Геополітика України

Український фундаменталізм

До попереднього розділу: Соціалізм та Націоналізм: Два крила одного птаха

Геополітика - дисципліна сьогодні настільки модна, що уникнути її просто не уявляється можливим. Тим більше що в долі України вона дійсно грає дуже важливу, можливо, найважливішу роль. В тому, до речі, і трагізм, що не ми граємо в геополітику, а вона грає нашою долею.

Існує думка, що Україна має вигідне стратегічне розташування. Стратегічне - це так, але чи вигідне? Україна, відповідно до Збігнєва Бжезинського, є найважливішою геополітичною віссю Євразії. Але крім стратегічного географічного положення, геополітичні осі - це ще і «держави, чия важливість походить не від їхньої сили та мотивації, а скоріше з їх вразливого розташування…» Яка вигода у вразливості? Що вигідного в тому, що в «братній» Росії геополітику у військових академіях вивчають по підручнику, виданому при сприянні самого російського Генштабу, де говориться: «...факт існування «суверенної України» є на геополітичному рівні оголошенням Росії геополітичної війни»?

На шахівниці геополітики, Україна - важлива фігура, але ніяк не «геостратегічний гравець». Роль ферзя не гарантує нічого, крім постійного перебування під прицілом. У великій грі ферзь легко стає розмінною фігурою. Поки Україна сама не стане гравцем, аналізувати її політику немає рації. Це все одно, що шукати мотиви ляльки-маріонетки в її діях. Від себе ми можемо додати тільки забарвлення абсолютної абсурдності в тому або іншому випадку. Чого варта тільки орієнтація на Польщу - глуху провінцію Європи?

Проблема перетворення на геостратегічного гравця наштовхується на все те ж кляте питання: «Хто ми?» До його вирішення географія, найважливіший компонент геополітики, іде на третій план. Те, що без контролю над Україною неможливо повноцінно контролювати ні Чорне море, ні Кавказ, ні Балкани, ні, саме головне, Східно-Європейську рівнину - «heartland», серце Євразії - не означає для нас нічого. Все одно, контролюємо не ми.

Сьогодні ще сперечаються, що саме означає термін «геополітика», але для нас тут питань бути не може. Фундаменталізм розуміє геополітику так, як бачив її сам винахідник цього терміна Р.Челлен: «Це - наука про Державу як географічний організм, втіленій у просторі». Держава, крім усього іншого - це географічна проекція «колективного українця», одна з форм його життєдіяльності.

Головними персонажами геополітики є «колективні індивіди», що взяли на озброєння «цивілізаційну» риторику та методологію.

Усе життя Україна намагалася зробити болісний вибір, розриваючись між тягою до Європи та близькістю до Росії. Неможливість зробити вибір рвала нас на частини, і вибір робили за нас. Хоча, при здоровому міркуванні, задача ця безглузда і протиприродна. Ми є саме «українці».Якби  ми були європейцями або євразійцями, то ми і відчували б себе відповідно.

Небезпечно глупою є ідея України - «моста між цивілізаціями». Міст в результаті виявляється розвідним. Що ми і бачимо, як протиприродний конфлікт між Східною та Західною Україною.

Лише усвідомивши себе «самих по собі», а не як частину чогось, можна побачити не тільки відмінність від інших, але і подібність. Визначити, хто нам брат рідний, а хто двоюрідний. Відслідкувати своє коріння. Сьогодні, непомітно для нас, йде війна нового покоління - війна за культурне, духовне, історичне коріння українського народу. Війна за «київську спадщину». Нас поступово підводять до думки про нашу ідентичність із Річчю Посполитою, про її колись «єдиний» польсько-український народ. Пригадайте хоча б фільм «Вогнем і мечем» (дуже показово, що роль «нерозумного розкольника нації» Богдана Хмельницького, грав тодішній міністр культури України). Нас хочуть переконати відмовитися від своїх києво-руських коренів. А це неминуче, якщо ми погодимося з цією версією.

Це вигідно і Москві. Москва завжди намагалася представити себе єдиним продовженням Київської Русі. Українці ж зображувались лише гілкою від московського стовбура. І тільки нам це невигідно. «П'ята колона» в Україні, це не комуністи, «агенти» неіснуючого СРСР, а ті «національно-свідомі» ідіоти, що, думаючи про європеїзацію, досягають лише нікчемної полонізації. Або ще краще - видумують нам у предки якихось «рутенів», та, аби відхреститися від родичів-«москалів», задарма віддають їм тисячолітню спадщину Києва.

У XVII сторіччі українська нація зовсім не «зародилася», а тільки набула своїх сучасних рис. Очевидно, ми спадкоємці альтернативного «руського проекту». У XIV - XV сторіччі, дві руські держави, Московське князівство та Велике князівство Литовське, боролися за спадщину Київської Русі. Причому, на думку Грушевського та інших істориків, Велике князівство Литовське почало «збирання землі руської» раніше Москви, і «зберегло традиції Київської Русі в більшій мірі, ніж Московія». Нехай не бентежить назва держави, що у самій російській дореволюційній історіографії іменувалася Русько-Литовською. Литовським у ній було тільки походження його правителів, що, як пише Грушевський, «приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом - ставали українськими або білоруськими князями, тільки з литовської династії». Українці та білоруси, що складали переважну більшість населення князівства, іменувалися «русинами» (у той час як власне росіяни - «московитами»). Державний статус мали українська мова (що іменувалась тоді «руською» і була спільною для обох держав) та православ'я. Місто Київ, навіть будучи політичною провінцією, залишався головним культурним центром, у тому числі і для Московії.

Перемогла московська версія «руської ідеї». Тут не йдеться про те, добре це чи погано, але ж не даремно, мабуть, писав великий російський філософ Микола Бердяєв: «Київська Росія... була сприйнятливіша і вільніша, ніж Московське царство, в задушливій атмосфері якого згасла навіть святість...». Навіть після своєї перемоги, і в XVII сторіччі, «Москва не була центром просвіти. Центр був у Києві». Російський орел, як відомо, має дві голови. Одну, що дивиться на Схід, звуть Москва. Іншу, звернену до Заходу, звуть Київ. Більш сильна голова заклювала більш розумну та культурну. Російська цілість позбавилася важливого елемента. Чи не тому росіянам властиве відчуття якоїсь неповноцінності, недоробленості? Нам, втім, важливо наступне: існує Інший шлях. Не західноєвропейський, але і не московський. Шлях від незакаламученого київського витоку. Нехай сперечаються історики про правомірність наведеної версії, головне, що він взагалі існує.

Цілком можливо, що наша місія і не руська, а східноєвропейська - місія об'єднання серединної Європи, з чим, свого часу, не впоралась Австро-Угорщина. І якщо правда, що жовто-блакитний прапор особисто зшила та передала українським військовим частинам австрійська імператриця, то це дуже символічно. Гинучи, Австрія передала естафету молодій Україні. В цьому світлі наявність в Україні католицької меншості вже не мінус, фактор розколу, а плюс, важливий інструмент досягнення мети. Слабкість обертається на силу. Тут є над чим подумати.

Доки ми не розберемося «хто ми?», ми залишаємося тільки спостерігачами великої геополітики. Проте з внутрішньою географією треба працювати вже сьогодні. Україна виглядає географічним простором, що простягається по широті. Погляд пробігає по карті від Карпат до Дону, спотикаючись об тріщину Дніпра, що розколює її на Захід та Схід. Навіть прогноз погоди на ТБ ведеться таким способом. Час дивитися на Україну по вертикалі. Дніпро не лінія поділу, а стрижнева вісь України від північного Києва до «наносної землі українських рік» - Криму. Поняття Південної України, що має смисл лише як символ анархічної нестабільності, необхідно стерти зі свідомості.

Подивитися по-новому на карту України - це один із перших кроків до того, щоб побачити в істинному світлі самих себе. Географічна карта - як дзеркало. Велике починається з малого.

До наступного розділу: Любити по-українськи (трохи лірики)

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии