Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: Проблема відношення матерії та свідомості: основні поняття

Поняття матерії охоплює усі речі й процеси, які ми сприймаємо зовнішніми відчуттями (зору, дотику тощо). Разом з тим, воно охоплює також багато речей і процесів, які насправді не сприймаються (безпосередньо) зовнішніми відчуттями, але вважаються такими, що існують і мають таку ж природу й підлягають тим же законам, що й речі й процеси, які ми сприймаємо зовнішніми відчуттями. Як приклад, згадаймо про такі мікрочастинки як атоми й електрони, або про дуже віддалені зірки й планети, яких ніхто ніколи не бачив. Деякі з них неможливо спостерігати навіть через найпотужніші мікроскопи й телескопи. Наука виявляє їх існування лише через вплив на інші матеріальні об’єкти за фізичними законами.

Отже, що є спільним для усіх речей та процесів, які називають матеріальними? Як найбільш точно визначити їх спільну природу?
Деякі філософи пропонували визначення матерії через характеристику, яку ми розглянули вище – властивість сприйматися зовнішніми відчуттями. Візьмемо, наприклад, таке визначення: “Матерія – філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, що дана людині в її відчуттях; що копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них”. (В.І.Ленін) . Але ми бачили, що визначення матерії через сприйняття не може бути коректно застосоване до усіх речей та процесів, які охоплюються поняттям матеріального, оскільки багато з них насправді не сприймаються чуттєво (безпосередньо). Більше того, логічно некоректно визначати матерію через сприйняття (суб’єктивне), оскільки усі матеріалісти стверджують, що існування й властивості матеріальних об’єктів є цілком незалежними від їх сприйняття (є цілком об’єктивними). Російський філософ О.Ф.Лосєв справедливо зауважував: “В понятті матерії не мислиться зовсім нічого суб’єктивного, та й самі матеріалісти стверджують, що матерія – вічна і що вона існувала раніше життя та живих істот з усіма їх сприйняттями... Отже, посилання на зв’язок з зовнішніми відчуттями ні в якому смислі нічому не допомагає.”

Якщо наше сприйняття є визначальним для поняття матерії, то, у такому разі, матерія є вторинною по відношенню до сприйняття. Таке визначення прийнятне лише з точки зору ідеалізму, і вже містить у собі вирішення питання про відношення між матерією та свідомістю – ідеалістичне вирішення. Якщо ми хочемо мати деякий нейтральний плацдарм для розгляду питання про відношення між матерією і свідомістю, то необхідно визначати матерію не через сприйняття, а через об’єктивні характеристики.

Таке визначення потрібне нам, оскільки перш ніж починати обговорення питання “Яким є відношення свідомості та матерії?” нам потрібно мати ясне розуміння того, що таке матерія сама по собі, об’єктивно, незалежно від її сприйняття. Інакше ми ризикуємо безнадійно заплутатися.

Думаю, що цю проблему адекватно розв’язує фізичне визначення поняття матерії: матерія – це фізична реальність – усе те (і тільки те), що може бути описане фізичними характеристиками, – такими як просторові координати, розмір, форма, напрям руху, швидкість, прискорення, маса, електричний заряд тощо. (Питання про те, чи існує якась інша реальність залишається відкритим.)

Проти такого визначення також можуть бути висунуті деякі заперечення. Так, О.Ф.Лосєв вказував на існування різних фізичних теорій матерії і зміну цих теорій в процесі історичного розвитку фізики. Проте таке заперечення не зовсім влучає в ціль. Існування різних фізичних теорій матерії – різних теорій про структуру й організацію матерії, не виключає можливість єдиного поняття матерії, яке присутнє в усіх цих теоріях і залишається інваріантним (незмінним) в процесі розвитку фізики. Колись вважалося, що атоми є найменшими неподільними частинками матерії; потім з’ясувалося, що атоми складаються з менших частинок, а ті, у свою чергу – з іще менших, так що невідомо чи існує взагалі межа подільності. Колись не було відомо про таку властивість матерії як електричний заряд; можливо, колись будуть виявлені якісь нові властивості матерії, які на сьогодні невідомі. Проте можемо сказати, що незважаючи на усі ці зміни, в своїй основі поняття матерії залишається незмінним, принаймні з часів Декарта (ХVII ст.).

Декарт визначав матерію як усе, що характеризується атрибутом протяжності (на відміну від свідомості, що характеризується атрибутом мислення). В буквальному смислі таке визначення є неправильним, оскільки сучасна фізика говорить про існування непротяжних матеріальних мікрочасточок, які є геометричними точками у просторі. А проте ідею Декарта можна уточнити: визначальними для поняття матерії є просторові та просторово-часові характеристики, такі як координати у просторі, розмір, форма, зміна цих характеристик у часі (швидкість, прискорення) тощо.

Термінологічна конвенція

Тут і далі я вживаю словосполучення “просторові характеристики” або “просторово-часові характеристики” для позначення характеристик розташування об’єкта у просторі (координати, розмір, форма) та їх часових похідних (таких як швидкість, прискорення тощо).

Слід звернути увагу, що я вживатиму словосполучення “просторові характеристики” для позначення лише цих характеристик. Я не вживатиму його у ширшому смислі, який міг би охоплювати усі характеристики, що мають хоч якесь відношення до простору (як наприклад, у випадку свідомості, зв’язок з фізичним об’єктом, розташованим у певному місці). Таким чином, якщо у тексті зустрінеться твердження про те, що свідомість та усе, що до неї належить, (думки, емоції, відчуття) не мають просторових характеристик, це означатиме, що вони не розташовані в певному місці, не мають певного розміру й форми. Звичайно, можна сказати, що вони мають просторові характеристики у ширшому смислі (такі як “управляти тілом, що розташоване у певному місці”), але я не вживаю словосполучення “просторові характеристики” в цьому смислі.

Пропоную прийняти це як термінологічну конвенцію, що є чинною для всього цього тексту.

Зауважимо, що усі інші фізичні властивості (такі як маса чи електричний заряд), є лише допоміжними характеристиками, які вводяться для того, щоб описати, як одні фізичні об’єкти впливають на просторові і просторово-часові характеристики інших.
Наприклад, така характеристика як маса описує наступну властивість фізичних об’єктів: при взаємодії тіла Х з тілом E, взятим за еталон (одиницю) маси, відношення між прискореннями тіла Е та тіла Х є постійним – це відношення і є масою тіла Х. Подібним чином може бути визначене і поняття електричного заряду. Фізичні поля являють собою розподіл у просторі й часі властивостей простору певним регулярним чином впливати на рух фізичних тіл. Так що, якщо колись розвиток фізики викличе потребу введення нових фізичних характеристик, ці нові характеристики принципово не відрізнятимуться від старих – і ті й інші зводитимуться, в окресленому тут смислі, до просторових характеристик (атрибуту протяжності).

Отже, незважаючи на історичні зміни (розвиток) фізики, у цих змінах залишається дещо незмінне, інваріант, який і визначає поняття фізичного, матерії. Цей інваріант Декарт називав атрибутом протяжності, а ми можемо визначити його через поняття концептуальної зводимості (conceptual reducibility) до просторового розташування та його змін в часі.

Поняття концептуальної зводимості означає, що зміст і сенс (raison d’etre) усіх понять, які означають матеріальні (фізичні у широкому сенсі) властивості чи процеси вичерпується їх роллю в описі просторових характеристик та їх змін у часі.

Важливо відзначити, що ця властивість є визначальною для усіх фізичних характеристик у широкому смислі (який і мається на увазі дискусією між матеріалізмом та його опонентами), – незалежно від того, чи є вони у вузькому смислі власне фізичними, хімічними, біологічними чи якимись іншими. (Наприклад, інстинкти й рефлекси, оскільки йдеться про певні регулярні зразки поведінки, тобто фізичних рухів різних частин тіла, відповідають цьому широкому поняттю фізичного, хоча для їх опису ми користуємося термінами біології, а не фізики).

Таким чином, 'матеріальне' ('фізичне' у широкому смислі) означає концептуально зводиме до просторово-часових характеристик (відношень), − до того, що Декарт називав “атрибутом протяжності”.

По-суті, фізичне (матерія) зводиться до однієї-єдиної фундаментальної властивості – розташування у просторі, яке змінюється з часом. Уся решта фізичних властивостей, а також усі фізичні закони – концептуальна надбудова до цієї фундаментальної властивості – міри, шаблони, регулярності, які ми виявляємо у процесах змін взаємного просторового розташування різних об’єктів, і яким даємо різні назви (маса, заряд, поле, закон гравітації, ..., інстинкт, рефлекс, ...).

Дещо детальніше:

фізична реальність або матерія − це:

1) простір, що має кілька (як звичайно вважається, три) вимірів, які задають таку ж кількість напрямів вимірювання розмірів (у тривимірному просторі − довжина, ширина, висота) та відстаней (проекції на осі Декартової системи координат), – свого роду універсальний контейнер для усіх фізичних речей,

2) фізичні речі як носії просторово-часових характеристик (відношень): розташування у просторі, руху (зміна розташування у просторі з часом) та впливів на рухи одна одної,

3) усі властивості (відношення), концептуально зводимі до просторового розташування та його змін у часі. Сюди належать такі властивості як:

− розташування у просторі: відстань і напрямок по відношенню до деякої іншої речі або просто якоїсь точки у просторі (координати в Декартовій системі), розмір (довжина, ширина, висота), форма;
− часові похідні від характеристик розташування у просторі: швидкість, прискорення тощо;
− постійні шаблони (схеми, зразки, моделі) рухів;
− постійні міри та шаблони впливів речей на рухи одна одної − маса, електричний заряд тощо;
− постійні міри та шаблони впливів простору на рухи речей − різноманітні фізичні поля.

Важливо зауважити, що такі властивості як маса, електричний заряд тощо (міри та шаблони впливів на рухи) віднесені до категорії 'фізичного' не через те, що вони роблять, а через те, чим вони є − не тому, що вони впливають на рухи, а тому, що вони є нічим іншим як постійними мірами чи шаблонами впливів на рухи. Немає ніякого сенсу запитувати, чим є маса чи електричний заряд самі по собі (“у собі”), незалежно від просторово-часових відношень і впливів, тож маса та електричний заряд є фізичними властивостями.

Це зауваження безпосередньо стосується проблеми розуміння природи свідомості (чи є вона фізичною, матеріальною, чи ні). Саме в цьому відношенні звичайний дуалізм-інтеракціонізм (теорія про існування душі та її взаємодію з тілом) протистоїть матеріалізму та епіфеноменалізму. Матеріалісти та епіфеноменалісти вірять у “причинно-наслідкову замкненість фізичного”: фізичне не може зазнавати впливу з боку чогось нефізичного. Інтеракціоністи стверджують, що 1) немає причин, чому б нефізичне не могло впливати на фізичне, і що 2) свідомість є нефізичною і вона взаємодіє (впливає та зазнає впливу) з фізичним (тілом людини). Зрозуміло, що поняття фізичного має визначатися так, щоб це питання залишалося відкритим. Тобто, було б некоректно визначати поняття фізичного так, щоб усе, що впливає на фізичні процеси, мусило б бути фізичним за визначенням.

Отже, якщо щось має вплив на фізичні процеси (рухи), то це не є підставою для віднесення до категорії фізичного; але якщо щось є нічим іншим як постійною мірою чи шаблоном впливів на рухи (є концептуально зводимим до просторово-часових відношень), це є підставою для віднесення до категорії фізичного.

Тож якщо свідомість є нічим іншим як деякими шаблонами поведінки та/або фізичних рухів всередині тіла, то вона є фізичною. Але якщо вона є “в собі” чимось іншим, що впливає на поведінку й фізичні рухи всередині тіла, вона не є фізичною.

І виглядає так, ніби суб’єктивні переживання й думки, на відміну від маси чи електричного заряду, є чимось “в собі” – ми знаємо про них незалежно від будь-якого знання про розташування й рухи фізичних об’єктів, – тож здається, що вони є нефізичними, хоча ми й знаємо, що вони впливають на фізичні події – нашу поведінку.

Звернемо увагу ще на одну можливу помилку.

Неправильно вважати, що якщо щось має просторові (і загалом, фізичні) властивості, воно є фізичним (матеріальним), і навіть якщо воно має якісь інші властивості, їх слід кваліфікувати як фізичні (матеріальні), − так що якщо усі речі мають якість просторові (фізичні) властивості, то матеріалізм правий. Навпаки: якщо щось має хоч-якісь властивості, які не є фізичними (просторовими, просторово-часовими, або мірами чи шаблонами впливів на рухи), це щось не є фізичним або, принаймні, чисто фізичним (можливо, воно є психо-фізичним), − і це означало б, що матеріалізм є помилковим. Наприклад, якщо щось має психічні та фізичні характеристики (і якщо слушним є припущення, що властивості одного з цих типів концептуально незводимі до властивостей іншого типу) – це відповідає поняттю пропетивного дуалізму (детальніше про це поняття див. розділ 15); або якщо ми припустимо, що усі найбільш елементарні часточки природи мають, поряд з фізичними, психічні властивості, це відповідає поняттю панпсихізму.

Якщо якесь поняття має якийсь зміст, незалежний від цілей опису й передбачення просторового розташування й рухів, концептуально незводимий до просторового розташування та рухів, це поняття означає щось, що є або нефізичним (якщо воно не має фізичного змісту) або не лише фізичним, подвійної (психофізичної) природи (якщо відповідне поняття має деякий фізичний зміст плюс деякий зміст крім фізичного). (Зрозуміло, що самого лише поняття з нефізичним змістом недостатньо для спростування матеріалізму; потрібно ще, щоб в дійсності існувало щось, що відповідає нефізичному змісту цього поняття.)

До наступного розділу: Первинні та вторинні властивості

Примітки:

1. Ленін В.І. Матеріалізм та емпіріокритицизм. – С. ...

2. У Леніна є також інше визначення поняття матерії, яке не відповідає загальноприйнятому, традиційному смислу. Його ми розглянемо у розділі 6.

3. Лосев А.Ф. Диалектика мифа. – С. ....

4. Пор., А.Шопенгауер: “Я мушу нагадати тут доказ неприпустимості матеріалізму, оскільки він є філософією суб’єкта, який у своїх міркуваннях забуває про себе самого. ...усе об’єктивне, усе зовнішнє, будучи завжди лише таким, що сприймається, пізнається, завжди й залишається лише опосередкованим і похідним і тому ніколи не може стати останньою підставою для пояснення речей, або вихідним пунктом філософії. Бо остання необхідно вимагає, щоб її вихідним пунктом було щось цілком безпосереднє, а таким безпосереднім, очевидно, є лише те, що дане самосвідомості, внутрішнє, суб’єктивне.” (Шопенгауэр А. Под завесой истины. – С.14.)

5. Пор.: Т.Нагель: “…ми маємо з’ясувати, що робить якісь нові відкриті властивості чи явища фізичними. Оскільки клас відомих фізичних властивостей постійно розширюється, фізичне не може визначатися в термінах понять та теорій сучасної фізики, воно має бути більш загальним. Нові властивості вважаються фізичними, якщо вони відкриваються через пояснювальну виводимість з тих, що вже належать до цього класу. Цей повторюваний процес починається з фундаменту знайомих, спостережуваних просторово-часових феноменів…” (Nagel T. Panpsychism. – p.182) (Курсив мій.)

6. Звернемо увагу на те, що концептуальна зводимість не означає логічної (дедуктивної) зводимості. Зміст загальних теорій (про існування універсальних законів природи) та понять (ті закони й властивості, які вони “вводять в обіг”) є концептуально зводимим до окремих фактів, які ці теорії та поняття пояснюють. Це означає, що весь сенс, виправдання існування (raison d’etre) теорії чи поняття (зокрема, припущення про існування певного закону природи) полягає в поясненні та передбаченні таких фактів. Зокрема, кожне фізичне поняття (властивості чи закону) є теоретичною конструкцією, сенс якої полягає виключно в поясненні спостережуваних просторових відношень між об’єктами та їх змін в часі. Разом з тим, зміст загальних теорій чи понять ніколи не є логічно (дедуктивно) зводимим до жодної сукупності окремих фактів, оскільки кожна теорія чи поняття містить в собі гіпотетичне передбачення безлічі інших невідомих (зокрема, майбутніх) фактів. Наприклад, теорія гравітації Ньютона містить у собі передбачення щодо усіх можливих гравітаційних взаємодій, і тому логічно не зводиться до жодної скінченної множини окремих гравітаційних взаємодій.