Реабілітація сакрального?

Відкрите суспільство: етика та раціональність

До попередньої глави: Примара абстрактного суспільства

Карл Поппер намагався уникати метафізичних суджень, що їх неможливо раціонально обґрунтувати чи перевірити на відповідність фактам, хоча й визнавав, що цілком обійтися без таких суджень неможливо. Він визнавав, що виходить з ірраціональної віри в розум, якій відповідає фундаментальне моральне рішення на користь раціональності. Хоча він був противником містицизму, схоже, що він "сакралізував" розум.

Поппер пов’язував свій вибір на користь раціоналізму з вибором на користь егалітаризму (егалітарного індивідуалізму). Ми вже розглядали цю тему у другому розділі, проте тут варто розглянути її ще в одному ракурсі.

Принципи егалітаризму та раціоналізму інколи пов’язують у своєрідний "метафізичний" спосіб. Це має місце, наприклад, у Канта, і, на мою думку, неявно лежить в основі етичних переконань Поппера. Припустимо, ми візьмемо за прийняту максиму егалітарного індивідуалізму: ставитися до людей завжди як до мети і ніколи як до засобу. Поставимо питання: чому ми надаємо людині такої переваги перед іншими об’єктами? Чому саме до людей, а не до чогось/когось іншого ми повинні ставитися як до мети? Що так радикально вирізняє людей з-поміж решти світу? Традиційна, найтиповіша відповідь: розум.

Але чи справді з того, що кожна людина (не враховуємо дебілів) наділена розумом логічно слідує, що ми повинні ставитися до неї як до рівної, і навіть більше того, як до мети? Очевидно, що ні. Карл Поппер слушно доводить, що норми не можуть логічно слідувати з фактів. Вони можуть слідувати лише з інших норм або з комбінації норм та фактів. Вимогу ставитися до людей як до рівних в певному смислі можна було б вивести з норми раціональності, факту наділеності людей розумом в рівній мірі (якби такий факт мав місце) та рішення вважати міру розумності людини головним критерієм оцінки. В цьому разі вимога ставитися до людей як до рівних була б рівнозначною вимозі вважати їх такими, якими вони є насправді, що очевидно передбачається поняттям раціональності. Але насправді має місце прямо протилежний факт – люди широко різняться за розумовими здібностями.

Ми можемо зрозуміти вимогу ставитися до істоти, наділеної розумом як до мети, лише якщо факт наділеності розумом ми сприймаємо не просто як "факт" поряд з іншими фактами, а як факт, що має сакральне значення. Це добре усвідомлював Кант, розглядаючи людину як унікальну істоту, що належить крім матеріального ще до іншого виміру буття. Саме тому він такої ваги надавав тому, щоб “встановити межі розуму, залишивши місце для релігії”.

Важко зрозуміти логіку Людвіга Фейєрбаха, який поєднував матеріалізм з максимою "людина людині Бог". Якщо людина – лише одне з формоутворень матерії поряд з іншими її формоутвореннями, то сакральне ставлення до неї є безглуздям. І твердження про те, що людина є вищим продуктом природної еволюції аж ніяк не допомагає. Звідки це "вище" та "нижче"? За яким критерієм здійснюється оцінка, і чому за ним, а не за будь-яким іншим зі стелі взятим? З фактів ніяк не слідують норми та цінності, а отже – і критерії оцінки. З фактів можна зробити лише висновок, що усе є відносним.

Проте, чи є розум гідним об’єктом для сакралізації? Відповідь може залежати від того, що ми розуміємо під поняттям "розум".
Чи йдеться про "чисту раціональність", тобто здатність здійснювати логічні та математичні операції? Навіть людське мислення (причому незалежно від розумового рівня) не є "чисто раціональним", а є інтуїтивно-раціональним. Творчий, евристичний момент в мисленні є інтуїтивним. "Чиста" раціональність – це комп’ютер. Але не комп’ютер, а людина має бути метою. Натомість комп’ютер – тільки засобом. Власне, коли говорять про розум, звичайно включають в це поняття інтелектуальну інтуїцію. Але і в цьому смислі розум як чисто теоретичний чи інструментальний навряд чи є гідним об’єктом для сакралізації. Нарешті, ми можемо розглядати поняття розуму ще ширше, включаючи в нього те, що Кант називає практичним розумом. Але це вже не розум в звичному для нас розумінні: практичний розум ототожнюється у Канта з автономною моральною волею, зі свідомим прийняттям та виконанням "морального закону всередині нас".

Отже, розум в найширшому смислі ототожнюється зі свідомістю та її діяльністю, незалежно від того, наскільки вона відповідає нормам раціональності. Але і в цьому вигляді феномен людського буття виявляється збідненим. Хіба ми цінимо людей лише як носіїв свідомості чи як "ходячий категоричний імператив"? Хіба не емоційний аспект, від якого так намагався дистанціюватися Кант, є вирішальним? Думаю, що в цьому питанні якраз був правий Фейєрбах, проголошуючи вищою цінністю конкретних людських індивідів як чуттєвих (або, краще, почуттєвих) істот, а не "абстрактний, невідомо кому належний Розум". На цьому ж наголошує Мігель де Унамуно: “...конкретна людина з плоті та крові і є суб’єкт і разом з тим головний об’єкт усякої філософії... Не "людське" і не "людство", не простий прикметник і не цей субстантивований іменник, а конкретний іменник "людина"... Кажуть, що людина – це розумна тварина. Але чому б не сказати, що людина є тварина афективна, така, що відчуває? І, можливо, від усіх інших тварин її відрізняє скоріше почуття, ніж розум. Я часто бачив, як мій кіт думає, але ніколи не бачив, щоб він сміявся або плакав. Не виключено, що внутрішньо він плаче або сміється, але тоді так само можна припустити, що і рак в глибині душі розв’язує рівняння другого ступеню.”

Напевно, слід бути обачним зі звеличуванням почуттів. Але й культ розуму не слід доводити до абсурду. Розум, інтуїція, воля, почуття складають в людині єдине ціле – її внутрішній, духовний світ та духовний спосіб буття. Згадаймо Віктора Франкла: людина – це дух. Сакральне в людині – це не розум і не почуття, взяті окремо, а духовність, що охоплює і те й інше. Кожна людина має бути метою, а не засобом, бо вона являє собою (принаймні, в потенціалі) унікальний та неповторний духовний світ.

До наступної глави: Відкрите суспільство та культура

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии