Передмова

Відкрите суспільство: етика та раціональність

Словосполучення "відкрите суспільство" стало широковживаним (разом зі своєю протилежністю, словосполученням "закрите суспільство") завдяки праці Карла Поппера "Відкрите суспільство та його вороги", що вийшла друком в 1943 р. Ця праця стала одним з найвизначніших явищ ліберальної політичної філософії ХХ ст., можливо – найвідомішою критикою тоталітарних ідеологій та апологетикою ліберальної демократії.

В останні десятиліття ідея відкритого суспільства активно пропагується відомим фінансистом та меценатом Джорджем Соросом, і підтримується діяльністю міжнародної мережі його благодійних фондів. Правда, Сорос, хоч і вважає себе учнем Поппера, скоріше розробляє власну концепцію відкритого суспільства, відношення якої до концепції Поппера досить неоднозначне.

Звертання до теми філософії відкритого суспільства актуальне в контексті проблеми суспільного ідеалу. Сучасне осмислення цієї проблеми дуже важливе як для світової громадськості, так і, особливо, для України – з огляду на ті соціальні, політичні, економічні, культурні трансформації, які відбуваються в ній після розпаду СРСР.

Соціалістична система розпалася – що далі? Які альтернативи майбутнього існують і які з них обрати? Чи взагалі ми можемо щось обирати? Чи залежать від нас і якою мірою суспільні процеси?

Здавалося б, ХХ сторіччя з очевидністю продемонструвало: задовільної альтернативи ліберально-демократичній політичній системі з ринковою економікою, задовільної альтернативи "західній моделі" не існує.

На цій підставі один з найвідоміших західних футурологів (читай: провидців майбутнього) передрікає у статті ("Кінець історії?") не більше не менше як “кінець історії як такий, завершення ідеологічної еволюції людства та універсалізації західної ліберальної демократії як остаточної форми правління”. [91] В одній з пізніших статей він роз’яснює свою думку: “йдеться не про те, що історичні події більше не відбуваються, але історія, якщо її розуміти як еволюцію людських суспільств через різні форми правління, досягла своєї кульмінації в сучасній ліберальній демократії та ринковому капіталізмі”. [93] Отже, йдеться про утвердження ліберальної демократії та ринкового капіталізму, яке, на думку Фукуями, буде універсальним та остаточним. Але на цьому Фукуяма не зупиняється, і робить зі свого передрікання висновки, набагато більш широкі, ніж можуть слідувати з утвердження лібералізму та капіталізму: “Кінець історії сумний. Боротьба за визнання, готовність ризикувати життям заради чисто абстрактної мети, ідеологічна боротьба, що вимагає відваги, уяви й ідеалізму, - замість усього цього - економічний розрахунок, нескінченні технічні проблеми, турбота про екологію та задоволення витончених запитів споживача. У постісторичний період немає ні мистецтва, ні філософії; є лише музей людської історії, що ретельно оберігається... Можливо, саме ця перспектива багатовікової нудьги змусить історію взяти ще один, новий старт?” [1] Більш докладну картину “суспільства постісторичного періоду” Фукуяма дає в книзі “Кінець історії та остання людина”, назва якої говорить сама за себе: "кінець історії" вже без знаку питання а словосполучення "остання людина" відсилає, очевидно, до Ніцше [2] .

Я не згоден з такими передріканнями та такою інтерпретацією історії. З одного боку ця інтерпретація слідує в руслі горезвісної традиції ототожнювати історію людства з історією війн та соціальних революцій (як писав Поппер: з історією масових вбивств). Його оптимізм щодо кінця "історії" в цьому смислі, на жаль, невиправданий. Ми ніколи не можемо бути впевнені, що утвердження лібералізму справді є незворотним. Тим більше, ми не маємо найменших підстав для впевненості в тому, що після універсального утвердження лібералізму не виникнуть якість нові процеси, які приведуть до виникнення нових політичних форм, конфігурацію яких на сьогодні просто неможливо уявити.

Разом з тим, невиправдані і песимістичні прогнози Фукуями. З "кінця історії масових вбивств", якби він справді здійснився, ніяким чином не слідує кінець творчого, духовного життя людства. Я поділяю думку Людвіга фон Мізеса про те, що історія – це, насамперед, історія ідей (релігійних, політичних, філософських, наукових, технічних, мистецьких тощо) та їх впливу на життєдіяльність людей. Ця історія не завершиться ХХІ століттям, а продовжуватиметься доки існує людство.

"Провидці майбутнього" думають, що майбутнє є передбачуваним в усіх важливих аспектах, але це лише говорить про брак у них історичного реалізму (в будь-яку епоху в періоди розквіту та "універсального" панування того чи іншого суспільного ладу переважна більшість людей вірили в його остаточність) та нездатність зрозуміти, що існує щось за межами безпосередньо осяжного горизонту. Всякі такі передрікання виходять з наявного стану та тенденцій, - тобто з припущення, що у світі більше не станеться нічого принципово нового. Але історія постійно спростовує такі припущення.

Утвердження та збереження ліберальної демократії, на моє переконання, не є чимось, що має здійснитися, подібно до комунізму, "з природноісторичною необхідністю"; воно є і завжди буде проблематичним, завжди вимагатиме зусиль і завжди буде під загрозою.

Разом з тим, і в рамках системи ліберальної демократії та ринкової економіки ситуація виглядає аж ніяк не безальтернативною. Якщо щодо деяких досі гостро конфліктних проблем людству і вдасться нарешті досягти остаточної згоди, то життя завжди підкине нові гострі та дискусійні проблеми. В рамках ліберальної демократії можливе зіткнення різних цінностей та соціальних проектів. Таким чином ліберальна демократія виступає як свого роду мета-ідеологія, в рамках якої співіснують і конкурують різні ідеології (соціал-демократія, консерватизм, лібертаріанство тощо).

Що являє і що повинна являти собою ця мета-ідеологія? В цьому дослідженні я намагався з’ясувати це питання, взявши за основу концепцію відкритого суспільства Карла Поппера. Я намагався здійснити комплексну реконструкцію, інтерпретацію та, в деяких аспектах, ре-візію цієї концепції, розглянувши її в широкому контексті ліберальної думки, особливо ХХ ст., та звертаючись до інших праць Поппера, - як з соціальної філософії так і з філософії науки.

До наступного розділу: Варіації в інтерпретаціях

Примітки:

1. Фукуяма Ф. Конец истории? // Вопросы философии, 1990, №3.

2. “Дивіться! Я показую вам останню людину.
"Що таке любов? Що таке творення? Що таке пристрасть? Що таке зірка?" – так запитує остання людина і кліпає очима.
Земля змаліла, і на ній вистрибує остання людина, роблячи усе мізерним. Рід її незнищенний, як земляні блохи; остання людина живе найдовше.
"Ми придумали щастя", - кажуть останні люди й кліпають очима.
Вони покинули краї, де було важко жити, бо їм забаглося тепла. Вони ще люблять ближнього і труться біля нього, бо хочуть тепла.
Хворіти й не довіряти – це, як на них, гріх, і ходять вони обачно. Тільки дурні ще спотикаються об каміння чи об людей!
Час від часу трошки отрути – будуть приємні сни. А в кінці багато отрути – для приємної смерті.
Вони ще працюють, бо праця – розвага. Одначе пильнують, щоб розвага їх не стомила.
Ніхто вже не стає ні бідним, ні багатим – і те, й те завдає надто багато клопоту. А кому ще охота владарювати? А кому ще охота коритися? І те, й те завдає надто багато клопоту.
Нема пастиря, є лише отара! Кожен хоче рівності, всі рівні, - хто має іншу думку, той сам іде в божевільню.
"Колись увесь світ був божевільний", - кажуть найхитріші й кліпають очима.
Вони розумні й знають усе, що було колись, отож насміхатися можуть без кінця-краю. Вони ще сваряться, проте швидко миряться, щоб не завдати шкоди шлункові.
Вони мають свою невеличку втіху вдень, і мають свою невеличку втіху вночі – та здоров’я шанують.
"Ми придумали щастя", - кажуть останні люди й кліпають очима.”
Фрідріх Ніцше. Так казав Заратустра [51, 16-17]

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии