ЕКСКУРС: СВІТОБАЧЕННЯ ПО ВІДНОШЕННЮ ДО ІДЕОЛОГІЇ

Норберт Нойгауз. Цінності Християнської Демократії

До попередньої глави

Поняття „ідеологія” вперше було вжито французьким мислителем часів Просвітництва Дестютом де Трасі. У такий спосіб він характеризував свої примарні проекції, ідеали і сподівання. Таким чином, поняття є вираженням утопічного, ідеалізованого стилю мислення десь за часів французької революції. Зміст поняття розвивався до сьогоднішнього дня у мовному вжитку по-різному. У час, коли в англосаксонському світі поняття „ідеологія” дуже узагальнено вживається мало не як широке поняття про всі засновки, теоретичні конструкти і світобачення, континентальний мовний вжиток переважно робить різницю між світобаченням та ідеологією.
Якщо ми у подальшому говоритимемо про християнське соціальне вчення або про персоналізм, то ми розуміємо під цим світобачення і однозначно відмежовуємо себе при цьому від таких ідеологій як ідеологія індивідуалізму (капіталістичний реалізм) та колективізму (фашизм, комунізм).

Християнське соціальне вчення не є ідеологією у вузькому значенні, тобто не є теорією, яка претендує на те, щоб всеохоплююче, а тому системно і повно пояснити дійсність людини, суспільства та хід історії. Передусім, цього вимагають для себе колективістські ідеології. Історичний та діалектичний матеріалізм є дуже гарними прикладами вигадано розвинутих наукових ідеологій.
Але християнське соціальне вчення також і не є ідеологією у широкому значенні, тобто не є системою мислення, яке ґрунтується на ідеалізованих баченнях, неперевірених упередженнях, картинах мрій, точніше кажучи, християнське соціальне вчення не базується на фрагментах дійсності, складених більшою чи меншою мірою довільно, і взагалі воно не ставить за мету суспільним характером виправдовувати специфічні інтереси, як це стверджує марксистська ідеологічна критика, підчиняючи мораль, релігію і право суспільній надбудові, яка на її думку має чисто ідеологічний характер. Так, наприклад, індивідуалістичний реалізм відрізняє однобічне поняття свободи і повна віра у „невидиму руку”, яка наче сама по собі завжди продукує суспільний оптимум з допомогою вільних ринкових сил.

Християнське соціальне вчення є, навпаки, світобаченням, тобто загальним баченням суті і походження, значення, змісту і мети людського життя і світу. Воно є не закритою, а відкритою системою поглибленого пізнання як людини, так і історичних змін у культурі, техніці, економіці та суспільстві. Воно бачить людину як таку, що створена Богом і прикликана до Вічного життя з Богом. У цьому полягає особлива цінність людини.

Християнське соціальне вчення є зібранням основних принципів, випробуваних історією з метою досягти справедливого і мирного життя у державі та суспільстві. Ці принципи необхідно брати до уваги у відповідній ситуації, коли людина творчо підходить до вимог свого часу і намагається успішно впоратись з ними.

Християнське соціальне вчення базується на класичній реалістичній філософії philosophia perennis (постійно існуюча філософія) про людину і суспільство (індивідуальна етика і суспільна етика), а з іншого боку – воно захищено надприроднім одкровенням християнської віри.

Християнські церкви у своїх соціальних документах застосовують Боже Слово до життя людини і суспільства, а також до земної дійсності, яка відповідним чином з ними пов’язана, подаючи тим самим своїм віруючим і всім людям доброї волі основні принципи, критерії судження та вказівки щодо конкретних моральних вчинків. На відміну від ісламу, християнське одкровення все ж не містить ніяких конкретних вказівок про соціальне співжиття та державний устрій окрім Божої заповіді про нерозривність шлюбу.
У своєму сучасному викладі християнське соціальне вчення була засновано, зокрема, католицькими мирянами і священиками під час гострих суперечок про наслідки індивідуалістичного капіталізму 19 століття, було підтримано папським саном в енцикліці „Rerum Novarum“ і як наслідок це вчення розвивалось далі у великій кількості повчальних послань. Зі сторони протестантських теологів говорять про християнську соціальну етику. Також і в православній церкві після розпаду комуністичного режиму починають розвивати суспільствознавство, яке засновано на її багатій теології та традиції. Найвидатнішим документом у цьому відношенні можна вважати постанову синоду російської православної церкви від 18 серпня 2000 року щодо „Основ соціальної доктрини російської православної церкви”.

Християнське соціальне вчення характеризують також і як персоналізм, оскільки воно на відміну від індивідуалістичного лібералізму (індивідуум є автономним) та колективістської ідеології (перевага суспільних інтересів, раси або нації над власними інтересами) на перший план ставить людську особу з її троїстою сутністю (індивідуальна сутність, соціальна сутність і трансцендентна сутність). Кожна окрема людина залежить від кооперування та комунікації з іншими людьми для влаштування свого життя, але кінцевий зміст свого життя вона знаходить не у житті поцейбічного світу, а скеровує себе через духовність своєї душі за межі часу.

До наступної глави

0 комментариев