Свобода в футуристичній теорії Карла Маркса

Відкрите суспільство: етика та раціональність

До попередньої глави: Свобода, духовність, щастя та смисл: міркування класиків

Як відзначає польсько-американський історик та політолог А.Валіцький, проблема свободи є центральною в філософії Маркса: “вся Марксова філософія історії, разом із філософією людини, яка її обґрунтовує, а також уявленням про комуністичне суспільство, що увінчує розвиток людства, обертається довкола проблеми свободи... Свобода в цій концепції була єдиним надформаційним стандартом оцінок, єдиним спільним мірилом загальнолюдського поступу.”

При цьому Маркс поділяв зневагу свого вчителя Геґеля до індивідуалістичної, формальної свободи. Він “критикував "оманливий", чисто формальний і негативний характер "буржуазної свободи", не щадячи водночас ліберальної ідеї найелементарніших прав людини”.

Характеризуючи розуміння свободи Марксом, А.Валіцький пише: “мало сказати, що його {Маркса} ідеал визволення людства відрізнявся від ліберального ідеалу індивідуальної свободи: ці два ідеали були не лише різні, а й парадигматично неспівмірні, взаємовиключні.” [1]

Концепція свободи Маркса є утопічно-універсалістською: "справжня" свобода означала для нього “універсальне визволення людства – повний, нічим не зв’язаний розвиток людських "родових сил"”. Для Маркса “йшлося зовсім не про свободу індивіда, а про свободу "родову", тобто визволення знищеної людської природи й максималізацію потенції людського роду в майбутньому”. Тому “правово-політичні гарантії свободи для Маркса – справа другорядна, бо свободу, в його розумінні, слід вимірювати іншими критеріями: пануванням людства над природою, а також межами раціонального, свідомого контролю над суспільними відносинами. Він не зосереджувався на проблемі втручання влади у приватне життя, оскільки саме існування приватної сфери, в якій індивіди керуються егоїстичними інтересами, було в його очах симптомом дегуманізації, тобто відсутності свободи... Йому навіть на думку не спадало, що справжні людські індивіди можуть не бажати визволення від егоїзму й партикуляризму і перетворення у звичайні "родові сутності".” [2]

Здавалося б, цій інтерпретації суперечить твердження Маркса та його послідовників наголошували, що в комуністичному суспільстві вперше стане реальністю справжня (а не "формальна") свобода індивіда. Справді, Маркс заперечував буржуазний індивідуалізм і разом з тим вірив, що майбутнє царство розуму та свободи являтиме собою стан, в якому інтереси суспільства та індивіда будуть тотожними, - й тому свобода особи і не потребуватиме ніяких формально-правових гарантій.

Образ комунізму, особливо яскравий у раннього Маркса, постає як суперутопічна ідилія: “Комунізм, - писав Маркс, - ...є справжнє розв’язання суперечності між людиною і природою, людиною і людиною, справжнє розв’язання спору між існуванням і сутністю, між опредмечуванням і самоутвердженням, між свободою і необхідністю, між індивідом і родом. Він – вирішення загадки історії, і він знає, що він є це вирішення.” [3] Зрозуміло, що у порівнянні з цією панацеєю всяка реальна, - тобто завжди часткова і недосконала, - свобода видавалась неважливою, формальною, і навіть гірше - лише прикриттям, за яким приховувалась реальна несвобода. "Справжня" свобода може здійснитися лише поза межами буржуазного ладу, через його подолання шляхом соціальної революції. Вона мала стати не наслідком зміцнення та поширення "формально-правових" буржуазних свобод, а наслідком зміни усієї системи суспільних відносин і формування нового типу людини.

Пізніше соціал-демократичні "ревізіоністи" стали реінтерпретували Марксів образ комунізму і стали розглядати його лише як ідеальний орієнтир, а не щось реальне, практично здійсненне. Проте сам Маркс категорично заперечував проти подібних інтерпретацій: “Комунізм для нас – це стан, який треба запровадити, а не ідеал, яким мала б керуватися дійсність. Ми називаємо комунізмом дійсний рух, який руйнує нинішній стан.” [Цит. за: 1, с. 43] В цьому стані об’єднане людство мало здійснювати всеосяжний свідомий контроль над своєю долею, зокрема, економічна діяльність мала регулюватися не ринковим механізмом, а свідомим рішенням організованого людства. При цьому, оскільки згідно Маркса, за комунізму немає суперечності між індивідуальним та суспільним, то це можливо лише якщо рішення "організованого людства" відповідають цілям і прагненням не лише більшості, а усіх індивідів. А це можливо лише якщо цілі та прагнення усіх індивідів однакові. З цього А.Валіцький робить логічний висновок: “Маркс трактував людей ... як екземплярів роду, які мають спільну природу, а значить принципово однакові потреби й прагнення... Наше “справжнє я”, наша автентична тотожність особи, не могла відрізнитись, на його думку, від спільної для всіх людей людської сутності.” [1, с. 59] Проте тут же необхідно зробити застереження: Маркс не сповідував "зрівнялівку вниз". Він вірив, що сучасна людина є недосконалою внаслідок відчуження її від її власної родової сутності, яке досягає максимуму в капіталістичному суспільстві. Подолання цього відчуження в комуністичному суспільстві уявляється як набуття кожною людиною усього найкращого, що є в сучасному людстві, - свого роду "зрівнювання вгору". Людина нового типу комуністичного суспільства буде свого роду надлюдиною. Цей образ, як і всі утопічні риси вчення Маркса, особливо виразний у його ранніх працях, але немає сумніву, що і більш пізній та реалістичний Маркс перебував під значним його впливом.

Отже, свобода, за Марксом, може бути досяжною лише для майбутнього людства комуністичної епохи. В буржуазному суспільстві, для звичайних людей "старого типу", свобода неможлива. Так звана “буржуазна свобода” є несправжньою, фальшивою, прикриттям відчуження та несвободи. Звідси – лише один крок до висновку, який зробили послідовники Маркса: шлях до "справжньої" свободи, пролягав не через збільшення свободи індивіда, а через відмову від неї. Більш детально цю ідею обґрунтовує один з провідних марксистських філософів ХХ ст. Дьордь Лукач:

“Насамперед слід відзначити таке: свобода не означає тут свободу індивіда. І справа не в тому, що розвинене комуністичне суспільство не повинно знати ніякої свободи індивіда. Навпаки, воно буде першим суспільством в історії людства, яке до цього постулату ставиться серйозно і фактично втілює його в життя. І все ж ця свобода буде не такою, якою її собі нині уявляють ідеологи міщанського класу. Щоб вибороти суспільні передумови справжньої свободи, треба здійснити битви, в яких загине не лише нинішнє суспільство, але й сформований ним тип людини. Маркс пише: "Нинішнє покоління подібне до іудеїв, яких Мойсей водив через пустелю. Воно повинне не тільки завоювати новий світ, але мусить зійти зі сцени, щоб поступитися місцем перед людьми, які до цього нового світу доросли." Бо свобода людини, що живе сьогодні, це свобода індивіда, відособленого через уречевлену й уречевлювану власність: це свобода стосовно інших (так само відособлених). Свобода егоїзму, замкнутості в собі... Отже, бажати свідомо царства свободи може означати тільки одне: свідомо зробити ті кроки, які справді ведуть до нього. А коли ми зрозуміємо, що індивідуальна свобода в нинішньому буржуазному суспільстві може бути тільки корумпованою і такою, що сприяє корупції, коли вона є привілеєм, який несправедливо базується на несвободі інших, то це означає пряму відмову від індивідуальної свободи. Це означає свідоме підпорядкування себе колективній волі, призначення якої – дійсно покликати до життя істинну свободу. Цією свідомою колективною волею є комуністична партія.” [Цит. за: 1, с. 20]

До наступної глави: Лібералізм, ліберальна демократія

Примітки:

1. Валіцький А. Марксизм і стрибок у царство свободи. - К.: Всесвіт, 1999. - 510 c. с. 18-19

2. Там же

3. Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 р. // Маркс К., Енґельс Ф. Твори. Т.42. – К.: Держполітвидав УРСР с. 108

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии