Примара абстрактного суспільства

Відкрите суспільство: етика та раціональність

До попередньої глави:Нова ситуація, нові проблеми, новий історицизм

Примара бродить по Європі...
Карл Маркс


Закоріненість соціальної філософії Карла Поппера в філософії науки має як позитивні, так і негативні аспекти. З одного боку, створюючи реалістичний образ науки, Поппер ясно демонструє безпідставність претензій на науковість і насправді антинауковий характер історицистських соціальних вчень. Він руйнує віру у всемогутність науки, захищаючи людську свободу від посягань сцієнтизму та холістичної соціальної інженерії. З іншого – погляд на науку як зразкову інституцію, на яку має рівнятися суспільство, зумовлює і слабкі сторони його позитивного соціального ідеалу. Наголос на абстрактно-раціональних принципах, не врівноважений докладним з’ясуванням значення конкретно-емоційного аспекту, та виникнення час від часу тенденції до розгляду цих принципів як самоцілі, а не засобів, робить ідеал відкритого суспільства доволі вразливим для критики.

Разом з тим, на моє переконання, ці недоліки аж ніяк не "патологічні". Скоріше маємо справу з неясностями, що допускають не надто привабливі інтерпретації, та не завжди оптимальною розстановкою акцентів, що частково пояснюється спеціалізацією автора на проблемах філософії науки, частково – особливою актуальністю для часу написання його праць боротьби з ірраціоналізмом, частково тим, що, як підкреслював сам Поппер, його інтереси “є радше інституціональними, ніж психологічними” [62, 259]. Власне, очікувати, що хтось може сформулювати всебічну та в усіх відношеннях оптимальну суспільну концепцію, - означало б вимагати неможливого. Принцип фаллібілізму та необхідності раціонально-критичного контролю, що на них наголошував Карл Поппер, звичайно ж, стосується і його власних праць.

Отже, розглянемо ті аспекти філософії відкритого суспільства, які, на мою думку, потребують коригувань або уточнень та додаткових роз’яснень.

Роль розуму та інтуїції у прийнятті моральних рішень

В розділі "Оракульська філософія і бунт проти розуму" праці "Відкрите суспільство та його вороги" Карл Поппер формулює концепцію критичного раціоналізму, протиставляючи його як некритичному, "цілковитому" раціоналізму, так і лжераціоналізму та ірраціоналізму. Основні моменти цієї концепції ми вже розглядали у другому розділі. Нагадаю лише, що головна особливість критичного раціоналізму, яка відрізняє його від "цілковитого" раціоналізму – визнання того факту, що раціоналізм походить від ірраціональної віри в розум. Первинний вибір на користь раціоналізму не може бути здійснений на раціональній основі, оскільки для здійснення вибору на раціональній основі необхідно, щоб первинний вибір на користь раціоналізму уже був раніше здійснений. Цей первинний вибір являє собою фундаментальне моральне рішення, яке здійснюється на ірраціональній основі.

На переконання Поппера “раціоналістичний підхід не може бути обґрунтований ні аргументами, ні досвідом”. І це безумовно вірно, якщо розглядати поняття аргументів та досвіду в чисто логічному та епістемологічному смислі. Але щоб прийняття фундаментальних моральних рішень не виглядало містикою, доречно звернути увагу і на психологічний аспект.

Вибір на користь раціоналізму безумовно спирається на досвід у розширеному, дещо неясному і "метафізичному" (тобто непридатному для інтерсуб’єктивної перевірки) смислі. Людина використовує розум без всякого попереднього рішення.

Використання людиною розуму таке ж природне, як використання рук, ніг тощо. Вона застосовує розум для вирішення конкретних життєвих проблем, зовсім не турбуючись вирішенням філософської проблеми раціоналізму/ірраціоналізму. Раціоналіст може переконувати опонента, звертаючись саме до цієї звички людини застосовувати розум, яка, більшою або меншою мірою притаманна усім людям, навіть найзапеклішим ірраціоналістам. Ірраціоналісти, обґрунтовуючи свою позицію, також волею-неволею звертаються до логічних аргументів. Інша справа, що вони не обмежують себе вимогою послідовності, вони відстоюють право керуватися розумом в одних ситуаціях і нехтувати ним – у інших. Отже, вибір на користь раціоналізму – це не вибір використовувати чи не використовувати (зовсім) розум, а вибір використовувати його послідовно або ні. Переконати людину стати на бік раціоналізму можна лише апелюючи до щоденного досвіду, який свідчить про те, що використання розуму, добре продумані (з точки зору ймовірних наслідків) дії дають, як правило, кращі наслідки, ніж імпульсивно-емоційні дії. Проте оцінка "кращості" чи "гіршості" наслідків є не раціональною, а інтуїтивною. Неможливо чисто логічно довести, що той або інший наслідок є добрим або поганим. До того ж людині доводиться оцінювати не окремі наслідки чи "досвіди", а усю сукупність свого життєвого досвіду.

Оцінка життєвого досвіду, необхідна для вибору між раціоналізмом та ірраціоналізмом має інтуїтивний, а не раціональний характер.
Але чи має і чи може критичний раціоналіст обмежитися лише одним-єдиним фундаментальним моральним рішенням, що приймається на ірраціональній основі – рішенням на користь раціональності? У читача цілком може скластися враження, що так. Карл Поппер навіть намагається обґрунтувати вибір на користь егалітарного індивідуалізму, виходячи з ідеї раціональності. Я вже наводив у другому розділі міркування проти цього обґрунтування. Зауважу ще, що думка, що вибір на користь егалітарного індивідуалізму слідує з вибору на користь раціоналізму, означає погляд на раціональність як самоціль, а егалітарний індивідуалізм (тобто визнання цінності кожної людської індивідуальності) як на необхідний засіб для цієї цілі. Якщо ми дотримуємося максими Канта, про те, що людина має завжди розглядатися як мета і ніколи як засіб, то ми повинні визнати безумовний пріоритет принципу егалітарного індивідуалізму, його первинність, а отже – невиводимість з будь-якого іншого принципу.

Отже, ми бачимо, що необхідним є ще принаймні одне фундаментальне моральне рішення, яке, оскільки воно не може бути логічно виведене ні з якого іншого, також має ірраціональне походження.

Але і цим значення ірраціонального моменту у прийняття моральних рішень не обмежується. Адже з цих фундаментальних загальних та абстрактних принципів неможливо строго логічним (чи математичним) шляхом вивести ніяких конкретних вказівок щодо поведінки в тій або іншій конкретній ситуації. Вони слугують лише регулятивними ідеями, які ні в якому разі не звільняють від необхідності прийняття в конкретних ситуаціях рішень, що лише частково ґрунтуються на раціональних аргументах, а частково – на інтуїтивних оцінках, тобто, знову ж таки на ірраціональному моменті.

Завдання розуму – з’ясувати якомога повніше й ретельніше ймовірні наслідки прийняття рішення. Але розум не може нам нічого сказати про те, чи є ці наслідки добрими чи поганими. Карл Поппер визнає цей факт, коли пише: “...аргументи не можуть визначати фундаментальне моральне рішення. Однак це не означає, що нашому виборові не можуть сприяти будь-які аргументи взагалі. Навпаки, тільки-но ми зустрічаємося з моральним вирішенням доволі-таки абстрактного питання, надто важливо проаналізувати всі можливі наслідки кожної з можливостей, між якими доводиться вибирати. І лише в тому випадку, коли ми перенесемо ці наслідки в конкретну і практичну площину, ми справді розумітимемо, яким є наше рішення. Інакше нам доведеться вирішувати наосліп.” “...раціональний аналіз наслідків будь-якого рішення не перетворює саме це рішення на раціональне. Наслідки не визначають наше рішення, це робимо лише ми - ті, хто приймає рішення. Проте аналіз конкретних наслідків та їх усвідомлення за допомогою того, що ми називаємо "уявлення", відрізняє рішення, які ми приймаємо наосліп, від тих, які ми приймаємо з розплющеними очима. А що ми користуємося нашою уявою надто рідко, то найчастіше вирішуємо наосліп... Раціональний аналіз та аналіз моральної концепції за допомогою уяви – обидва вони до певної міри аналогічні науковому методові... Однак у випадку з моральною концепцією ми можемо лише співставити висновки з неї з нашим сумлінням. І якщо вердикт експерименту від нас не залежить, то вердикт нашого сумління – залежить.”

Отже, можемо резюмувати цей огляд: у прийнятті будь-якого рішення – чи то фундаментального чи то конкретно-ситуативного однаково важливою є обидва аспекти – як раціональний, що полягає у якомога повнішому з’ясуванні ймовірних наслідків, так і ірраціональний, що полягає в інтуїтивній оцінці цих наслідків. [1]

Розум та почуття: хибність протиставлення

Ірраціоналізм протиставляє розуму мотиви, що їх можна розділити на два види - емотивні та містичні. З містикою, очевидно, всякі дискусії і всякі спроби узгодити її з розумом марні – тут вимагається лише безумовне підпорядкування Абсолюту. Проте оскільки йдеться про приземлені речі, людські емоції, то протиставлення між ними і розумом, яке має місце і у ірраціоналістів, і у раціоналістів (в тому числі, певною мірою, і у Поппера) є, на мою думку, невірним. Емотивний ірраціоналізм має бути відкинутий остільки, оскільки він є ірраціоналізмом, тобто запереченням розуму, а не остільки, оскільки він є емотивним.
Розглянемо це питання в контексті праці Поппера докладніше.

З цитат, наведених у попередньому параграфі, ми побачили, що Поппер визнає важливість таких "ірраціональних" чинників як уява та совість у прийнятті моральних рішень. Разом з тим, в них зовсім не згадується про почуття. Загалом, в ході суперечки з ірраціоналізмом Поппер згадує про роль почуттів у прийнятті рішень тільки у негативному контексті, коли почуття протиставляються розуму. Так, начебто сумління, до якого, в кінцевому рахунку, апелює Поппер, не має до почуттів ніякого відношення.
Отже, маємо розібратися з цим питанням. Про що йдеться, коли ми апелюємо до сумління людини? Очевидно ми цим самим звертаємося до уявлень цієї людини про добро та зло, тобто до моральних уявлень.

Мораль має суспільне походження, але моральність окремої людини, її сумління коріниться в її психіці. Мораль – це певна сукупність норм та принципів поведінки, вироблених суспільством, які забезпечують власне співжиття та взаємодію індивідів у суспільстві. Совість – це результат засвоєння цих норм та принципів окремою людиною.

Будь-яка людина в своїй поведінці керується не тільки моральними уявленнями, але й мотивами, що не належать до сфери моралі. Найбільш адекватним поняттям для позначення системи внутрішніх мотивацій та регулятивів діяльності людини є поняття системи цінностей. Те, що позначається словом "совість", є частиною цієї системи.

Раціоналізм не може претендувати на те, щоб вирішувати, яка система цінностей є кращою чи гіршою, правильною чи неправильною, бо це була б оцінка з позицій певної системи цінностей, яка, отже, a-priori, без аргументації, визнається найкращою. Єдине, що він може, це критикувати певну систему цінностей з точки зору цінностей цієї ж системи, - тобто виявляти внутрішні суперечності в системі і вказувати тим самим на необхідність їх виправлення, а отже – зміни системи. Тобто і тут він займається лише фальсифікацією. В принципі, можна уявити безліч несуперечливих систем, - і вибір між ними неможливо здійснити на основі самої лише раціональності.

Отже, крім аспекту внутрішньої послідовності, система цінностей ґрунтується на позараціональній основі. Але якщо ми не хочемо впадати в містику, то маємо визнати, що цією основою є людські почуття.

Артур Шопенгауер в праці "Дві основні проблеми етики" доводив, що вся етика засновується на співчутті. Справді, якщо кожний з нас замислиться над питанням, чому він прийняв певні моральні норми, то, якщо це прийняття не було чисто догматичним, то напевно він згадає про ті емоційні враження, які на нього справляли наочні та уявні картини страждання інших людей. Не завдавати страждання іншим – це найперша ідея, що стоїть за мораллю. Але, якщо йдеться про емоційне підґрунтя моралі та системи цінностей, то неправильно обмежувати поняття співчуття лише негативним аспектом – співстражданням. Співчувати – це розділяти з іншою людиною не лише її страждання, але і її радість.

Володимир Соловйов у праці "Виправдання добра" дійшов до висновку, що психічне коріння етики зводиться до трьох почуттів: сорому, жалості та благоговіння. Щодо жалості, то вона, очевидно, є випадком співчуття. Сором доречно розглядати як вияв більш загальної властивості людини – залежність її емоційного стану від позитивної чи негативної оцінки з боку інших людей та/або від позитивної чи негативної самооцінки. Нарешті, замість слова "благоговіння", яке має релігійне забарвлення, я б ужив більш світське – захоплення. Напевно, майже кожний з нас погодиться, що у формуванні його системи цінностей важливу роль відіграли враження від надзвичайних, величних, героїчних, великодушних вчинків та видатних досягнень, свідком яких він був або оповіді про які він чув.

Ймовірно, можна виявити і якісь інші психічні коріння етики, совісті, системи цінностей, але, в будь-якому разі, усі вони мають емотивну природу. І система цінностей, і совість людини є результатом її емоційного досвіду, більш або менш раціонально упорядкованого.

Отже, ідея про те, щоб виключити почуття з процесу прийняття рішень, була б цілковито безглуздою. Функція раціональності полягає зовсім у іншому. Оскільки йдеться про формування системи цінностей, вона полягає в її упорядкуванні, забезпеченні її внутрішньої послідовності. Оскільки йдеться про прийняття конкретних рішень, то воно полягає у якомога повнішому з’ясуванні наслідків, так щоб рішення, яке приймається, (незважаючи на те, що воно усе одно в кінцевому рахунку ґрунтуватиметься на почуттєвій основі) було б не імпульсивним, під впливом першого емоційного враження, а зваженим – через співставлення з системою цінностей та почуттєву оцінку усіх ймовірних наслідків.

