомуністичних країнах знову помітне формування свідомості, що свобода є чеснотою, практичним ідеалом. Соціалістичне поняття свободи як підпорядкування історичній необхідності, підґрунтям якої є економіка і техніка (за Леніним, свобода є усвідомленою необхідністю діяти згідно законів, закладених у природі), розглядає свободу з точки зору колективізму і матеріалізму: стан незалежності людини (колективу) від зовнішніх обмежень у діяльності за своєю власною (колективною) волею. Свобода розуміється як рівень матеріального забезпечення колективу. Власна, індивідуальна ініціатива, навпаки – вважається підозрілою, тобто її розуміють як таку, що перешкоджає свободі і навіть є загрозою для свободи. Вирішальна загроза для свободи у соціалізмі полягає у виробничих стосунках, які засновані на приватній власності, та у пов’язаному з ними пануванню людей над людьми. Тому соціалізм вважає умовою соціального звільнення націоналізовану, централізовано регульовану економіку.

Вслід за Руссо, згідно з яким кожна людина зокрема підпорядковується загальній волі (Volonte Generale), яка є волею всіх сторін договору, через що кожна людина, зрештою, підпорядковується самій собі і тому, мовляв, залишається вільною; соціалізм також це розуміє так, що вся влада йде від народу і цим самим у покорі до держави кожна окрема людина, кінець кінцем, кориться самій собі, а тому залишається вільною. Цим самим свободи стають правами, які держава надає своїм громадянам. Соціальна ж залежність працівника ліквідовується націоналізацією і колективною власністю.

Це ідеологічне поняття свободи на практиці дуже глибоко закарбувалось у людей посткомуністичних країн. Поведінка очікування, уявлення, що все має йти зверху від держави, однобічна фіксація на виключно матеріальних питаннях тільки мало-помалу дають народжуватись налаштуванню на зміни, радості від взяття відповідальності на себе, рішучості йти на ризик і розкривати власні сили, таланти та уявлення. Звичайно, у деяких країнах також ще бракує політичних і правових умов, у рамках яких можуть розвиватись вільні ініціативи і вільне підприємництво без бюрократичних перешкод.

Суспільні свободи

А яким є співвідношення особистісної свободи та колективу? Тут ми говоримо про „суспільну свободу” на противагу до свободи волі. Вона охоплює релігійну, громадянську, політичну, економічну і соціальну свободу.

В зв’язку з цим нам варто було б ще раз торкнутись трохи детальніше питання про відношення послуху до свободи. Зокрема, стосовно Божої волі ми констатували, що немає ніякого принципового розходження між свободою і послухом. Кожна людина за християнським розумінням є неповторним задумом Бога, який дав їй особливе покликання. Життєве завдання кожної окремої людини полягає у тому, щоб приймати і розкривати своє покликання у свободі, тобто з власної волі, зрештою, у цьому також криється гідність кожної людини. Отож, коли окрема людина повністю реалізує задум, який мав щодо неї її Творець, то вона реалізує саму себе, досягає повноти свого життя. Покора перед Богом є, таким чином, найбільшою свободою і найвищою покорою відносно самого себе.

Отож, навіть якщо покликання людини і є у кожному випадку неповторним, воно все ж відбувається на основі її людського буття як частини одного роду. Таким чином, людина не може себе абстрагувати від того, що вона як людина є особистістю, тобто з одного боку вона є індивідуумом, а з іншого – соціальною істотою. Кожна окрема людина залежить у своєму розвитку та розкритті від спілкування та співпраці з іншими людьми, а через виконання у житті свого покликання, через свою суспільну співпрацю вона робить внесок у розкриття інших людей. Таким чином, при всій своїй індивідуальності людина є також вельми суспільною істотою. Це є також частиною її творчої харизми. Устрій співіснування не є довільним, а мусить враховувати основні принципи, які лежать в основі речей. Сам по собі моральний устрій також є результатом творчої волі Бога.

Індивідуалістичні теорії договірної держави

Недостатньо зводити суспільний і державний устрій лише до вільного укладання договору автономних і, по суті, самодостатніх індивідуумів, як це роблять індивідуалістичні теорії договірної держави (Руссо: „contrat social“; контролююча держава при манчестерському капіталізмі і т.д.). Згідно з цим, суспільний устрій міг би формуватись довільним чином. Такі погляди мають практичні наслідки, як це ми конкретно відчуваємо у вже згаданих актуальних темах (наприклад, прирівнювання стосунків одностатевих пар до шлюбів; ліберальне законодавство у справах шлюбних розлучень і т.д.). Або це покірно приймається на власний розсуд як теоретична похідна з власної доброї волі, або відхиляється як таке, що суперечить свободі. Така позиція влучно виражається ключовим виразом „критична солідарність”: люди є солідарними, поки це їм підходить, і критичним, як тільки це їм більше не подобається.

Принципи взаємовідносин між людиною і суспільством

Християнське розуміння все ж суттєво відрізняється від раніше викладеного тлумачення.

Потрібно лише вказати на поняття справедливості, яке поряд зі справедливістю обміну (рівноцінний обмін товарів і платежів між людьми) охоплює також суспільний вимір у поняттях контрибуційної і розподільчої справедливості. Два останніх регулюють відношення між суспільством і окремою людиною не за принципом рівності, а за принципом потреби та продуктивності. Розкриття людини потребує інтеграції в общини. При цьому є такі общини як держава і сім’я, які закладені у природу людини, а також є й інші общини, які підпорядковані вільній, формуючій волі людини.

Таким чином, з природи речей випливає розмежування підпорядкування і відповідальності, які є визначальними для конкретних взаємовідносин між людиною і суспільством; іншими словами, витворюються правові норми, які, походячи з природи людини і суспільства, є справжніми природно-правовими нормами.

Для устрою взаємин між людиною і суспільством у загальному діє такий принцип: скрізь, де людина до якоїсь міри прив’язана до суспільства згідно зі своїм існуванням, суспільство йде перед людиною, а скрізь, де людина до якоїсь міри вивищується над суспільством, то вже людина йде перед суспільством.

Конкретно це означає, що ціле завжди передує окремому! Це стосується також людини відносно суспільства, оскільки людина отримує своє буття від суспільства та із суспільства. Ця перевага суспільства перед людиною водночас означає претендування суспільства на людину, оскільки на те, що людина отримала від суспільства, за певних обставин суспільство також може знову висувати претензії. Це положення найвиразніше проявляє себе у сім’ї.

Як у матеріальній, так само у духовній та приватній сфері життя щонайменше зовнішнє розкриття та формування людини підпорядковуються спільноті, оскільки розкриття та формування як духовного, так і особистісного буття зумовлені спільнотою. Тому спільнота може висувати по відношенню до особи вимоги трьома способами:

1. Якщо окрема особа вороже ставиться до спільноти і, відповідно, приносить їй шкоду своїми діями, то у цьому відношенні спільнота може перешкоджати користуватись власною свободою (карні закони і т.п.).

2. Якщо існування або важливі засади спільноти знаходяться під загрозою, то спільнота може вимагати від окремої особи обмежень, економічних жертв і аж до жертви її життя (наприклад, у стані оборонної війни). Окрема особа зобов’язана ставити на службу спільноті свої духовні і власні сили, якщо спільнота має у цьому потребу.

3. Спільноті підпорядковані контроль та верховне управління у всіх сферах життя та існування, в яких окрема особа залежна від спільноти згідно із своїм існуванням, а тому спільнота має стояти на варті цього і позитивно діяти у такому руслі, щоб у всіх сферах виявляти інтереси спільноти (суспільного блага).

Із життєвої залежності особистості від спільноти постають глибокі взаємини і вимоги спільноти до окремої людини. Сприймати це як обмеження свободи було б вираженням однобокого розуміння свободи, яке висувало б на перший план індивідуальну розв’язаність. Тому апостоли Петро і Павло вимагають від християн поваги і покори щодо законної державної влади (Послання до Римлян 13, 1-7; Перше Послання Св. Апостола Петра 2, 13-17).

На противагу цьому для спільноти визначені також і абсолютні межі, оскільки скрізь, де особистість згідно із своїм існуванням бере верх над спільнотою, особистість йде наперед і компетенція спільноти закінчується. Абсолютна гідність людської особистості забороняє робити людину простим інструментом для земних цілей, навіть і в інтересах спільноти. Не можна принижувати людську гідність до простого номерного типу, який можна замінити. Не можна позбавляти людину її внутрішньої свободи і самостійності; потрібно поважати її совість, а її самовідповідальність не може бути у неї відібрана. Зокрема і передусім це має силу з огляду на трансцендентне призначення людини.

Суспільні свободи базуються на основних правах людини

Суспільна свобода полягає у самовизначенні людини з огляду на її життєво важливі цілі (за термінологією Йоганна Месснера) або з огляду на її покликання без перешкоджання з боку окремих людей або суспільства. Лише суспільне благо може обмежити право людини діяти згідно своїх інтересів. Основні права людини на її свободу беруть свої витоки з цих життєво важливих цілей (наприклад, розкриття особистості). Тому свобода базується на правах, а не права на свободі. Таким чином, людині належать всі основні права, які знайшли своє письмове вираження у Спільній декларації прав людини Об’єднаних Націй від 10-го грудня 1948 року та в інших наступних деклараціях, таких як Хартія прав людини Ради Європи і т.д., і які стали частиною багатьох демократичних конституцій, як наприклад, Збірник основних прав Конституції Федеративної Республіки Німеччини.

Про сучасну вільну і соціальну правову державу можна говорити лише тоді, коли повністю поважаються основні права людини. Сюди належить свобода совісті і віросповідання, так само, як і право на власне життя і на повагу особистості, слухання у суді, правовий захист від свавільного втручання у приватне життя, – що коротко підсумовується як поняття громадянських прав. Основним пунктом політичних свобод є основні права на свободу слова, преси і демонстрацій, а також право на свободу зібрання та об’єднання в суспільні організації і право голосу в організації та управлінні суспільним життям. Дуже часто недостатня увага присвячується основним економічним правам: право на власність, право на вільний вибір професії, право на вільне зайняття ремеслом для свого матеріального утримання - чи то у незалежній підприємницькій діяльності, чи то у залежній найманій праці. До соціальних прав людини належать право на освіту і участь у культурному житті, право на шлюб та сім’ю, право на виховання власних дітей, а також право на соціальні гарантії та основні гарантії для прожитку людини та її сім’ї.

Держави через діяльність своїх відповідальних політиків знову і знову схиляються до того, щоб обмежувати ці свободи – чи то з ідеологічних причин, чи то просто із зловживання владою або із надмірної турботи, коли обов’язки щодо гарантій для прожитку настільки перебільшуються, що виникає тоталітарна держава всезагального блага або тоталітарна держава захисту, яка за допомогою своєї бюрократії перешкоджає або ж взагалі унеможливлює власну ініціативу громадян, їх економічну свободу. Держава стає тоталітарною державою, якщо вони примушує своїх громадян досягати такої мети, яка більше не є в інтересах громадян, якщо вона більше не розглядає себе як обслуговуючу організацію, а як самоціль, для якої громадяни є лише засобом для досягнення цілі. Така держава стає закостенілою, прив’язаною до свого планування і незграбною у своєму функціонуванні, оскільки вона робить з вільних відповідальних людей анонімних функціонерів. Вона є протилежністю тому, що Арістотель називає хорошою державою, а саме „містом вільних”, яке тримається не на примусі, а на вільній відповідальності своїх громадян.

До наступної глави