Хроніка великого ошуканства
До попереднього розділу: Чи можна охрестити незачате немовля?
І все ж, попри те, що з хрещенням Московщина, чи то пак Росія, завідомо запізнилася століть на два чи три, вона мала б право покликатися на свій канонічний зв’язок із тисячолітньою Володимировою церквою. Адже світло Христової віри просіяло на всі ті майбутні російські території саме із Києва, і всі єпископії, що раніше чи пізніше відкривалися на тих територіях, підпорядковувалися Київський митрополії, яка, в свою чергу, підпорядковувалась Константинопольському Патріарху.
Проте за такого стану й такого поняття, як Московська чи Російська Церква, не могло б виникнути. Церква була Київська або Руська (а не Російська!), з митрополитом Київським на чолі та підлеглими їй єпархіями в довколишніх землях.
Ми бачили, що як тільки Андрій Боголюбський зажадав самовладності, — він одразу ж почав вживати заходів до створення в своєму князівстві самовладної Церкви, не підлеглої Києву. Тож цілком логічно було б передбачити, що й Московське князівство, що зміцнюється, не захоче миритися з релігійним центром в іншій державі, тим більше, що з державою цією (спершу Русько-Литовською, а пізніше Польсько-Литовською) відносини в Московщини були далеко не найдружніші.
Таке прагнення є обґрунтованим економічно (бо величезні пожертви мирян, кошти від продажу свічок, просфор, ікон та інших культових речей, прибутки від паломництва до святих місць повинні працювати на культурне, духовне піднесення рідної землі, а не перепливати в чужу) й політично та національно необхідним, бо власна Церква сприяє національній самоідентифікації і консолідації народу, формує почуття патріотизму, почуття гідності, рівності з іншими народами.
Не розуміти цих факторів можуть тільки недолугі політики або відверті чи приховані вороги своєї держави. Московські владоможці такими не були. Тому, не домігшись власної митрополії від Вселенського Патріархату, вони йдуть на єдиний можливий у цьому разі крок: самочинно, без благословення Константинополя, проголошують утворення окремішньої, не залежної від Києва Московської Церкви та обирають для неї свого власного митрополита, яким став єпископ Рязанський Іона. Сталося це взимку 1448 року за московського князя Василя Темного.
Якщо враховувати, що українська (Київська) Церква знемагала в цей час під наступом католицизму із заходу та мусульманства зі сходу й потребувала підтримки православних сусідів, то стане зрозумілим: щодо неї це був зовсім не дружній акт. Це, як каже історик Української Церкви Іван Власовський, був ніж у спину Церкви-Матері, на «споконвічну єдність» із якою так претендує сьогодні російське духовенство.
Але тоді про «споконвічну єдність» і «общєє отєчєство» ще не йшлося. Цар Василь Темний дбав лише про те, як утримати в руках свою Московську землю. Це його наступники стануть «стремиться использовать свой авторитет для воссоединения всех древнерусских земель (тобто, для захоплення їх. — Г. М.), а если удастся, то и для выхода к берегам Балтийского и Черного морей». (12.35).
Поки що йдеться лише про зміцнення своєї Московської держави. А для цього будь-що потрібна власна Церква. Цю Церкву Константинопольський Патріархат, а разом із ним і Вселенське православ’я не визнали. І не визнавали ще 141 рік.
Отже, якщо послуговуватися лексикою, яку вживає московське духовенство стосовно Української Православної Церкви Київського Патріархату, то Московська (вона ж Російська) Церква протягом майже півтора століття залишалася «неканонічною», «самосвятською », «безблагодатною», була «служителькою антихриста», «пристанищем демонів» і т. ін., а проте це не завадило їй процвітати й допомагати царям творити державу та ще й претендувати нині на звання «найбільшої блюстительниці канонів і захисниці істинного православ’я».
Слід сказати, що відділення Московської Церкви було законом ірним явищем і базувалося на канонічній основі: московіти були окремим народом, який створював свою окрему державу, а отже, згідно зі згадуваними нами 34-им Апостольським правилом та 6-им і 17-им правилами відповідно І і IV Вселенських Соборів, мав канонічні підстави на створення окремішньої Церкви зі своєю ієрархією. Те, що своїм відділенням від Київської митрополії ця Церква ставила під загрозу саме існування Церкви-Матері, — це питання, яке стосується християнської моралі, а не канонічного права. З канонічними підставами там було все в порядку.
Оскільки сам процес відділення Церков від своїх колишніх Патріархатів жодними канонічними нормами не виписаний, то Московська Церква вчинила так, як чинили до неї і після неї всі Церкви світу: проголосила самостійність, обрала свою ієрархію, а потім почала домагатися визнання з боку Церков-сестер та Вселенської Патріархії. Цей процес тривалий. Він тягнеться іноді протягом десятиліть. Болгарську Церкву, наприклад, не визнавали 73 роки, а Московську, як ми бачили, майже півтора століття.
Московську Церкву було визнано лише в 1589 році, коли вкрай зубожілі після турецького грабунку Східні Патріархи змушені були майже щороку звертатися до багатих московських царів по милостиню.
Так у 1586 році до Москви по милостиню (саме так однозначно трактує мету цього приїзду історик Російської Церкви М. В. Толстой (30.433) прибуває Антіохійський Патріарх Іоаким, із яким Борис Годунов (тоді ще правитель за царя Федора Іоановича) веде переговори не тільки про визнання Московської Церкви Собором Східних Патріархів, а й про піднесення її до рівня Патріархату. Отримавши щедру милостиню, Антіохійський Патріарх обіцяє своє сприяння.
Через 2 роки, в 1588 році, до Москви з такою ж метою прибуває вже сам Константинопольський Патріарх Ієремія ІІ, що перед тим відбув 4 роки ув’язнення на о. Родос, втратив свій патріарший храм Святої Софії, котрий було перетворено в мусульманську мечеть Ая-Софія, і мало не втратив патріаршого престолу, на який турки були вже посадили якогось Феоліпта. М. В. Толстой пише про цей візит так: «Обливаючись сльозами, — розповідав у Москві Борису Годунову геть зубожілий Патріарх, — вимолив я в Амурата дозвіл їхати в християнські землі по милостиню...». (30.436—438).
Їхати по ту милостиню Східним Патріархам, власне, не дуже було куди: Схід був мусульманським, Захід — католицьким. Із багатих держав залишалась фактично лише Московська, де правили православні царі. Отож, саме сюди, на Москву, і йшли вбогі Східні Патріархи просити грошей. А коли береш милостиню, то й волю «дающого» маєш вдовольнити — тут уже не до принципів... «Византия державная и гордая, — пише все той же М. Толстой, — не согласилась бы на равенство своей иерархии с Киевской или Московскою. Византия — раба Оттоманов — не отказала бы в этом». (30.435). Як бачимо — «не отказала»! У 1589 році Московська Церква вже мала свій Патріархат. Музику, як мовиться, замовляє той, хто платить гроші!..
Проте, до честі Патріарха Ієремії ІІ, слід сказати, що й у такому, гідному жалю, стані він усе-таки зважився на певну послідовність і принциповість — його перша відповідь Годунову була «Ні!». Стосувалося це «ні», ясна річ, не визнання Московської Церкви, бо вже сам приїзд Патріарха до Москви був її визнанням де-факто. А от питання про надання патріаршого статусу Церкві, яка протягом 141 року існувала як самоправно проголошена й не мала, власне, навіть канонічної митрополії, — видавалося Ієремії ІІ надто проблематичним. Торгувати Патріархатами, продавати їх за гроші Патріарх Ієремія ІІ не хотів навіть за великої скрути.
Та не знав бідний Патріарх московських «канонів» і порядків! Годунов просто-напросто засадив Вселенського Патріарха в монастир і наказав не випускати з Москви до тих пір, доки Патріарх не підпише відповідної грамоти. До 4-х років турецького ув’язнення на о. Родос додався ще рік ув’язнення московського. Цей рік сидіння «під арештом» змусив Патріарха «змінити свої погляди» на гідність Московської Церкви. Грамота була підписана. Московська Церква, що ніколи не мала навіть власної, визнаної світовим православ’ям митрополії, одразу була піднесена до гідності Патріархату.
...Що то значить, як влада дбає про рідну Церкву та рідну державу!.. А тепер починається найцікавіше!.. Та сама Московська Церква, яка в XV ст. відділялася від Київської як Церква окремого народу й окремої держави, сьогодні ґвалтом кричить, що Київський Патріархат не має права відділятися від Московського, бо від часів прийняття християнства ми були «єдіним народом» і жили в «общєм отєчєствє», а «Киевская Русь всегда была вместе с Великой Россией».
Але ж, якщо це так, то це значить, що Москва не мала жодної канонічної підстави відділятися від Київської митрополії! І її визнання з боку Константинопольського Патріарха у 1589 році було НЕКАНОНІЧНИМ, РОЗКОЛЬНИЦЬКИМ, ГРІХОВНИМ АКТОМ, ЯКИЙ ПОВИНЕН БУТИ СКАСОВАНИМ!!! Якщо ми з Москвою завжди були одним народом і жили в єдиній державі, то Московська Церква, щоб довіку антихриста не тішити, повинна чимдуж поспішити покаятися в гріхові розкольництва й негайно підпорядкуватися Київській!
Але так воно, слава Богу, не є. Бо, як ми бачили з попередніх розділів, Росія ніколи не була Руссю, а русичі (сучасні українці) ніколи не були росіянами, як і росіяни ніколи не були ані українцями, аніже русичами. На цей «канонічний вибрик» московських ієрархів авторка звернула увагу лише для того, щоб показати, що всяка брехня має короткі ноги й рано чи пізно обертається проти того, хто намагається обдурити інших.
Але повернімося до теми нашої розмови.
Ми з’ясували, що в грудні 1448 року московські єпископи самочинно, без благословіння Константинопольського Патріархату проголосили створення самостійної Церкви, відокремленої від Київської митрополії. Саме ця дата і вважається офіційною датою утворення Московської (пізніше Російської) Церкви.
Існувала ця Церква цілком автономно, мала свою ієрархію, свої особливості в управлінні та обряді, а отже, ні на яку тяглість від Володимирових часів, ні на яке правонаступництво щодо Київської митрополії претендувати не могла та й не претендувала аж до XVII ст., про що мова піде пізніше.
Особливо голосно ці претензії пролунали в наші часи, під час відзначення 1000-ліття прийняття християнства у Київській Руси. Ну, як би ото Москва допустила, щоб усі врочистості, пов’язані з цією величною датою, були зосереджені в Києві?! Як би допустила, щоб світ дізнався, що саме звідси, з Української землі, просіяло світло благодаті на всю ту «Вєлікую Россію», купно із її «Третім Римом»?!
Отут-то й пішла тотальна пропаганда «тысячелетней истории Русской Церкви — наследницы Владимирова крещения». Захопившись казкою про тисячоліття Російської Церкви, її ієрархи не врахували того, що живуть іще на світі люди, які були свідками помпезного святкування 500-ліття Російської Церкви, що відбувалося... увага!.. — в 1948 році!!! Були на цьому святкуванні й Східні Патріархи, й численні представники автономних Церков, про що з гордістю писала тогочасна преса. Святкування було тим більш урочистим, що за рік перед цим Росія не менш помпезно відсвяткувала 800-річчя Москви, і один святковий бум «плавно» перейшов у інший.
А тепер усі, хто не вміє рахувати усно, візьміть до рук калькулятори, щоб не помилитися. Рахуємо: в 1948 році Російській Церкві було 500 років. Від 1948-го до 1988-го пройшло 40 років. Якщо до 500 додати 40, буде... 1000???
Так! І не дивуйтеся! Це така «цікава арифметика» по-московському: що б не додавав, що б не віднімав, а завжди вийде те, чого вимагають політична кон’юнктура та імперські інтереси. Інша річ, що при таких підходах ні про канони, ні про Заповіді Божі, ні про християнську мораль не може йти мови.
До наступного розділу: Коли і як Церква-матір стала падчеркою своєї невдячної колишньої доньки, або Казочка про «канонічні права» Російської Церкви в Україні
0 коментарів