Емотивізм та раціоналізм – речі цілком сумісні і повинні доповнювати один одного на основі згаданого розподілу функцій. Жодна нормальна людина на практиці не може цілковито відмовитися ні від розуму, ні від почуттів. Теорія, яка спонукає її до того або до іншого, є хибною.

Раціоналізм та ірраціоналізм: розподіл сфер компетенції

Важливий аспект проблеми висвітлюється Карлом Поппером в останньому пункті розділу, присвяченого обґрунтуванню критичного раціоналізму та критиці ірраціоналізму. Тут вже питання ставиться не про вибір між раціональним та позараціональним, а про належну сферу кожного з них. "Ірраціональне" не заперечується і вага його не применшується, - але при цьому вказується, що містичний ірраціоналізм все переплутує і стверджує ірраціональність в сфері компетенції раціонального, а поза цією сферою намагається використовувати раціональні підходи:

“...ірраціоналіст, котрий пишається своєю повагою до глибинних таємниць світобудови і своїм розумінням цих таємниць (на відміну від ученого, який просто плаває на поверхні), насправді не поважає і не розуміє цих таємниць, задовольняючись дешевим розумуванням. Адже що таке міф, як не спроба раціонального пояснення ірраціонального? А відтак – хто більше поважає таємницю – учений, котрий усе своє життя присвятив її розкриттю, котрий завжди готовий підкоритися фактам і завжди усвідомлює, що найдерзновенніше з його досягнень – це лише сходинка для тих, хто прийде слідом за ним, чи містик, вільний підтримувати будь-що, бо не боїться ніякого контролю?.. Наука може описати, скажімо, загальні пейзажі або загалом людину, однак вона ніколи не зможе доскіпливо і вичерпно змалювати конкретний пейзаж або конкретну людину. Універсальне, типове – це не лише прерогатива розуму, це значною мірою і продукт розуму, саме тією мірою, якою воно є продуктом наукової абстракції. Повністю раціоналізувати унікальну особистість з її унікальними вчинками, досвідом і стосунками з іншими людьми – неможливо. Виявляється, однак, що людські стосунки набувають значення лише в царстві ірраціонального, в царстві неповторної індивідуальності. Більшість людей, наприклад, відчувають, що те, заради чого варто жити, може зникнути, якщо вони самі і їхнє життя будуть позбавлені унікальності і в кожному конкретному випадку стануть типовими для певного класу людей, тобто стануть повторенням всієї діяльності і досвіду інших людей, що належать до цього ж класу. Саме унікальність нашого досвіду, унікальність враження від пейзажу, від призахідного сонця, від виразу людського обличчя і привносить в наше життя те, заради чого варто жити. Однак з часів Платона загальною характерною рисою містицизму було те, що він переносить це відчуття ірраціональності унікального індивіда і наших унікальних взаємин в іншу сферу, а саме – у сферу абстрактних універсалій, сферу, яка є прерогативою науки. Немає сумнівів у тому, що це відчуття – саме те, яке містики намагаються перенести, адже відомо, що термінологію містицизму, містичну єдність, містичну інтуїцію краси, містичну любов завжди запозичували із сфери стосунків між окремими людьми, з досвіду статевої любові. Немає сумнівів щодо того, що це відчуття перенесене містицизмом у сферу абстрактних універсалій, сутностей, форм та ідей... Однак цей холістський і універсальний ірраціоналізм посів не своє місце. "Світ", "ціле", "природа" – все це абстракції і продукти нашого розуму. (У цьому і полягає різниця між філософом-містиком і митцем, який не раціоналізує і не користується абстракціями, а творить у своїй уяві конкретних людей і конкретний досвід.) У результаті містицизм намагається раціонально пояснити те, що не підлягає раціональному поясненню, і водночас шукає містичне не з того боку. Він чинить так, бо мріє про єдність, союз обраних і не одважується поставити перед собою практичні задачі, що постають перед тими, хто усвідомлює: межі будь-якої індивідуальності приховані в ній самій.”

До наступної глави:

Примітки: Реабілітація сакрального?

1. Єдність раціонального та ірраціонального притаманна не лише практичній, але й теоретичній діяльності, в тій мірі, в якій йдеться про застосування та застосовність теорій до дійсності. Зокрема, не існує ніякого логічного переходу між конкретними, індивідуальними об’єктами дійсності та абстрактними, загальними поняттями (універсаліями). Застосовуючи те або інше поняття до того або іншого об’єкту ми здійснюємо "інтуїтивний стрибок". І оцінка адекватності чи неадекватності результатів експерименту та передбачень теорії завжди є рішенням, що має інтуїтивну основу.

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии