СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА: ПРИНЦИПИ – МЕЖІ – МОЖЛИВОСТІ

Норберт Нойгауз. Цінності Християнської Демократії

До попередньої глави

Манфред Шпікер


Соціальною державою є держава, яка не тільки прагне до соціальної безпеки, але й до соціальної справедливості, суспільної інтеграції та можливості розкриття особистості. Від виваженого підходу до цих цілей залежить законність соціальної держави. Ці цілі є інтегральною складовою частиною суспільного блага. Завдання держави полягає не у тому, щоб повністю брати на себе здійснення цих цілей. Вона повинна тільки гарантувати, що на основі рамкових умов, за які вона несе відповідальність, суспільству буде дано можливість досягати ці цілей.

Три принципи: солідарність...

Особистісне розкриття громадян - така ціль соціальної держави, під якою можна підсумовувати всі інші цілі, - кінець кінцем у першу чергу є не справою соціально-державної системи послуг, а плодом готовності і здатності людей та їх суспільних спільнот, передусім, сім’ї та підприємств, проявляти ініціативу, докладати зусилля і приносити результати. Заради цієї мети соціальна держава повинна звертати увагу на принцип солідарності та субсидіарності.

Принцип солідарності зародився, безсумнівно, у колисці соціальної держави. Якщо солідарність є тієї чеснотою, яка робить людину готовою і здатною постійно йти до цілі суспільного блага, то тоді вирішення робочого питання, пенсійне, медичне страхування, страхування від нещасних випадків та по безробіттю, компенсація збитків жертвам війни та їх сім’ям і соціальна допомога для захисту від злиденного життя були солідарним обов’язком. Так само і важкий та болісний пакт солідарності з новими федеральними землями, внесення вкладу в успіх трансформаційного процесу в інших постсоціалістичних країнах та допомога у розвитку країн Третього Світу є також солідарним обов’язком, котрий є необхідним як для національного, так і для інтернаціонального всезагального блага.

Але принцип солідарності був би невірно зрозумілим, якби його так інтерпретували б, начебто він вимагає постійної експансії соціально-державної системи послуг або начебто лише він є захисним щитом одержувача платежів. Він вимагає також солідарності з платниками вкладів та з їх сім’ями, які зі своїми дітьми забезпечують договір поколінь у плані пенсійного накопичення. Якщо зміни устрою населення є елементарною загрозою для соціально-державної системи послуг і якщо потрібно уникнути конфлікту поколінь, то солідарність з майбутніми поколіннями належить до головних умов стабільності соціальної держави.

Питанням є „не те, які претензії колись буде висувати старше покоління, а те, що буде можна справедливо вимагати від підростаючого покоління” (Й. Борхерт). Соціальна політика, яка зміцнює соціальну справедливість лише при видатках, а не ще при мобілізації своїх засобів, підриває платіжну готовність і солідарність. Безсумнівно, повага перед старістю і допомога тим, хто потребує догляду, також є заповіддю солідарності, але принцип гарантії життєвого рівня не може залишатись непорушним, якщо наслідком стають тяглова праця підростаючого покоління на пенсію і обкрадання сімей з дітьми. Законне страхування на випадок необхідності постійного догляду не може бути соціально-державною заповіддю, якщо та людина, яка потребує догляду, має статки, з яких можуть фінансуватись витрати на догляд. Інакше таке страхування стане несолідарним інструментом страхування спадщини.

Субсидіарність ...

Соціальна держава завжди має поряд з принципом солідарності брати до уваги і принцип субсидіарності. Це є той принцип, який вимагає від держави або якоїсь іншої великої спільноти брати на себе тільки ті завдання, які не можуть самостійно вирішити окремі громадяни або менші спільноти. Водночас, цей принцип заповідає державі або великим спільнотам перед взяттям на себе завдань шукати шляхів, як у такий спосіб можна зміцнити платіжну готовність нижчих спільнот і окремих громадян, щоб вони все ж могли самостійно вирішувати питання, які є предметом обговорення.

Принцип субсидіарності завжди нагадує про це соціальній державі, оскільки її обов’язком повинна бути допомога заради самодопомоги, а до завдання держави не може належати забезпечення громадян або власна режисура особистісного розкриття громадян. Проте це є постійною спокусою соціальної політики. Принцип субсидіарності базується на антропологічних передумовах, що життєвий успіх людини залежить не від системи соціальних послуг держави, а від готовності і здатності окремої людини та її суспільних спільнот проявляти ініціативу і приносити результати. Принцип субсидіарності служить ключем для захисту соціальної держави від її скочування до ролі держави-постачальниці, а тому і від саморуйнування.

... і загальне благо

Соціальна держава, яка у своїй системі послуг орієнтується на принципи солідарності та субсидіарності, знаходиться на найкращому шляху до реалізації загального блага. Всезагальне благо є вирішальним критерієм законності соціальної держави. Воно є сукупністю соціальних і політичним передумов для можливостей розкриття людської особистості. Воно віддає наказ соціальній державі. У той самий час воно обмежує державу на основі антропологічної передумови, яка, як і у випадку з принципом субсидіарності, є власним образом людини і виходить, таким чином, з того, що життєвий успіх людини у першу чергу залежить від готовності і здатності кожної окремої людини до виконання зобов’язань.

Але ця передумова визначає межі не тільки для соціальної держави. Вона заповідає також і громадянам приборкувати свої претензії на соціальні послуги держави, постійно перевіряти і відмовлятись від послуг, які взагалі є непотрібними або які досягли своєї мети допомоги заради самодопомоги.

З принципу загального блага випливає основний принцип систематизованого узгодження соціальних послуг. Систематизоване узгодження означає, що соціальні послуги держави максимальним чином повинні орієнтуватись на основні цінності суспільного ладу, тобто на захист людської гідності, на свободу особистості і моральну відповідальність перед самим собою, а разом з цим орієнтуватись, відповідно, і на соціальну ринкову економіку. Систематизоване узгодження не означає, що соціальна політика повинна була б підпорядковуватись економічній політиці. Економічна і соціальна політика тісно переплетені між собою і для загального блага вони мають однакову цінність. Як соціально-державна система послуг залежить у своєму фінансуванні від успішної економіки, а економіки – від функціонування вільного економічного устрою, так і успішна економіка і функціонуючий економічний устрій залежить від соціальних гарантій і соціального миру, а, відповідно – і від соціальної держави. Така концепція властива пізнанню соціальної ринкової економіки, так само як і властива ця концепція соціальному вченню Католицької Церкви.

Моральний образ громадянина соціальної держави

Але щоб мінімізувати ризики соціальної держави, недостатньо лише по-новому систематизувати свої структури і при цьому звертати увагу на принципи солідарності, субсидіарності та загального блага. Також потрібно перевіряти моральний образ громадянина соціальної держави. Йде мова про питання, які погляди, манери поведінки та очікування повинні проявляти громадяни, щоб соціальна держава могла виконувати свою субсидіарну функцію. У цьому моральному образі можна розрізняти три рівні: рівень індивідуальної готовності і здатності до досягнення результату, рівень соціальної поведінки і рівень подолання тлінності або того горизонту, куди вливаються всі прагнення та очікування.

Першою моральною умовою субсидіарної соціальної держави є готовність і здатність індивідуума розкривати ініціативи і приносити результати, які є необхідними для його життєвого успіху. Під „результатом” не тільки і не в першу чергу розуміється виробництво товарів, котрі можна на ринку міняти на гроші, але й особисті зусилля щодо усвідомлення своєї посади, діяльності або відповідальності. Якщо природна готовність людини до досягнення результату не чахне, а бажає розвиватись і змінюватись, якщо „культура самостійності” повинна формувати погляди на життя, то тоді потрібно підтримувати необхідні передумови такого розвитку і забезпечувати шанси для набуття та вправляння у вмінні нести моральну відповідальність перед самим собою, у вмінні опановувати себе та бути впевненим у своїх силах. Оскільки первинним простором, де це відбувається, є сім’я, то її потрібно захищати та підтримувати. Але вправляння у моральній відповідальності перед собою також передбачає таку позицію, для якої поняття чесноти виявляється обов’язковим. Такі відношення, тобто чесноти старанності, наполегливості, заощадливості, розсудливості та самовладання, потрібно відновлювати не тільки у вихованні та школі, але також і у соціально-державній системі послуг, якщо потрібно забезпечити стабільність цієї системи.

Другою моральною умовою субсидіарної соціальної держави є солідарна поведінка громадянина. У ситуації, коли соціальна система послуг знаходиться у конфронтації з нездійсненими очікуваннями та вимогами і коли обтяжені завданнями люди через цю систему все більше бояться бути обділеними у пільгах, здається, що центральними для морального образу громадянина соціальної держави є роздуми про солідарність або громадянську свідомість, як би цю чесноту не називали. Якщо соціально-державний устрій є субсидіарною умовою для успіху в особистому житті, то повага до цього устрою виражає у той самий час і частину самоповаги. Громадянин не має права заради самого себе ані дистанціюватись від цієї системи послуг, ані переймати ролі нахлібника, який хоче мати вигоду від такої системи послуг, але не при цьому не хоче зробити ніякого вкладу для її збереження.

Чеснота солідарності включає в себе цінування соціальної системи послуг не тільки тих громадян, які заохочені цими послугами, але й тих, які обділені ними. Вона є наслідком не надлюдського альтруїзму, а того розуміння, що здатність соціальної держави до функціонування є умовою для можливості життєвого розкриття особистості. Для громадянина, котрий платить соціальні збори і податки, це означає, що він вітає цю обтяжливість, тобто вітає необхідні для фінансування соціальних послуг тягарі, не вимагаючи безперервно за це прямої і безпосередньої зворотної послуги. Щоб він це міг робити, законодавець, звичайно, також повинен відповідно до згаданих вище структурних умов стабільності турбуватись про те, щоб тягар не став обтяжливим і щоб не заохочувались подвійна мораль та розмежування вагомості тих чи інших стосунків.

Для одержувача послуг така повага до соціальної системи послуг означає, що він бачить у цих послугах не тільки субсидії для влаштування свого власного життя, але й те, що він є також готовим і здатним відхилити таку соціальну послугу, скористатись якою хоч і можливо у правовому відношенні, але по суті це вона не є для нього необхідною. Ця повага означає сприйняття помилок інституцій у розумних межах і не використання цих помилок безсоромним чином. Вона означає таке визначення норм своєї поведінки, щоб ця система послуг могла зберігати субсидіарність і стабільність навіть тоді, коли ці правила поведінки приймаються усіма.
Ці здатності до узагальнення норм поведінки стають ще важливішими, коли у демократичній соціальній державі, керованій правовими державними нормами, у руках громадянина знаходяться широкі повноваження встановлювати послуги і впливати на послуги, які він отримує: чи це він впливає на законне встановлення розміру послуг і умов користування цими послугами через спілку, яка представляє певні інтереси, або ж громадянин так скеровує свої власні дії, що він користується цими благами. Якщо є намір зберегти цю свободу, позаяк всі альтернативні моделі суспільного і приватного піклування про життя менше гарантують загальне благо, а з цим і менше гарантують передумов для можливостей улаштування власного життя, то громадянин, якому дали цю свободу і владу, мусить також бути здатним нести і належну відповідальність.

Третьою моральною умовою субсидіарної соціальної держави є здатність громадянина чітко зрозуміти для себе свої життєві горизонти, де він здійснює розстановку своїх прагнень і сподівань, тобто це є здатність постати перед питанням тлінності. Якщо субсидіарність і стабільність соціальної системи послуг значною мірою залишаються прив’язаними до особистих очікувань, які, у свою чергу, все ж відображають вирішеність чи невирішеність питання тлінності, то здатність громадянина постати перед цим питанням має важливе значення не тільки для особистості, але й для суспільства. Формування прагнень і сподівань залежить не тільки від індивідуального соціального положення, загального розвитку життєвого рівня, належних часу і місцю уявлень про соціальну безпеку і соціальну справедливість та від соціальної системи послуг та умов її безпосереднього використання, але й від готовності і здатності громадянина постати перед питанням тлінності та смерті, тобто його готовність і здатність поєднати діяльне і соціальне життя з тихим, споглядальним життям, сповненим роздумів.

Немає раю на землі

Секуляризоване та індивідуалізоване суспільство схильне до того, щоб годувати державу обіцянками утопічного очікування щастя і постійно піддавати її соціальну систему послуг завищеним вимогам. Чи тлінність інтерпретується в абсолютному або у відносному розумінні, чи смерть розглядається з виключно внутрішньої перспективи як кінець життя, який не відмінити, або з трансцендентної перспективи бачиться як кінець паломництва і початок нового життя – все це не може не впливати на судження про речі цього світу, а разом з цим і на характер індивідуальних очікувань. Чим менше визначати та ієрархізувати прагнення з точки зору смерті і чим більше очікувати їх виповнення у короткий проміжок часу до самої смерті, тим більш утопічними, більш претензійними і більш дестабілізуючими здаються вони для держави. Чим більше відхиляти найвище благо або кінцеву мету людського життя, а страх перед смертю як перед найбільшим злом займає місце прагнення до цього блага, тим більше блаженство людини зводиться до „постійного просування від одного бажання до іншого” (Томас Гоббс).

Уміння необмежено насолоджуватись, врешті-решт, цінується у суспільстві, наповненому подіями, більше, ніж обмежена насолода. Соціальна держава має загрозу бути вимушеною виконувати роль страхувальниці щастя та якості життя, у ролі якої вона не тільки не сприятиме успіху життя особистості, а навпаки, ускладнюватиме успіх, якщо взагалі не перешкоджатиме йому. Так наприкінці 20 століття під назвою „Іронія держави” презентується нова теорія соціальної держави, яка виходить з того, що „також західні держави тотальної суспільної добродійності переоцінили ... здійсненність і наближеність до раю” (Гельмут Вільке).

З цієї останньої моральної умови субсидіарної соціальної держави не можна вивести ніяких норм поведінки для законодавця. Вирішення проблеми тлінності і розкриття життя, сповненого роздумів, як ніяка інша умова соціальної субсидіарної держави залишаються позбавленими можливості політичного розпоряджання. Вони віддаються під власну відповідальність громадянина, з якою йому за християнською вірою приходить на допомогу милість, а сприйняти цю відповідальність йому повинні допомагати сім’я, школа, суспільні організації та церква у першу чергу, проте ця відповідальність не звільняє політику від її обов’язку. Політика повинна нести відповідальність шляхом державного церковного права, шкільного права та права на святкування за рамкові умови, при яких можуть розкривати себе серед громадськості християнська віра та церкви.

До наступної глави

0 комментариев