Відкрите суспільство та культура



Відкрите суспільство: етика та раціональність

До попередньої глави: Реабілітація сакрального?

Російський критик концепції відкритого суспільства В.А. Кутирєв робить такі висновки:

1) в своєму ідеалі відкрите суспільство є безособовим
2) умовою повної перемоги відкритого суспільства є відмова від культури.

Перше твердження апелює до моделей “абстрактного суспільства”, окресленого Поппером в праці "Відкрите суспільство та його вороги", та "абсолютно відкритого до змін суспільства" з праці Джорджа Сороса "Радянська система: до відкритого суспільства" [1] . Про них варто детальніше поговорити окремо. Тут зауважу лише, що ці моделі розглядаються авторами не як ідеал відкритого суспільства (те, до чого слід прагнути), а як теоретична ідеалізація – результат мисленної абсолютизації, доведення до крайнощів певних характеристик об’єкта, в даному випадку – ідеї раціональних відносин. Поппер та Сорос вказують на проблему: якщо уявити суспільство, засноване на виключно раціональних відносинах, то картина вийде зовсім не привабливою. Як я намагаюсь показати в цьому розділі, такі результати ідеалізації є наслідком слабкого продумування проблеми співвідношення раціонального та ірраціонального (інтуїтивного, емоційного тощо), уявлення про те, що раціональне може відокремитися від раціонального і стати чимось самодостатнім (насправді раціональне є лише раціоналізацією ірраціонального і неможливе без останнього), що (вживаючи типологію, введену Максом Вебером) цілераціональна діяльність можлива без ціннісно-раціональної (що означало б діяльність, засновану на найбільш "економних" засобах досягнення мети, при відсутності самої мети), що "інструментальна раціональність" може обійтися без того, інструментом для чого вона є.

Власне, ігнорування ірраціонального фундаменту раціональності може лише призвести до постановки раціональності на службу найбільш "низьким", неокультуреним рівням ірраціонального (біологічні інстинкти та потреби, чуттєве задоволення тощо), але ніяким чином не до звільнення раціонального з-під залежності від ірраціонального. Раціональне не має мети в собі, а лише винаходить найбільш оптимальні засоби для здійснення цілей, що походять зі сфери ірраціонального або зі "сплаву" раціонального та ірраціонального. Власне, концепція критичного раціоналізму, що визнає інтуїтивну підоснову всякого знання, необхідність здійснення ірраціонального фундаментального морального вибору (виборів), незводимість будь-яких рішень, що приймаються як в теоретичній так і практичній діяльності, до чистої раціональності, наявність в них інтуїтивного моменту, - прямо суперечить тому підходу, що виявився у згаданих ідеалізаціях і є, скоріше, мисленням за інерцією "цілковитого раціоналізму" та етичного гедонізму.

Це ж однобічне акцентування на раціональності дає підстави і для твердження про "антикультурну" спрямованість концепції відкритого суспільства. В.А.Кутирєв пише: “Виступаючи проти будь-яких, крім раціональних форм відносин, К.Поппер не говорить, що відкидає культуру як таку. Він взагалі не вживає цього слова (?!) Немає його і в докладному предметному покажчику книги. [2] Досить обережно він обходиться зі словами "мораль" та "християнство". Критичні стріли випускаються в основному по "племінним табу", "магії" та "комунізму". ” Критика В.А.Кутирєва досить цікава, особливо з огляду на те, що в його статті в коротенькому параграфі на три сторінки сконцентровано майже весь критичний арсенал противників відкритого суспільства. Використовуючи наявні в працях Поппера та Сороса концептуальні недоопрацювання, помилки та двозначності, а також вдаючись до явних пересмикувань та чимало домислюючи від себе, автор обґрунтовує тезу, винесену в назву параграфу: "Відмова від культури - умова повної та остаточної перемоги відкритого суспільства".

Почнемо з явних пересмикувань та домислів.

Лише дуже тенденційний критик може кваліфікувати позицію Карла Поппера як “досить обережне поводження зі словом "мораль"” (очевидно, це слід розуміти як натяк: “Хоча Поппер відкрито й не відкидає мораль, але...”). Усі соціально-філософські праці Поппера (а якщо уважно вчитатися, то і праці з філософії науки) пройняті потужним морально-ціннісним пафосом. Жорстка полеміка з релятивізмом (як гносеологічним так і моральним); переконаність у тому, що ми не повинні розчаровуватися у наших пізнавальних та моральних здібностях, розуміючи при цьому, що ми ніколи не застраховані від помилок; що ми можемо досягати прогресу в пізнавальній та моральній сферах, - ясно засвідчують позицію Поппера, однаково ворожу як щодо догматизму так і щодо релятивізму (знову ж таки, однаково, пізнавального чи морального).

До пересмикувань та домислів належить і твердження про те, що концепція відкритого суспільства заперечує “усе, що позбавляє індивіда свободи” (звичайно, вона заперечує проти позбавлення індивіда свободи, проте якщо Кутирєв мав на увазі обмеження свободи, то необхідність таких обмежень визнавали усі теоретики відкритого суспільства), а саме: “ідеї гріха, провини та воздаяння, не пов’язані з користю уявлення про добро та зло, уповання на альтруїзм, апеляції до братерства та любові”.

Насправді, як було показано в другому розділі, нічого такого концепція відкритого суспільства не заперечує; вона заперечує лише моральний авторитаризм – прийняття тих або інших моральних авторитетів або догм як "істини в останній інстанції" та відмову розглядати критичні аргументи проти своєї моральної позиції. Якщо ж В.Кутирєв сам вважає, що апелювання до згаданих моральних ідей не може бути переконливим і не витримує раціональної критики, то це – його точка зору, а не точка зору Карла Поппера. Концепція критичного раціоналізму говорить про необхідність уважного розгляду критичних аргументів та готовності до перегляду своєї моральної позиції, якщо аргументи проти неї виявляться достатньо вагомими. Але ніякого критерію вагомості критичний раціоналізм не пропонує і заперечує можливість його існування. Від індивіда вимагається лише принципова відкритість до аргументів. А визнавати чи не визнавати критику достатньо вагомою в тому чи іншому конкретному випадку – це справа рішення самого індивіда.

Відкрите суспільство, на думку Кутирєва, характеризує те, що його члени “у своїх діях керуються особистими інтересами, в ідеалі їх поведінка цілком раціональна, відповідальна та передбачувана”. Ми вже неодноразово пояснювали, що концепція відкритого суспільства Карла Поппера не має ніякого відношення до твердження про те, що людина керується або має керуватися особистими інтересами, і що саме поняття "особистих інтересів" є невизначеним і під нього можна підвести усе що завгодно. Але очевидно, що тут ми маємо натяк на егоїзм. На тему "цілковитого раціоналізму" теж сказано уже достатньо. Відповідальність – це ідеал, який не соромно визнати. Цілковита передбачуваність [3] – нісенітниця. Це можна пояснити як черговим посиланням на неусувну єдність раціонального та ірраціонального в поведінці людини, так і зверненням до принципу індивідуалізму. Кожна людина – унікальна та неповторна. Людська індивідуальність – найвища цінність відкритого суспільства. Індивідуалізм – природна противага крайнощам "цілковитого" раціоналізму. Оскільки людина є раціональною індивідуальністю, то її поведінка не може бути ані цілковито передбачуваною (цілковита передбачуваність можлива лише за відсутності індивідуальності), ані цілковито непередбачуваною (цілковита непередбачуваність означала б неможливість ніякої раціональної взаємодії між людьми, адже необхідним моментом цієї взаємодії є передбачення-очікування учасників щодо дій інших учасників).

Натомість закрите суспільство Кутирєв характеризує так: “Закриті вони були різноманітними табу, віруваннями, заборонами, традиціями, авторитетами, із-за чого людина жила не заради себе, а для роду, бога, суспільства, родини, друзів (сам погибай, а товариша виручай), взагалі – "заради іншого". В них проповідувалося "служіння", а вільна поведінка, в тому числі в думках, засуджувалася, прояв індивідуальності та турбота про власний добробут розглядалися як порок.” Очевидно, що тут ми маємо явне перебільшення альтруїстичності закритого суспільства. Асоціювання закритого суспільства з альтруїзмом та (як ми бачили вище) відкритого – з егоїзмом є тим самим ототожненням колективізм-альтруїзм та індивідуалізм-егоїзм, неправомірність якого доводив Карл Поппер, про що йшлося у другому розділі. Правда, проти цього можуть заперечити, що у відкритих суспільствах реально рівень відданості суспільству, сім’ї, друзям тощо нижчий, ніж у закритих. Це заперечення досить сумнівне, але навіть якби воно було вірним, то це нічого не доводило б. Дещо нижчий рівень альтруїзму, якщо він є результатом спонтанного інтерсуб’єктивного процесу, в якому особа може вільно та усвідомлено прийняти або відхилити ту або іншу моральну позицію, вартий набагато більше, ніж дещо вищий рівень альтруїзму "з-під палки" або альтруїзму, що досягається шляхом ідеологічного навіювання та в умовах неможливості вільно обдумати, обговорити та оцінити альтернативи.

Для надання своїй критиці більшої солідності, В.Кутирєв нагадує прізвища тих, кого Поппер зараховував до теоретиків закритого суспільства: Геракліт, Платон, Аристотель, Геґель, Маркс, Шелер, Мангейм, Уайтхед, Тойнбі. До них він вважає потрібним додати “Канта з його критикою чистого розуму та визнанням пріоритету практичного розуму, що залишає місце для віри, ...з його категоричним імперативом”. Насправді позиція Канта подібна до підходів критичного раціоналізму - визнання Кантом автономії практичного розуму (тобто моралі) і його пріоритету над теоретичним розумом (тобто власне раціональністю в звичному для нас смислі), на нашу думку, аналогічний критиці Поппером "цілковитого раціоналізму" та визнанню необхідності прийняття ірраціональних фундаментальних моральних рішень; і самі формулювання категоричного імперативу аналогічні до фундаментальних моральних виборів прихильників відкритого суспільства. (Проте, слід визнати, що в моральному вченні є і моменти, що зближують його з підходами теоретиків закритого суспільства. Про це побіжно згадувалося в другому розділі, але ми ще зупинимося на цій темі детальніше трохи далі.) Ще одним мислителем, якого В.Кутирєв вважає необхідним додати до списку теоретиків закритого суспільства є Мартін Гайдеґґер. Наш шановний критик, схоже, читав "Відкрите суспільство" не повністю, бо в ній цей мислитель уже "занесений до списку". Що аж ніяк не може дивувати з огляду на політичну далекоглядність, моральність та гуманізм цього мислителя, що виразно проявилися у факті його лояльності до нацистського режиму та членства в націонал-соціалістичній партії Німеччини.

Далі наш шановний критик ототожнює тріумф відкритого суспільства з “кінцем ідеології, насамперед релігії, моралі, філософії”, а також з кінцем історії, з переходом від органічної культури до механічної цивілізації (за Шпенглером) тощо. Ми також дізнаємося, що саме культура “особливо у своїх традиційних, релігійних та моральних формах, підпорядковує особистість суспільству, обмежує її свободу, заважає вести себе, виходячи з принципу корисності, завжди бути логічною та раціональною.” На жаль, автор не пояснює, що саме він розуміє під принципом корисності (як ми бачили з другого розділу поняття корисності допускає аж надто широку інтерпретацію, так що під нього можна підвести усе, до чого прагнуть чи можуть прагнути люди) і чому цей принцип йому не подобається, що означає "завжди бути логічним та раціональним", як це можливо і чому культура цьому обов’язково має заважати.

Загалом, роль, яка відводиться В.Кутирєвим культурі є, схоже, суто репресивною, а індивідуалізм та раціональність ототожнюються з егоїстичною мотивацією. Можемо тут лише дуже коротко окреслити альтернативне бачення культури та її відношення до індивідуальності, що, на мою думку, відповідає ідеалу відкритого суспільства. Воно виходить, зрозуміло, з більш високого погляду на людину. Згідно з цього погляду людські потреби не обмежуються тим, що ми вище позначили як "нижчий рівень ірраціонального", а мають також духовний вимір, що його Віктор Франкл визначає як "потребу в смислі". Смисл цей індивідуальний, але його знаходження можливе лише в контексті культури. Значення культури не є суто нормативним, не менш важливою є її смислова функція. Культура концентрує в собі досвід смисложиттєвих пошуків людства, виражає та передає його мистецькими, філософськими, релігійними засобами тощо. Культура – це спосіб залучення людини до смислів; вона повинна допомагати людині віднайти свій власний, конкретно-індивідуальний смисл-призначення, розкриваючи перед людиною найширший спектр смисложиттєвих можливостей. Разом з тим і нормативна функція культури перестає бути репресивною; вона стає більш гнучкою, спрямованою на захист та сприяння інтерсуб’єктивному процесу - процесу взаємодії між людьми, в якому лише і можливе віднаходження індивідуальних смислів.

Слід визнати, що оскільки йдеться про культуру, то в філософії Карла Поппера справді наявна велика "лакуна". Ця тема ним зовсім концептуально не розроблена. Дуже ґрунтовно розроблено концепцію однієї з ділянок культури – науки і, відповідно, раціональності, але цілісної концепції культури, що враховувала б адекватно і її ірраціональні аспекти, у Поппера немає. Неправильно його у цьому звинувачувати, чи розглядати це як свідчення "антикультурної" спрямованості концепції відкритого суспільства. Одній людині не під силу продумати усе. Але є проблема, над якою треба працювати. Очевидно, її опрацювання в руслі філософії Поппера має здійснюватися через розвиток концепції "третього світу". “Третій світ”, в термінології Поппера, - це і є світ культури, - на відміну від інших двох світів - матеріального світу та світу людської суб’єктивності. До "третього світу" Поппер відносить як об’єктивний зміст людського знання (науки), так і витвори мистецтва. Проте, детальна розробка концепції третього світу здійснена Поппером лише у відношенні до світу знання, теорій, - тобто не всього "третього світу", а лише його специфічної частини (підсвіту).

До наступної глави: Амбівалентність етики Канта

Примітки:

1. Цю ж модель можна знайти в книзі “Утвердження демократії”

2. Йдеться про книгу "Відкрите суспільство та його вороги"

3. Цікаво, що Кутирєв ототожнює відкрите суспільство з "інформаційним, програмованим суспільством". Що таке інформаційне суспільство, більш менш зрозуміло. А от що таке "програмоване суспільство"?

4. Інші висловлювання наводять на думку, що він в кращому разі читав лише фрагменти з цієї (не кажучи вже про інші) праці, а потім сам придумав якесь страшидло, назвав його "відкритим суспільством" і приписав це творіння Попперу. Зокрема, коментарі В.Кутирєва щодо останніх “ревізіоністських” праць Джорджа Сороса свідчать, що він нічого не читав про "політику протекціонізму" та концепцію критичного раціоналізму.

Кутирев наводить цитату з однієї з останніх статей Сороса: "Я стверджую, що відкритому суспільству небезпека часом загрожує... від надмірного індивідуалізму... Якщо наша нинішня система не буде скоригована визнанням спільних інтересів, яким треба віддати перевагу перед інтересами приватними, то система ця – що при усіх своїх недосконалостях відповідає вимогам відкритого суспільства - ризикує розвалитися. ...замість звичної дихотомії між відкритим та закритим суспільством, я бачу відкрите суспільство десь на проміжній території, де захищені права особи, але при цьому залишаються певні спільні цінності, які забезпечують цілісність суспільства." З інших “ревізіоністських” ідей Сороса, Кутирев відзначає таку: “раціоналізм також перестає бути ефективним і замість нього автор пропонує керуватися принципом недосконалості знання”. З цього робиться висновок: “Видається очевидним, що здійснена Дж.Соросом ревізія теорії відкритого суспільства не вкладається в рамки даного поняття, розмиває його.”

В згаданих цитатах та переказах зі статті Сороса можна виділити чотири моменти:

1) вживання слова "індивідуалізм" у негативному значенні;
2) відхід від дихотомії відкритого та закритого суспільств;
3) визнання спільних інтересів, яким треба надати перевагу перед інтересами приватними;
4) принцип недосконалості знання. Розглянемо ці моменти по порядку:

1) "Індивідуалізм". Вживання Соросом словосполучення "надмірний індивідуалізм" є, на мою думку, не зовсім коректним. Послідовники Карла Поппера повинні дотримуватися термінологічної конвенції – вживати ті поняття, які є базисними для концепції відкритого суспільства, в тому смислі, який передбачається цією концепцією. До індивідуалізму в цьому смислі поняття "міра" (а отже, і "надмірність") незастосовне. Індивідуалізм - це питання вибору "або-або": або "людська індивідуальність вже сама по собі є метою" або "ціле виникає не заради тебе, а, навпаки, ти – заради цілого". Ті цінності та переконання, які сповідують прихильники відкритого суспільства, традиційно виступали й відомі саме як індивідуалізм. Тому недопустимо "здавати" це поняття, погоджуючись на ту його інтерпретацію, яку дають холісти (колективісти, соціалісти) різних гатунків. Можна було б говорити не про надмірний, а про хибний індивідуалізм (лжеіндивідуалізм), тобто про неправильну (з точки зору концепції відкритого суспільства) інтерпретацію ідеї індивідуалізму. Хибний індивідуалізм не є логічним розвитком, "крайністю", "надмірністю" істинного індивідуалізму, - це два концептуально різні "індивідуалізми".

2) "Дихотомія". Слід уточнити, про що йдеться. Очевидно, що зі зникненням соціалістичної системи - донедавна головного ворога західної демократії, концепція відкритого суспільства потребує перепозиціонування відповідно до нової ситуації в світі. В цьому смислі вона потребує ревізії. Зосередження уваги на внутрішніх небезпеках, що походять з надр самого відкритого суспільства, є виправданим. Можна розглядати відкрите суспільство як щось, що "стоїть на проміжній території" між закритим суспільством та тією або іншою теоретичною моделлю, заснованою на абсолютизації якихось наявних в сучасних західних суспільствах тенденцій. Все це цілком "вкладається в рамки" поняття відкритого суспільства. При цьому протиставлення відкритого та закритого суспільств не знімається, оскільки закриті суспільства усе ще існують, а відкриті суспільства ніколи не гарантовані від загрози повернення до закритості. Зокрема, я думаю, що ті тенденції, на які вказують Поппер та Сорос в моделях "абстрактного суспільства" та "абсолютно відкритого до змін суспільства", скоріше можуть привести не до втілення цих моделей, а до виникнення нових форм авторитаризму: чисто абстрактних відносин для підтримання суспільної системи недостатньо, якщо вона не підтримується спонтанними процесами зсередини самого суспільства, то вона буде зміцнена згори авторитарними методами.

3) "Спільні інтереси". Оскільки, судячи з усього, йдеться про наявність інтересів, що мають реалізовуватися поза сферою вільного ринку (державою, місцевим самоврядуванням, інституціями громадянського суспільства), та про необхідність певних обмежень свободи переслідування приватних інтересів, то це і є "політика протекціонізму", яку сповідував Карл Поппер.

4) "Принцип недосконалості знання". Принцип фаллібілізму – фундаментальна засада концепції критичного раціоналізму Карла Поппера.

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии