В українській громаді воцарилася байдужість до політичних процесів, які динамічно, але поки-що з позначкою “мінус”, розгортаються в нашій країні.

Можна стверджувати, що у суспільстві ще не сформувалося чітке уявлення про роль і місце політичних партій на теренах України.
Влада як така, і в минулому та, власне, й на сьогодні за своєю суттю є аморальною і зробила все для того, щоб у нашому середовищі викликати апатію до державницького поступу та відібрала право громадян формувати владу й впливати на неї. Врешті, влада стала безконтрольною і слабкою, що дозволило кланам поділити Україну на зони впливу і відібрати в українського народу національне багатство та створити через підпорядковані ЗМІ міф про те, що політика – брудне ремесло.

Політика ж сама по собі не буває брудною – брудними можуть бути тільки вчинки людей, які причетні до неї. Особливо це відчувається зараз, коли політичні шулери маніпулюють свідомістю громадян, намагаючись шляхом відвертої брехні, шантажу та інсинуацій отримати за будь-яку ціну політичні дивіденди.

Політичні нувориші прагнули і прагнуть викликати у суспільстві ілюзію, що нічого неможливо змінити.
Тож виникає резонне запитання: “Чи тоді личить порядним людям займатися політикою ?..” На цю тезу у великої Лесі Українки є такий вислів: “Не так псує політика характер, як характер псує політику”.

І дійсно: справжня політика – це управління суспільством і державою, не більше і не менше. Займатися політикою – справа поважна і відповідальна.

Насамперед політики мають бути надзвичайно порядними людьми і, без сумніву, стати моральними авторитетами з високими вольовими якостями та об’єднаними кодексом честі – бути просвітниками і поводирями українського люду.

Доречно надати історичну довідку щодо висловів і дій відомих патріотів України, які плекали і діяли у боротьбі за Незалежність нашої древньої держави, зокрема, політичне кредо В. Липинського було таким: “До української нації через українську державу”. Держава для нього – це найдосконаліша, найвища форма організації всіх духовних і матеріальних сил нації.
Що ж слід зробити, щоби відігріти понівечену, заморожену душу українця, піднести її з рабства й каліцтва, возвеличити у власній гідності і свободі?

Варто зауважити, що: “Свобода немає нічого спільного із зовнішнім світом. Справжня свобода не політична, не економічна – Свобода Духовна...”

Прожиті нами роки Незалежності – достатній термін, щоби нарешті визначитися з пріоритетами і зрозуміти, що самоідентифікація нації відбувається у першу чергу в історико-культурному плані і самосвідомості, носієм і виразником якої є культура і духовна спадщина українського народу.

Саме гуманітарна сфера стала домінуючою для Франції та Швеції у другій половині ХХ століття. Пріоритетом у розвитку країн була і є Культура, яка і підтягує економіку.

В Україні ж доволі часто доводиться слухати від політиків та урядовців промови про важливість зусиль держави винятково на подолання економічних негараздів, що саме по собі не викликає заперечень, а питання гуманітарного розвитку суспільства здебільшого мають декларативний характер.

Існує крилатий вираз: “Не хлібом єдиним жива людина”. Тоді чому ж так повільно розгортається в нашій країні гуманітарна політика? У 2003 році я брав інтерв’ю для однієї із газет у великого майстра українського кіно і театру Богдана Сильвестровича Ступки, де, зокрема, він зазначив: “На ідеологію держава повинна виділяти колосальні кошти”, мотивуючи це тим, що у сучасних умовах країни, які не мають чіткої національної концепції розвитку, завойовують не танками, а ідеологічно, наприклад, захоплюючи їх інформаційний простір...

Чи можна тут заперечити словам Метра? Давні латиняни говорили: “Чия мова – того й влада! Чия влада – того й мова!”
А тим часом північний сусід України на гуманітарну сферу і впровадження своєї великодержавної ідеології в інших країнах передбачає і виділяє у бюджеті мільярдні асигнування.

Повільне розгортання духовного, культурного, економічного потенціалу може призвести до того, що українська нація, втративши самосвідомість, перетвориться на манкуртів, на сировину, а при потребі – і на гарматне м’ясо.

Основною метою гуманітарної політики Української держави мусило стати створення належних умов для формування повноцінної особистості, а через неї – формування повноцінної, повнокровної нації.

Втілювати у життя Справжню Культуру і відроджувати Духовність означає – робити кропітку роботу й розуміти при цьому, що треба пройти неабияку, довгу дорогу. А сам результат, можливо, побачать лише наші онуки.

У романтичному ХІХ столітті великі поети мріяли про перебудову суспільства шляхом естетичного перевиховання людей. Ця теза залишається актуальною і нині. У шаленому темпі сучасного життя ми можемо не усвідомити своєї великої місії на Землі.

А найбільшою цінністю мають постати для нас не загальні гасла про демократію, народ тощо, а конкретна людина з усіма її проблемами.
“Неприродно, що у нас вкрали право любити окрему людину – натомість запропонували ненавидіти усіх разом”.

Із принагідних записів Івана Гончара:
“Скрізь говорять про народність, про народні джерела, а в нас в Україні треба мовчати, бо інакше ти – націоналіст. Від мови рідної треба відцуратися, бо це також ознака націоналізму. Живі джерела народні ми мусимо замулити”.

“Так як від рани, що постійно ятриться, ми не можемо вгамуватися, аж поки загоїмо, так і наша хвора культура не може бути здорова, допоки не буде мови”.

Чи можливо точно дати уніфіковані рекомендації у винятковій і складній справі розбудови партійних структур?
Хтось із філософів сказав: “Абсолютного виміру розуму немає... В одних галузях – людина розумна, а в інших – не дуже...”
І тому мої міркування для когось видаватимуться дивними чи незрозумілими. А хтось всіляко їх підтримає.

Для мене ж вищевикладені сентенції беззаперечні. По можливості я намагаюсь втілювати їх у реальне життя та дотримуюсь такої тези: “Краще щодня запалювати по одній свічці, ніж зранку до вечора проклинати пітьму...”

Отже, залежність успіху в будь-якій сфері насамперед залежить від усвідомлення тими людьми, які переймаються даною справою, своєї особистої відповідальності та вміння втілити в життя задумане. Коли ти сам не віритимеш в ідею, ти ніколи не поведеш за собою інших.

У будь-якому разі треба проявляти нестандартні рішення та відмовитись від усіляких шаблонів та ідеологічних догм. А найголовніше – сформувати команду однодумців, об’єднаних однією метою – любов’ю до Батьківщини!
Бог та Україна понад усе!

Володимир БОЙКО

Архів 2009 року
Газета "Християнський Демократ"

Російськомовна версія статті: Политика сама по себе не бывает грязной