Відкрите суспільство: етика та раціональність

До попередньої глави: Свобода в футуристичній теорії Карла Маркса

Лібералізм (від liberty – свобода) – ідеологія, що проголошує свободу найвищою цінністю. Розвиток ліберальної ідеології в найширшому розумінні цього слова тотожний розвитку ідеї свободи. Її коріння, отже, сягає найдавніших часів, коли в результаті розкладу общинно-родових відносин людина, яка досі ототожнювала себе з общиною, починає усвідомлювати свою індивідуальність.

Саме руйнація тотожності між особою та спільнотою, до якої вона належить, породжує ідею громадянської свободи. Англійський філософ ХІХ ст. Джон Стюарт Мілль в есе "Про свободу" визначає проблему громадянської свободи як питання про “природу та межі влади, яку суспільство має право застосовувати до індивіда” [1]. Проте така постановка питання не є загальною, вона більш характерна для демократичного устрою, коли суспільство (народ) визнається джерелом влади. В найбільш загальному вигляді проблема громадянської свободи є питанням про обмеження влади взагалі, кому б вона не належала.

Так, до Нового часу ідея свободи стосувалась не стільки обмеження влади суспільства над індивідом, скільки обмеження влади правлячої особи чи групи над суспільством. Дж.С.Мілль так описує розвиток ідеї свободи від давнини до Нового часу: “Боротьба між Свободою та Владою є найпомітнішою рисою перших відтинків відомої нам історії, особливо історії Греції, Риму та Англії... Під свободою розуміли захист проти тиранії політичних правителів. Вважалося, що правителі (за винятком деяких народних урядів Греції) неминуче антагоністичні до народів, якими вони правлять. Правителі – це правляча особа або правляче плем’я чи каста, які здобували свою владу як спадок або через завоювання і, в будь-якому разі, володіли нею не задля задоволення своїх підданих... Отже, метою патріотів було накладання на владу обмежень, що їх був би змушений дотримуватися, керуючи спільнотою, правитель. Саме ці обмеження і розуміли як свободу... Однак настав час, коли люди перестали вважати за природну необхідність, щоб їхні уряди були незалежними силами, які протистоять їхнім інтересам. Їм спало на думку, що буде набагато краще, якщо різноманітні посадові особи будуть їхніми довіреними особами або делегатами, яких, за бажанням, можна буде відкликати.”[2]

На цьому етапі ідея лібералізму стала ототожнюватись з ідеєю демократії і пройшла крізь описані вище метаморфози. Дж.С.Мілль пише про це: “Поки тривала боротьба за те, щоб правляча влада походила з періодичного вибору підданих, дехто почав вважати, що раніше забагато ваги приділялося питанню обмеження влади як такої. Це (як могло здатися) було лише засобом проти дій правителів, чиї інтереси були звичайно протилежними інтересам народу. А тепер прагнули до того, щоб правителі ідентифікувалися з народом; щоб їхні інтереси й воля були інтересами й волею нації. Нація не потребує захисту від своєї власної волі. Нема чого боятися її тиранії над самою собою. Хай правителі будуть дійсно відповідальними перед нацією, легко зміщуваними нею, і тоді нація може дозволити собі повністю довірити їм владу, щоб вона використовувалась так, як накаже нація. Їх влада була б при цьому владою самої нації, - сконцентрованою і оформленою так, щоб її було зручно здійснювати. Такий спосіб міркувань чи, либонь, скоріше, таке почування, широко розповсюдилося серед європейських лібералів останнього покоління, і, вочевидь, і досі {написано всередині ХІХ ст.} домінує в їхньому середовищі на континенті.” [3]

Проти цього уявлення Мілль зауважує, що “такі вирази як "само-управління" та "влада народу над самим собою" не виражають справжнього стану речей. "Народ", що здійснює владу, – це не завжди ті самі люди, до яких ця влада застосовується; і "самоуправління", про яке йдеться, – це не влада кожного над собою, а влада над кожним усіх інших. Навіть більше: воля народу на практиці означає волю найчисленнішої чи найактивнішої частини народу; волю більшості, або тих, кому вдається добитися визнання себе більшістю; отже, народ може воліти пригнічення якоїсь своєї частини; і цьому треба запобігати, як і всякому іншому зловживанню владою. Тож справа обмеження влади уряду над індивідами не стає анітрохи менш важливою, якщо ті, хто тримає владу, є регулярно підзвітними перед спільнотою, тобто перед її найсильнішою частиною.”[4]

Виходячи з цього, Мілль формулює принципи, які, на мою думку, найкраще виражають ліберально-індивідуалістичне кредо:
Єдина мета, яка надає суспільству право обмежувати свободу дій індивіда, - це самозахист, запобігання шкоди іншим людям. Користь самого індивіда не може бути підставою для обмеження його свободи. Якщо ми вважаємо, що для нього самого певна лінія поведінки буде кращою, то ми можемо намагатись переконати його в цьому, але не маємо права вживати примус. Індивід відповідальний перед суспільством лише за ті дії, що зачіпають інтереси інших. В тих діях, що стосуються лише його самого, його незалежність має бути абсолютною. Індивід є повноправним господарем над собою, своїм тілом та розумом. Індивід має право робити все, що хоче, якщо це не завдає шкоди іншим, навіть якщо інші вважають ці дії нерозумними, неправильними чи потворними. Єдина свобода, що заслуговує на це ім’я – це свобода переслідувати свої власні цілі у свій власний спосіб, доки ми не перешкоджаємо в цьому іншим. Суспільство більше виграє, коли кожен дозволяє іншому жити по-своєму, ніж коли кожного примушують жити так, як вважають правильним інші. Зрозуміло, що це стосується лише зрілих, дорослих людей...

В усіх своїх зовнішніх відносинах індивід відповідальний перед тими, чиїх інтересів ці відносини стосуються. Але є сфера діяльності, в якій суспільство має лише опосередкований інтерес, - ця сфера охоплює ті дії людини, що стосуються лише її самої, або стосуються інших людей за їх вільної та свідомої згоди та участі. Це і має бути сферою свободи. До неї відносяться, насамперед, свобода совісті, думки та почуття, свобода слова та друку, свобода смаку та зайнять, свобода будувати плани свого життя відповідно до свого власного характеру, свобода об’єднання, асоціації. Суспільство, в якому ці свободи не визнаються абсолютними та безумовними, не є вільним. [5]

Незабаром європейський лібералізм-демократія розділився на два основні напрямки, один з яких, марксистський, в основному успадкував ті уявлення, проти яких виступав Мілль, а другий, власне ліберальний в сучасному значенні цього слова, стояв на позиціях, висловлених Міллем.

Цей поділ привів і до розмежування між поняттями лібералізму та демократії. Хосе Ортеґа-і-Ґассет так визначає відмінність між ними: “Демократія та лібералізм - то дві відповіді на два зовсім відмінні державно-правові питання. На питання "Хто має здійснювати політичну владу?" демократія відповідає так: "Здійснення політичної влади покладається на громадянське суспільство". Тут не йдеться про межі цієї влади, а лише про вибір того, кому належить правити. Демократія пропонує правити кожному з нас. Лібералізм відповідає на зовсім інше питання - "Якими мають бути межі політичної влади?" Відповідь звучить так: "Політична влада, авторитарна чи всенародна, не повинна бути необмеженою, а будь-яке втручання держави застережене правами, що ними наділена особистість". Можна бути великим лібералом і зовсім не демократом, і навпаки - істий демократ далебі не завше ліберал.” [6]

Хоча поняття демократії та лібералізму не тотожні, в дійсності між демократією та лібералізмом існує тісний зв’язок. Згадаємо наш висновок з першого параграфу: демократія може бути ефективною лише в тій мірі, в якій представники меншості захищені від дискримінації і мають можливості вільно відстоювати свої погляди. Іншими словами: “тільки в рамках лібералізму демократія виявляється функціональною. Демократія без лібералізму – порожня форма” (Людвіг фон Мізес ). У свою чергу, головна мета лібералізму - захист прав та свобод кожної особистості знаходить тут вираз у представницькій демократії через надання кожній людині можливості впливати на владу через участь у її виборах.

Тут доцільно згадати ще раз про ліберальний принцип: "Права та свободи особи закінчуються там, де починаються рівні права та свободи іншої особи". Цей принцип загальновідомий, майже бьний, проте в загальновідомому вигляді в ньому немає слова рівні. На мій погляд, це уточнення дуже важливе. Адже питання, де закінчуються права однієї особи і починаються права інших, питання проведення межі можна вирішувати самими різними, хоч і протилежними способами. Можна, наприклад сказати, що сфера належних прав та свобод правителя безмежна, а сфера належних прав підвладних дорівнює нулю, і на цій основі кваліфікувати будь-яку вільну дію підвладного як вторгнення в сферу чужих прав та свобод – сферу прав та свобод правителя. Саме з цих позицій критикував лібералізм як "несправжній лібералізм" теоретик містичного фашизму Юліус Евола; він стверджував, що справжня свобода передбачає нічим не обмежену владу і неможлива без рабства.

Отже, лібералізм в своїй основі є егалітарним рухом, в ньому ідея свободи невідривна від ідеї фундаментальної рівності людей. Це зближує його з поняттям демократії.

На цій єдності і ґрунтується сучасна представницька демократія, яку часто називають ліберальною демократією для розрізнення між нею та давньогрецькими зразками прямого народовладдя, а також між нею та тоталітарними квазідемократіями.

До наступної глави: Ринок і свобода: між Смітом та Марксом

Примітки:

1. Міль Дж.С. Про свободу. – К.: Основи, 2001. – 463 с. – с.11

2. Там же

3. Там же - с.12-13

4. Там же - с.13-14

5. Там же - с.19-22

6. Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. – К.: Основи, 1994. – 420 с. - с.9