Почастинна соціальна інженерія та вільний ринок

Відкрите суспільство: етика та раціональність

До попередньої глави: Почастинна соціальна інженерія проти історицизму

Ставлення Поппера до вільного ринку та робітничого руху

Ідея почастинної соціальної інженерії може бути протиставлена також ідеї “чистого” вільного ринку.

Карл Поппер був прихильником за політики "протекціонізму" [1], головна ідея якої – захистити слабкого від грубіянства дужчого і яка “попри свою ліберальність... не має нічого спільного з політикою жорсткого невтручання (часто, але не зовсім правильно, її називають "Laisses faire")”. Він також підтримував економічне втручання поміркованими методами. За його словами, інтервенціонізм є економічним додатком до політичного протекціонізму. Хоча Поппер визнавав, що таке втручання містить у собі небезпеку надмірного збільшення державної влади, а отже, загрозу особистій свободі, проте вважав, що “це не може бути вирішальним аргументом проти нього, бо державна влада завжди лишається небезпечним, але необхідним злом”. На його думку, наявність згаданої небезпеки говорить не про те, що державного втручання не повинно бути взагалі, а про те, що воно має бути обмеженим, помірним і ставити на меті не встановлення ідеального добра, а боротьбу з конкретним злом. Крім того, “хоча політичні проблеми сьогодення і можуть вимагати особистих рішень, проте будь-яка довгострокова політика, надто ж демократична довгострокова політика, має розроблятися у позаособистісних інститутах”, тобто здійснюватися не правителями за їх власним розсудом, а службовцями відповідно до усталених процедур, правил, традицій. Тому головним завданням поступової соціальної інженерії є обережне проектування та впровадження кращих суспільних інституцій.

Позицію Поппера характеризує й те, що він прихильно ставиться до етичного аспекту соціалістичного руху та до ідеї раціонального політичного регулювання економічної системи. Так, наприклад, поряд з жорсткою критикою Марксової комуністичної утопії, Поппер високо оцінює тезу, яка міститься в Марксовому "Капіталі": “Царство свободи починається насправді лише там, де припиняється робота, диктована нуждою і зовнішньою доцільністю, отже за природою речей воно лежить по той бік сфери власне матеріального виробництва... Скорочення робочого дня – основна умова.” Він також ставить Марксу в заслугу “важливе спостереження, що соціальні реформи проводяться переважно під тиском пригноблених, або під тиском класової боротьби, тобто що звільнення пригноблених значною мірою є справою самих пригноблених.”

Ці та інші подібні висловлювання показують, що Поппер з прихильністю ставився до робітничого руху і не ідеалізував вільноринкову систему. Він сповідував принципову позицію про те, що люди можуть і повинні раціонально вдосконалювати суспільні інститути. У цьому питанні Поппер піддає марксизм нищівній критиці з одного боку – як вчення антиреформістське, а з іншого - як вчення суперутопічне. Антиреформістське - оскільки Маркс та Енґельс заперечували свідоме проектування суспільних реформ як принципово неможливе, "утопічне". Тим самим вони уводили соціалістичний рух від практично-реформістського шляху до революційного. При цьому, оскільки відкидається не лише проектування соціальних реформ в рамках капіталістичної системи, а й проектування моделей майбутнього соціалістичного суспільства та шляхів його побудови, у разі успіху революції "переможний пролетаріат" не мав би найменшого практичного уявлення про те, яку систему і як будувати. Це робить т.зв. "науковий соціалізм" суперутопічним – у разі приходу до влади послідовники Маркса можуть керуватися лише найзагальнішим уявленням про комуністичне "царство розуму та свободи" та своїм "класовим чуттям".

Поппер вказує, що соціалізм, затаврований Марксом та Енґельсом як "утопічний" був насправді набагато менш утопічним та більш практичним ніж т.зв. "науковий соціалізм". Хоча проекти комуністичної перебудови суспільства, які пропонували “утопісти”, були вкрай нереалістичними, їхня практична орієнтація робила їх принципово відкритими для критики, а отже, давала можливість подальших пошуків, спроб втілення в життя окремих часткових реформ, здобуття на цьому шляху практичного досвіду, виправлення помилок. Тобто "утопічний соціалізм" стояв напочатку шляху, на якому здобувається будь-яке знання та розвивається наука. Його утопізм був зумовлений саме початковим станом суспільних наук, в той час як підхід Маркса та Енґельса робив утопізм хронічно-невиліковним.

Зрозуміло, що визнання необхідності “протекціонізму” та “інтервенціонізму” не означає заперечення ринкової економіки, але є запереченням проти абсолютизації ідеї вільного ринку – уявлення про вільний ринок як панацею, що найкращим можливим чином розв’язує усі суспільні проблеми, не потребуючи для цього ніяких додаткових умов неринкового походження. Економічна свобода, яка забезпечується ринком, є безумовно необхідною для реалізації інших свобод. [2] Проте існує чимало проблем, які не можуть бути розв’язані на ринкових засадах - шляхом спонтанної конкуренції економічних діячів, мотивованої метою максимізації прибутків, а вимагають некомерційної активності громадянського суспільства та рішень державної влади. До того ж, сама ідея вільного ринку є зовсім не такою простою та ясною, як може видатися на перший погляд.

Від чого вільний "вільний ринок"?

Якщо ідея вільного ринку передбачає вільне розпорядження своєю власністю, то чи може бути ця свобода необмеженою? Очевидно, що ні. Якщо в моїй власності є рушниця і я буду користуватися нею, щоб відбирати у перехожих гаманці, то напевно, жоден прихильник laisses faire не стане захищати моє право вільно користуватися моєю власністю-рушницею? Зрозуміло, що тут входить в дію принцип "Свобода одних людей закінчується там, де починається свобода інших". Але на практиці чітко провести розмежування між свободами різних людей часом буває доволі непросто. Візьмемо наприклад таку типову ситуацію як створення нового виробництва, що забруднює навколишнє середовище. (А по суті, кожне виробництво більше або менше забруднює навколишнє середовище).

Або інше питання: в якій власності мають бути невідновлювані природні ресурси і чи повинно користування ними підпорядковуватися виключно ринковим принципам? Якщо ці ресурси перебувають у державній власності, то органи влади можуть встановити на них "монопольні" ціни, які по ринковим критеріям мають вважатися завищеними, - і це сприятиме раціональнішому використанню цих ресурсів, їх збереженню для нащадків. Чи краще, щоб ці ціни встановлював приватний власник в конкурентних умовах (а в ідеально-конкурентних умовах їх ціна буде ледь перевищувати витрати на їх видобуток). Або, може, краще встановити додаткові податки на споживання сировини? (Така дискримінація, зрозуміло, не відповідатиме принципам вільного ринку.)
А як забезпечити "доброчесну конкуренцію", права споживачів на якість товарів, захист від обману та шахрайства? (Адже неможливо скласти вичерпний перелік можливих зловживань, а питання про те, чи є ті або інші дії зловживаннями дуже часто є дискусійним.)

А що робити з монополіями і що вважати монополіями?

Усе це доволі непрості питання, на які словосполучення "вільний ринок" не дає відповіді, які вимагають державних рішень і відкривають широкий простір для почастинної соціальної інженерії. На це слушно вказував Фрідріх фон Гаєк в першій своїй знаменитій праці "Дорога до рабства", висуваючи ідею "планування заради конкуренції" на противагу "плануванню проти конкуренції". Міркування Гаєка на цю тему я виніс у додаток.

Додаток. Фрідріх фон Гаєк: планування заради конкуренції


...дія конкуренції вимагає не лише правильної організації таких інститутів, як гроші, ринок та канали інформації (причому в деяких випадках приватне підприємництво в принципі не може цього забезпечити), але й насамперед відповідної правової системи. Законодавство має бути спеціально сконструйоване для охорони та розвитку конкуренції. Недостатньо, щоб закон просто визнавав приватну власність та свободу контрактів. Важливо ще, щоб права власності отримали диференційоване визначення по відношенню до різних її видів. Ми досі дуже мало знаємо про вплив на ефективність конкуренції різних форм правових інститутів. Це питання вимагає уважного вивчення, бо серйозні недоліки в цій сфері (особливо в законодавстві про корпорації та про патенти) не лише зменшують ефективність конкуренції, але й ведуть до її повного згасання в багатьох сферах... Отже, перед державою відкривається доволі широке поле діяльності. Це і створення умов для розвитку конкуренції, і заміна її іншими методами регуляції там, де це необхідно, і розвиток послуг, які, за словами Адама Сміта, "хоча й можуть бути найвищою мірою корисними для суспільства в цілому, але за своєю природою такі, що прибуток від них не зможе відшкодувати затрат окремої особи або невеликої групи підприємців". ...система, заснована на конкуренції, потребує розумно сконструйованого та безперервно вдосконалюваного правового механізму.

Поки ми не зможемо поставити певної задачі для реформаторського запалу людей, доки ми не зможемо вказати - в рамках програми заради свободи - реформ, за які зможуть боротися люди безкорисливі, їхній моральний запал напевно буде використаний проти свободи. Мабуть, найфатальніша тактична помилка багатьох лібералів XIX століття полягала в створенні враження, що відмова від усякої шкідливої та непотрібної діяльності держави є вершиною всієї політичної премудрості...

...Приблизно сто років тому Джон Стюарт Мілль, тоді ще щирий ліберал, цілком точно сформулював одну з головних сьогоднішніх проблем. Він писав у першому виданні своїх «Основ політичної економії»: “Принцип приватної власності ще ніколи не був підданий належному випробуванню в жодній країні... Закони власності усе ще не приведені у відповідність із тими принципами, на яких ґрунтується виправдання приватної власності. Закони ці перетворили у власність речі, які ніяк не треба було робити власністю, і встановили безумовну власність на такі речі, на які повинні існувати лише обмежені права власності... якби законодавство прагнуло сприяти дифузії, а не концентрації багатства - стимулювати поділ великих мас багатства, а не намагатися запобігти цьому дробленню, - тоді б виявилося, що принцип приватної власності не має необхідного зв'язку з тими матеріальними та соціальними лихами, які змусили стільки розумів з нетерпінням хапатися за будь-яку надію полегшення, якою б безрозсудною вона не була” [3]. Однак реально мало що було зроблено, щоб правила приватної власності повніше відповідали принципам, на яких ґрунтується її виправдання...

Нехай і з деяким перебільшенням, але разом з тим і не без підстави можна було б сказати, що трактування фундаментального принципу лібералізму як відсутності діяльності держави, а не політики, що свідомо вибирає як упорядковуюче начало конкуренцію, ринок та ціни і використовує правову рамку, що підтримується силою держави, для того, щоб робити конкуренцію настільки ефективною та благотворною, наскільки можливо, і щоб доповнювати її там -- і тільки там! -- де зробити її ефективною не вдається, тією ж мірою несе відповідальність за занепад конкуренції, як і активна підтримка, яку уряди прямо та опосередковано надавали зростанню монополії.

...за допомогою певних видів урядової діяльності конкуренцію можна зробити більш ефективною та благотворною порівняно з тим, якою вона була б без них... Завжди вважалося самозрозумілим, що функціонування ринку передбачає не лише запобігання насильству та шахрайству, але також захист певних прав, наприклад прав власності, і забезпечення виконання договорів. Традиційні міркування стають цілком незадовільними саме тоді, коли думають, що з визнанням принципів приватної власності та свободи контрактів, які дійсно кожний ліберал повинен визнавати, усі проблеми зняті, начебто майнове право та договірне право дані раз і назавжди у своїй остаточній і найбільш досконалій формі, тобто в такій формі, яка змусить ринкову економіку працювати якнайкраще. Насправді ж тільки після того, як ми дійшли згоди щодо цих принципів, і починаються справжні проблеми.

...Наші проблеми починаються, коли ми запитуємо, що повинно бути змістом прав власності, які договори повинні бути забезпечені правовою санкцією, як варто тлумачити контракти або, скоріше, які стандартні форми контракту повинні "вчитуватися" у неформальні угоди при повсякденних трансакціях.

...Саме цей факт я і хотів підкреслити, назвавши тему нашого обговорення “"Вільне" підприємництво та конкурентний порядок”. Два цих поняття не обов'язково позначають ту саму систему, і ми виступаємо за систему, що позначається другим з них.


Ринок та соціальна політика

Отже, йдеться не про якийсь самонароджений та самодостатній вільний ринок, а про створення інституційної та правової систем, що забезпечили б найбільш ефективне функціонування конкурентного ринку і виконання на неринкових засадах тих важливих для суспільства функцій, які на ринкових засадах здійснюватися не можуть.

Але що належить до цих функцій? Це також дуже дискусійне питання.

Зокрема, чи належить до них допомога немічним, бідним, безробітним? І чи повинне правове регулювання економічної діяльності включати певні норми щодо умов та тривалості праці? Іншими словами, якою має бути (і чи має бути взагалі) соціальна політика? Щодо цього питання підходи лібералів сильно різняться. Радикальні прихильники laisses-faire виступають проти будь-якої державної соціальної допомоги та регулювання умов праці, проти будь-яких викривлень, які державне втручання може внести у функціонування вільноринкового механізму. (Що, як на мене, означає неусвідомлення "штучності" цього механізму, його залежності від створених державою інституційних та правових умов, про що йшлося вище.) Показовою тут є позиція Людвіга фон Мізеса, який засуджує як деструкціоністське рішення прийняття англійським парламентом в 1847 р. білля про десятигодинний робочий день для підлітків та жінок; засуджує соціальне страхування на випадок нещасного випадку, травми чи хвороби, стверджуючи, що воно підриває волю до здоров’я, заохочує нещасні випадки та хвороби, уповільнює видужання, породжує неврози.

А от його учень Фрідріх фон Гаєк, якого також часто записують в лібертаріанці (що, на мою думку, не зовсім вірно), займає більш гнучку позицію: “Є також клас людей, що піддаються великому ризику, і лише недавно була визнана необхідність їхньої державної підтримки, що виникає через розпад локальних зв'язків у зростаючому Відкритому суспільстві. Проблему хворих, жебраків, інвалідів, сиріт, вдів, жертв зростаючого числа нещасливих випадків та усіх тих, хто не в змозі забезпечити себе в суворих умовах ринку, може вирішити тільки суспільство на високому рівні культурного розвитку. Гарантувати прожитковий мінімум рішуче усім на рівні, нижче якого не дозволяє впасти почуття людської гідності, не тільки законний засіб захисту, але і необхідне завдання Великого суспільства. Систему, що не бажає піклуватися про немічних, будуть сотрясати хвилі народного обурення. На жаль, спроби гарантувати мінімальний рівень недієздатним стали знову називати справедливим перерозподілом доходів, що насправді зовсім різні речі.”

Будь-який перерозподіл доходів засобами оподаткування та державного фінансування соціальних програм, законодавче встановлення мінімальних норм оплати праці, вимог до умов та тривалості праці є втручанням держави у функціонування ринкового механізму. Якщо визнається доцільність здійснення державою тих або інших соціальних заходів, то цим самим заперечується догма про неприпустимість будь-якого політичного коригування ринкової системи. З цього слідує, що і будь-яка пропозиція, спрямована на таке коригування, не повинна відкидатися a-priori, а має бути прийнята або відхилена після детального продумування та зважування ймовірних позитивних та негативних наслідків.

Це, звичайно, не знімає питання про допустимі методи втручання держави, на чому слушно наголошує Фрідріх фон Гаєк в праці “Конституція свободи”. Зокрема, найнеобхіднішим для існування вільного суспільства є верховенство закону: уряд може примушувати лише до того, що передбачено законами; при цьому самі закони мають відповідати критерію загальності. Що стосується урядових заходів, то “доки вони не суперечать верховенству закону, доти їх не можна відразу відкинути як втручання уряду, але необхідно досліджувати в кожній окремій ситуації з погляду доцільності”. Хоча “багато урядових заходів, які пропагувалися в цій сфері, буде справді недоцільна”, проте аргументи щодо доцільності “цілковито різняться від загального аргументу на користь економічної свободи”, а “звичне зверненння до принципу невтручання в боротьбі проти всіх непродуманих або шкідливих заходів мало своїм наслідком розмивання основної відмінності між типами заходів, які сумісні з вільною системою, і тими, які суперечать їй.”

Концепція Великого компромісу Артура Окуна

...двоєдине завдання: треба дати ринкові місце і водночас треба зробити так, щоб ринок знав своє місце.
Артур Окун


Концепція американського економіста Артура Окуна являє собою цікаве соціально-філософське та економіко-соціологічне обґрунтування ідеї соціальної ринкової економіки, яка з 30-х-40-х років ХХ століття стала домінуючою в демократичних західних країнах, і являє собою свого роду серединний шлях [4] – між державним соціалізмом та "чистим" капіталізмом.

Суть цього шляху Артур Окун визначає як Великий компроміс між рівністю та ефективністю, правами та доларом. Окун розглядає сучасну західну демократію (на прикладі США) як систему, засновану на розподілі двох сфер: сфери прав (рівності) та сфери ринку (долару, ефективності).

Права є рівними для всіх і виключені з ринкових відносин. Наприклад, законодавство забороняє рабство. Особиста свобода є правом, яким усі громадяни наділені в рівній мірі, і яке не може бути товаром на ринку. Нам не дозволено вільно розпоряджатися цим нашим правом, продавати нашу або чиюсь особисту свободу як товар, укладати угоди, якими передбачається можливість переходу однієї з договірних сторін у рабство тощо. Або виборче право: нам не дозволено продавати наше право голосувати. До числа загальноприйнятих у демократичних країнах прав належать також право на справедливий суд, свобода слова та віросповідання, право створення сім’ї, право на поліційний захист тощо. До цієї ж царини належать і закріплені в законодавстві соціальні права. Це може бути право на державну освіту чи безкоштовну медичну допомогу, право на отримання допомоги по безробіттю чи при народженні дитини тощо.

Оскільки ці права гарантовані законом і кожен за певних визначених законом умов може ними скористатися, і вони не можуть бути предметом купівлі/продажу, то вони виключені зі сфери ринкових відносин. Чим більша частина інтересів людини здійснюється в сфері прав, тим менша – в сфері ринку.

Обсяг соціальних прав є результатом компромісу між рівністю та ефективністю. Адже усі ці права потребують матеріального забезпечення, вони реалізуються за рахунок тих коштів, які шляхом оподаткування вилучаються з доходів, вироблених у сфері ринку. Соціальні права означають перерозподіл тих можливостей користуватися різноманітними благами, виробленими суспільством, які надає вільний ринок. Цей перерозподіл направлений у бік вирівнювання. Він послаблює ринкові стимули підприємницької діяльності та праці і тим самим йде на шкоду економічній ефективності.

З іншого боку – потреба в соціальних правах диктується міркуваннями гуманності. Крім того, вплив соціальних прав на економічну ефективність видається чисто негативним лише у разі, якщо ми приймаємо до уваги лише їх безпосередні економічні наслідки за логікою ідеальних ринкових теорій і не приймаємо до уваги значення для економіки загального “клімату” у суспільстві.

Чи має смисл ідея соціальної справедливості?

Ніяке суспільство не може існувати без уявлень про справедливість.
Гюнтер Рормозер


В праці "Нові студії з філософії, політики, економіки та історії ідей" Фрідріх фон Гаєк обґрунтовує думку, що термін "соціальна справедливість", який “досі вживається як синонім дистрибутивної справедливості” є незастосовним до ринкової економіки: “не може бути ніякої дистрибутивної справедливості там, де ніхто не розподіляє. Справедливість має смисл тільки як норма людської поведінки. Не існує ніякої гіпотетичної норми, яку можна було б визначити як справедливу або несправедливу в умовах ринкового товарного обміну по відношенню до конкретних людей як агентів обміну.” Це, на думку Гаєка, доводить, що вираз "соціальна справедливість" позбавлений смислу, і той факт, що “більша частина людей продовжує вперто наполягати на соціальній справедливості можна пояснити лише інстинктами, успадкованими від тотемних різновидів суспільства.

В цьому параграфі я спробую показати, що це судження є, щонайменше, занадто категоричним і в ідеї соціальної справедливості можна знайти цілком реальний зміст.

Найперше і найочевидніше заперечення таке: якщо ідея розподільчої (дистрибутивної) справедливості незастосовна до ринку, на якому ніхто не розподіляє, то це аж ніяк не означає, що вона незастосовна до суспільства з ринковою економікою. Якщо розподільча справедливість не має ніякого відношення до сфери ринку, то вона має найбезпосередніше відношення до сфери прав. Соціальні програми є перерозподілом доходів і націлені на часткове здійснення розподільчої справедливості.

Варто визначитися з поняттями: що таке розподільна справедливість? І чи є якась інша, "нерозподільча" справедливість? Тим більше, що проти ідеї соціальної справедливості висувається такий "неспростовний" аргумент, що “немає ніякої єдності в питанні про критерії, на підставі яких стала б можливою об’єктивна оцінка ефективності внеску кожного в спільний продукт для так званої справедливої винагороди”. Оскільки він неспростовний, то я й не буду намагатися його спростувати. Моя теза: ідея розподільчої справедливості не потребує ніяких критеріїв для об’єктивної оцінки внеску кожного в загальний продукт.

Але все ж почнемо наш аналіз ідеї соціальної справедливості з розгляду цього аргументу.

Оскільки ми не маємо ніякого іншого способу об’єктивно визначити суспільну корисність праці тої чи іншої людини, то нам залишається лише визнати ту оцінку, яку дає ринок. Отже, залишивши поза розглядом різні відхилення, пов’язані з недосконалою конкуренцією (елементи монополії), будемо вважати, що ідеальний вільний ринок забезпечує цілковито справедливий обмін послугами між людьми, - тобто кожний отримує від інших членів суспільства точно таку кількість благ, яку він сам надає іншим членам суспільства.

Це положення можна застосувати не тільки до праці, але й для капіталу: капіталіст отримує як прибуток суму, еквівалентну тому внеску у виробництво товарів та послуг, який приходиться на надані ним виробничі ресурси, які є його власністю.
Якщо ми приймаємо такий погляд, то ми не можемо виправдовувати державну соціальну політику перерозподілу доходів несправедливістю ринку як механізму обміну. Отже, якщо ми бажаємо виправдати соціальну державу, то теоретичне обґрунтування для цього слід шукати десь в іншому напрямку.

Оскільки всі соціальні вимоги апелюють до ідеї соціальної справедливості, то логічно сформулювати питання таким чином: чи є суспільна система, яка забезпечує еквівалентний обмін послугами між членами суспільства, справедливою з усіх точок зору? Ми пробно погодились з тезою, що за умов ідеального вільного ринку кожний отримує від інших якраз стільки, скільки віддає. Чи цього достатньо, щоб визнати цю систему такою, що ідеально відповідає вимогам справедливості? Однозначно відповісти на це питання важко, оскільки різні люди по-різному розуміють ідею справедливості, а точніше – мають кожний своє інтуїтивне уявлення про справедливість. Проте, якщо ми уважно придивимось до цих уявлень, то побачимо, що майже завжди вони є поєднанням двох уявлень – уявлення про справедливість як принцип еквівалентного обміну (назвемо його обмінною справедливістю) та ще якогось іншого уявлення про справедливість.

Підставою для цього іншого уявлення є факт вихідної несправедливості, яка задається фактом народження різних людей з різними здібностями та в різних соціальних умовах. Еквівалентний ринковий обмін є обміном між людьми, які з’явилися на світ в умовах нерівності. Людина не вибирає, в якій сім’ї і з якими здібностями їй народитись.

Люди від природи обдаровані по-різному. Їх подальша продуктивність та здатність надавати і отримувати корисні послуги визначається не тільки їх працьовитістю, але й, величезною мірою, цією обдарованістю. Свій природний дар людина отримала абсолютно ні за що. Чи не буде вимогою справедливості та гуманності, щоб вона поділилася частиною благ, що випливають з цього дарунку з тими, кого природа обділила?

Нерівність у здібностях різних дорослих людей до продуктивної діяльності зумовлена не меншою мірою і соціальними чинниками. Люди народжуються не лише з різними природними задатками, але й в різних соціальних умовах, які можуть бути сприятливими або несприятливими для розвитку природних задатків. Різне виховання та освіта, яку отримують різні люди в дитинстві, дуже великою мірою визначають їхню подальшу долю. Повністю ліквідувати цю нерівність можна лише ліквідувавши сім’ю і замінивши її на інститут суспільного виховання та освіти. Проте такий спосіб "розв’язання" проблеми є очевидно неприйнятним. Він, напевно, не лише дуже погіршив би виховання та освіту дітей, але взагалі був би руйнівним для суспільства – адже турбота про своїх дітей є чи не найголовнішою мотивацією діяльності для більшості людей. Але моральні почуття не можуть просто змиритися з несправедливістю та негуманністю по відношенню до дітей, з марнуванням їхніх природних задатків. Отже, і тут єдино прийнятним є Великий компроміс. Він, знову ж таки, може бути виправданий не лише з моральної точки зору, а й з точки зору ефективності: розвиток талановитих дітей з бідних сімей може з надлишком компенсувати втрати від часткового зменшення мотивації до праці.

На мою думку, турбота про освіту та гідні умови життя для дітей з бідних сімей має бути безумовно пріоритетним завданням соціальної політики, порівняно з яким усі інші є другорядними. Якби вільноринкова система забезпечувала усім членам суспільства достатньо високий матеріальний рівень – не лише для підтримання фізичних сил, але й для того, щоб оплатити за добру освіту для своїх дітей, то, мабуть, ніякої потреби у соціальній державі і не було б. Але, незважаючи на найоптимістичніші оцінки лібертаріанцями продуктивного потенціалу вільного ринку, ніхто з них не може такого гарантувати, а практика "чистого" капіталізму свідчить не на користь такого припущення.

Отже, можемо з’ясувати зміст ідеї розподільчої справедливості.

По суті, ідея розподільчої справедливості "у чистому вигляді" (не змішана з ідеєю обмінної справедливості) означає вимогу рівного обсягу благ для усіх людей. Вона тотожна ідеї рівності в соціалістичній версії. Традиційне заперечення проти цієї ідеї – вказівка на те, що люди від природи нерівні - виходить з нерозуміння того, що ця ідея належить не до царини фактів, а до царини ідеалів. Як заперечення проти рівності як ідеалу може бути ефективним, здається, лише один аргумент: щоб зробити людей рівними, треба зробити їх однаковими, - невже це ваш ідеал? Натомість прихильники рівності можуть заперечити: рівність не означає однаковості. Люди можуть бути рівними, але різними. Я можу користуватися одними благами, а Ви іншими, але якщо ці блага рівноцінні – то ми знаходимося в рівних, але різних умовах.

Але проблема в тому, що розширюючи поняття благ настільки, щоб включити в нього не лише матеріальні блага, але й духовні блага та природні обдарування, ми часто не маємо ніякої змоги порівнювати. Як порівняти блага, якими володіє успішний підприємець, з благами успішного науковця чи митця? Можна було б вдатися до ідеї рівного щастя (або рівного нещастя), але це може дати лише деяке інтуїтивне уявлення, але ніяк не критерій для порівняння. Поза сумнівом, в повній мірі ідеал рівності можна здійснити лише зробивши усіх людей цілком однаковими. Але разом з тим ми не можемо не бачити величезної нерівності тих благ, якими користується успішний підприємець – з одного боку, і жебрак – з іншого.

Оскільки досягти рівності в смислі володіння однаковим обсягом благ в найширшому смислі можливо лише якщо зробити усіх людей цілком однаковими, то виникає дещо більш обмежений варіант ідеї рівності – ідея матеріальної рівності або рівності доходів. Ідея розподільчої справедливості, як її звичайно розуміють, мабуть ближча до цієї ідеї. Але зрозуміло, що хоч матеріальна зрівнялівка є меншим злом, проте вона є все одно дуже великим злом. До того ж, з ринком вона несумісна, а в умовах соціалізму зіштовхується з нерозв’язною проблемою об’єктивних критеріїв для встановлення цін на різні блага.

Повна реалізація розподільчої справедливості означала б цілковиту зрівнялівку і знищення стимулів до праці, а отже велике загальне зниження продуктивності та добробуту усіх членів суспільства. Часткова реалізація принципу розподільчої справедливості (тобто компроміс між обмінною та розподільчою справедливістю, який і має місце в усіх сучасних розвинених країнах) також веде, очевидно, до певного послаблення стимулів до праці. Але цей негативний ефект, якщо він не є надто сильним, може бути виправданий як міркуваннями справедливості та гуманності, так і можливим опосередкованим позитивним впливом на ефективність. Якщо суспільство, навіть шляхом невеликого послаблення мотивації до праці, забезпечує усім (або хоча б переважній більшості) своїх членів гідне життя, то воно цим самим створює умови для громадянського миру, дозволяє уникнути чи зменшити кількість злочинів, бунтів, страйків та революцій, а отже – і їх шкідливих наслідків для економіки. Твердолобі лібертаріанці провокують своєю позицією відверту або приховану громадянську війну. Нехтуючи міркуваннями справедливості та гуманності вони даремно потім нарікають на "деструкціонізм", "ірраціональні домагання, за якими стоїть лише заздрість" тощо.

Отже, з точки зору прихильників Великого компромісу зусилля суспільства, спрямовані на пом’якшення наслідків вихідної нерівності можуть бути виправдані не лише міркуваннями справедливості та гуманності, але й міркуваннями громадського порядку, доброзичливої суспільної атмосфери, розвитку особистості, а отже, опосередковано, - і економічної ефективності.

При цьому доречно зауважити, що та несправедливість, наслідки якої ми прагнемо пом’якшити, створюється не ринком і капіталізмом, як вважали соціалісти, а є наслідком природної нерівності та функціонування інституту сім’ї. Проте система, побудована виключно на принципі "обмінної справедливості" сприятиме посиленню розшарування. Так само як концентрація капіталу (принаймні до певного максимального рівня) веде до збільшення його ефективності, а дрібні виробники, не витримуючи конкуренції, банкрутують, так і концентрація здібностей та освіти сприяє подальшому їх розвитку, в той час як їх нестача зумовлює тенденцію до деградації.

Резюме.


Можна погодитись з Гаєком у тому, що ринку не слід приписувати несправедливість. Доречно визнати, що ідеальний ринок, якби він був можливий, був би ідеально справедливим у смислі досконалого здійснення обмінної справедливості. Але тим не менше, проблема соціальної справедливості існує. Цю проблему можна сформулювати двома словами: доля несправедлива – вона дарує одним людям нічим не заслужені блага, а іншим – нічим не заслужені лиха. З незаслуженими благами можна і потрібно змиритися (зрештою, заздрість ніколи не була чеснотою). Але гуманні почуття вимагають від нас пошуку засобів допомоги знедоленим. В цьому, на мою думку, і полягає смисл ідеї соціальної справедливості.

До наступної глави: Нова ситуація, нові проблеми, новий історицизм

Примітки:

1. Поппер вживає це поняття у іншому смислі, ніж загальноприйнятий (захисна зовнішньоторговельна політика)

2. Як писав Людвіг фон Мізес: “Свобода друку ілюзорна, коли уряд володіє та керує всіма паперовими фабриками, друкарнями та видавництвами і коли йому належить остаточне право вирішувати, що друкувати, а що не друкувати. Свобода зборів також неможлива, коли уряду належать усі зали. І точно так само з усіма іншими свободами. В один зі своїх світлих періодів Троцький - звичайно, Троцький-вигнанець, переслідувана жертва, а не безжальний командир Червоної Армії - побачив речі, якими вони є, і заявив: "У країні, де єдиним роботодавцем є держава, опозиція означає голодну смерть. Старий принцип: хто не працює, той не їсть, - був замінений новим: хто не кориться, той не їсть".

3. Principles of Political Economy (1st ed.), Book II, chap. 1, 5 (Vol. 1, p. 253).

4. Насправді це був не єдиний "шлях", а декілька підходів, схожих в одних аспектах і суттєво відмінних в інших. Зокрема, доцільно вказати на відмінність між патерналістським підходом, орієнтованим на державу та економічні рецепти Джона Кейнса, та підходом, зразком якого є політика німецького Християнсько-демократичного союзу і який найбільше пов’язується з ім’ям прем’єр-міністра післявоєнної Німеччини Людвіга Ерхарда, - більш проринковим і водночас орієнтованим на підтримку соціальної активності недержавних організацій. Разом з тим, якщо показником "соціальності" вважати не активність ситуативного втручання уряду в економічні процеси чи відносну вагу державного сектору економіки, а, скажімо, рівень перерозподілу доходів через оподаткування та соціальні програми, то виявиться, що Німеччина, якою більшу частину 50-х-80-х років керували християни-демократи, була більш соціальною, аніж, скажімо, сусідня Франція, де більшу частину цього часу при владі були соціал-демократи.

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии