Хроніка великого ошуканства

До попереднього розділу: «Откуда есть пошла» земля Московська, або Казочка про «спільну історію братніх народів»

Дивним і загадковим залишається піднесення Московської держави під «кривавим татаро-монгольським ігом», перед самим носом у Орди.

Ну, самі судіть: «… постепенно вырастали новые города — Радонеж, Руза, Верея, Боровск, Серпухов, Кашира… Строились крепости… Копорье, Ямгородок, Орехов, Корела, Ладога, Изборск, Порохов… Москва становится сильной крепостью; предпринимается строительство белокаменного Кремля». (12.29).

І це все в той час, коли в руських землях татари вимагають, щоб князі самі руйнували свої власні, давно побудовані міста-фортеці, боячись зміцнення підвладних Орді земель. Так у 1259 році за наказом Бурундая князь Лев «розметав» міста Данилів, Стіжок і навіть Львів. Князь Василько змушений був розорити Кам’янець, Луцьк та свій рідний Володимир (Волинський). Навіть Данило Галицький змушений був власноруч знести укріплення свого улюбленого Холму.

Чи ті ординські хани геть усі далекозорістю страждали, що за тридев’ять земель фортеці рушили, боячись зростання міці підкорених, а тут — впритул не бачили, як Московщина в могутню силу перетворюється? Чи то, може, вони самі й створили її? Недарма ж бо більшість московських бояр татарами були.

А може, ті татари взагалі ні з якої Монголії не приходили, а споконвіку жили в тих північно-східних землях? Бо ж стверджують деякі дослідники, що таку силу-силенну кочового люду азійський степ просто не прогодував би. «Людський ресурс в азійських степах не міг дотягнути до критичної маси, здатної таким нестримним валом вихлюпнутись за межі регіону», — пише автор книги «Таємниця Великого Хреста» А. Маслов (20.78), ділячись, зокрема, ще одним цікавим спостереженням.

«Відкриймо, — пише він, — другий том академічної «Історії СРСР» — зведеної праці цілої плеяди високовчених мужів..., які без тіні сумніву запевняють читачів, що... на мініатюрі... XVI ст. зображена оборона міста Козельська в 1238 р. від татарів. При цьому ніхто навіть не пробує пояснити, чому, власне, і наступаючі, й оборонці — як два ніжинські огірки в одній банці — абсолютно не відрізняються одні від одних?..». (20.5).

Не відрізняються вони й на жодній іншій мініатюрі, в тім числі й на малюнку знаменитої Куликовської битви, на якому монастирському художнику навіть довелося над головою одного з воїнів написати: «Дмитрей», очевидно, щоб не переплутали з Мамаєм, обладунок якого хіба лише кольором відрізняється від Дмитрійового. Навіть мечі в одного й другого війська абсолютно однакові, ніби в одній кузні ковані... Та й обличчя і в тих, і в інших однаковісінькі, наче їх одна мама народила. Думається, що за 200 років «іга» мав би залишитися, бодай в усних переказах, опис зовнішності тих татаро-монголів, якщо їх, і справді, хтось бачив!..

У будь-якому разі всьому світові достеменно відомо, що за 200 літ перебування в Європі ті загадкові монголо-татари не залишили по собі жодного специфічного сліду, окрім створеної й розквітлої «під ігом» Московської держави, що на довгі століття зберегла й ординський спосіб управління, й побут, і звичаї, і безліч завідомо татарських боярських родів.

Але облишмо всі ці історичні загадки. Нас бо цікавить проблема «спільної колиски», в якій ми й до XV ст. російського «брата» не знаходимо, як не знаходимо поки що й «Вєлікой Россіі», з якою, як стверджують казкарі від історії, «Киевская Русь была всегда вместе».

До наступного розділу: Хто і коли підклав у Київськоруську колиску зозулячі яйця, або Початок московської казочки про «общєє отєчєство»