Приватизація


Християнська демократія. Історія та сучасність

До попереднього розділу: У напрямку до ринкової економіки

Приватизація – один із наріжних каменів економічної реформаторської політики демократичних урядів Центральної та Східної Європи. Програми приватизації було запроваджено в секторі малих підприємств, типу крамниць, готелів, ресторанів та нових приватних компаній (публічний розпродаж згідно зі стандартними процедурами, став спільним підходом центрально- та східноєвропейських країн до вирішення цього питання). Загалом, спостерігається небажання відкрити доступ іноземного капіталу до малої приватизації.

“Велика приватизація” крупних підприємств, концернів, банків та інших фінансових установ видається значно складнішою. Як свідчить досвід, за останні чотири роки, певне, чи не єдиний метод, що зарекомендував себе найбільш привабливим для центрально- та східноєвропейських урядів, це – купонна або сигнальна система, розроблена тодішнім чеським Міністром фінансів Вацлавом Клаусом. Його першими заходами було подрібнення 100 великих трастів на 330 незалежних одиниць із подальшою заміною комуністичних директорів кваліфікованішим персоналом. Після цього менеджери цих компаній стали відповідальними за плани приватизації. Підприємства могли запропонувати продаж своїх акцій вітчизняному або іноземному покупцеві, розпродаж через аукціон, або перетворення компанії на акціонерне товариство з участю чи без участі в купонній системі.

Цей принцип, таким чином, передбачав поширення акцій серед широких верств населення. Щоб досягнути цього, уряд запровадив т. зв. сигнальний метод. Кожному дорослому громадянину надавалася можливість купити талони або ваучери, що коштували чверть середньої місячної заробітної плати. Ці талони давали власникові право запропонувати власну ціну за право володіння акціями кожного підприємства, що приватизується в такий спосіб. Щоб запобігти розпорошенню власності серед великих груп, уряд легалізував створення так званих інвестиційних фондів приватизації, яким надавалося право продавати талони громадянам. Ці фонди розпочали кампанію, що демонструвала можливий зиск від таких талонів, і ця схема була сприйнята населенням із великим ентузіазмом. При цьому фондам не дозволялося володіти більше ніж 20% акцій одного підприємства.

Таким чином, у 1992 році 5 мільйонів чехів та 2 мільйони словаків стали акціонерами близько 1500 підприємств, половини кількості великих кампаній. Другий етап, що охоплював інші 770 великих підприємств, тривав до кінця 1993 року. Темпи приватизації в Чехії є одними з найшвидших у Центральній Європі. На початку 1993 р., після кількох раундів талонного розпродажу на першій хвилі приватизації, було продано 93% з 299 мільйонів запропонованих акцій, при цьому реалізовано 99% талонів. Лише 3% всіх активів було продано закордонним покупцям. Наприкінці 1993 р. розпочалася друга хвиля приватизації.

Приватизація може ретельно контролюватися урядом або бути дистанційно регульованою. Саме останнім шляхом пішов уряд Чехії, використовуючи метод інвестиційних фондів і в такий спосіб дистанціювавшись від процесу приватизації. З іншого боку, в Угорщині процес приватизації перебуває під контролем Агентства Державної власності (SPA). Його завдання – відібрати певну кількість компаній, перетворити їх на підприємства акціонерного капіталу і після цього – денаціоналізувати їх через аукціон, виставити на фондову біржу або розповсюдити їхні акції серед працівників. Інвестори або працівники компанії можуть також проявляти ініціативу, але в усіх випадках остаточні рішення приймає SPA. При цьому, “спонтанна приватизація” в Угорщині завершилася продажем активів іноземцям та колишнім комуністам за порівняно низькими цінами.

Відразу після демократичних виборів 1989 р., польський уряд створив можливості для 100%-го іноземного інвестування. Процес приватизації менших компаній, певне, вже завершений і на сьогодні, більшість населення зайнята у приватному секторі, включаючи сільське господарство.

У Росії приватизаційні процеси контролюються Державною Комісією з питань власності, що допомагає точніше визначити цінність денаціоналізованої кампанії. У колишній НДР створено спеціальну установу для контролю за процесом приватизації – Treuhand Anstalt.

На процесі приватизації в Центральній та Східній Європі позначаються труднощі перехідного періоду. Серед них можна виділити такі:

1. Мінлива політична та економічна ситуація в багатьох країнах (Росія, Україна), де присутня зневіра у майбутнє.

2. Загальне безгрошів’я та фінансова інфраструктура, непристосована для продажу підприємств місцевому населенню. Складність пошуку покупців для неефективних та застарілих компаній і при існуванні певного капіталу, вкладання його, зазвичай, у західні підприємства, що розглядаються як більш стабільні та надійні.

3. Брак досвіду управління, необхідного для подібних складних операцій.

4. Розпад широкомасштабних конгломератів, що поєднували виробництво матеріалів від першого гвинта до кінцевого продукту.
5. У деяких країнах значна частина економіки працює на оборонну промисловість (Словаччина, Росія), яка не має іншого ринку збуту.

6. За системою COMECON, національна економіка підпорядковувалась інтересам Радянської імперії без будь-якого зв’язку із ринковими вимогами або законами фінансової доцільності. Торговельні відносини були спрямовані на Схід, переорієнтація яких нині має відповідати вимогам світової економіки.

7. Демократичні уряди можуть мати благородні наміри, але виконання їхніх рішень все ще перебуває в руках старих систем. Триває процвітання бюрократії, корупції, присутність колишніх комуністів в органах влади, адміністративна канцелярщина. Наявний опір колишніх комуністів та профспілок.

8. Для неплатоспроможних галузей промисловості приватизація означає закриття, вивільнення робочої сили та скорочення виробництва, у зв’язку з чим політичні діячі побоюються соціальних наслідків. Наприклад, значна кількість державних галузей промисловості зосереджена в певних регіонах, які на сьогодні є досить вразливими через соціальну дезінтеграцію, забруднення навколишнього середовища та однобічний розвиток. До цього додається спричинена приватизацією проблема безробіття.

Значно більш фундаментальним чинником є відсутність клімату відповідальності, брак мотивації. Держава все ще розглядається громадянами як відповідальна за зайнятість, соціальне забезпечення, умови праці, рівень заробітної плати тощо.

Не забуваймо також і про позитивні активи центрально- та східноєвропейських країн: вони пропонують технічно добре навчену та відносно дешеву робочу силу та потенційно важливі ринки, географічно близькі до Західної Європи. Певна річ, із розвитком програм приватизації, необхідним видається диференційований підхід до продукції та країни-виробника. Так, скажімо, процес приватизації сільського господарства в Польщі є відносно легшим, порівняно з Росією. У сфері послуг, що потребує менших обсягів капіталу, можливий більш швидкий розвиток цих процесів; стосовно ж промислових галузей, помірний темп просто неминучий. У деяких випадках державна власність певних компаній (наприклад, підприємств комунального обслуговування) могла б бути збережена за умови їхньої політичної незалежності та роботи відповідно до вимог ринку.

До наступного розділу: Підприємство як підтримка соціального партнерства, втручання держави та профспілковий рух

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии