Декарт: методологічний сумнів, Я як свідомість та проблема існування фізичного світу

Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: Соліпсизм та ідеалізм. Чи існує фізична реальність?

Ще Декарт доводив, що наше власне Я – єдина реальність, в існуванні якої неможливо сумніватися, в той час як реальність зовнішнього світу є сумнівною. Нагадаю про хід його міркувань.

Декарт вірив у можливість перетворення філософії на науку про дійсність як ціле, яка була б такою ж надійною, певною, безсумнівною, як математика. На перешкоді цьому стоять безліч різноманітних передсудів, які заповнюють наш розум, які ми некритично перейняли від нашого оточення (інших людей) і які сплутують наше мислення і спричиняють різні помилки. Тому найперше, що нам потрібно зробити, – це очистити наш розум від усіх таких передсудів і залишити лише ті ідеї, які є справді надійними, певними, безсумнівними. Маючи такий надійний фундамент, ми можемо звести на ньому будівлю істинного, наукового знання про дійсність. Але як створити такий фундамент? Відповідь Декарта: слід спробувати піддати сумніву усі наші ідеї і знайти щось, у чому неможливо сумніватися. Ця процедура називається методологічним сумнівом.

Отже, послідуємо за Декартом в його застосуванні методологічного сумніву. Чи є щось, у чому ми не можемо сумніватися?
Більшість людей сприймають як щось певне, безсумнівне існування зовнішнього світу. Але, зауважує Декарт, насправді воно сумнівне. Можливо, що зовнішніх речей, які ми нібито бачимо, насправді не існує, а якийсь злий демон вводить нас в оману, викликаючи в нашій свідомості образи неіснуючих речей.

Можемо пояснити думку Декарта інакше – на прикладі сну.

Зазвичай ми вважаємо, що живемо у світі, оточені різними речами й людьми, існування й властивості яких є такими, якими вони є, незалежно від того, бачимо ми їх чи ні, знаємо ми про них чи ні, що ми про них думаємо тощо. З іншого боку, коли ми спимо, нам сняться сни, в яких нас оточують речі, і ми (у сні) сприймаємо їх як такі, що існують реально, незалежно від нас, − подібно до того, як ми сприймаємо реальні речі, коли не спимо. Коли ми не спимо, ми розуміємо, що тих речей, які ми бачили у сні, насправді немає; вони є мимовільним витвором нашої уяви. Мимовільність відрізняє образи, які ми бачимо у сні, від звичайних продуктів нашої уяви. Справді, коли ми не спимо, ми можемо закрити очі, і за власною волею викликати в уяві якісь образи. Ми розуміємо, що це – лише образи, а не реальні речі, тому, що ми самі, за власним бажанням, викликали їх в нашій уяві. Реальні речі, що нас оточують, не зникають і не виникають у простій взаємодії нашої волі й уяви.

Інша справа – у сні. Тут все може бути як у реальному житті: образи виникають в нашій уяві незалежно від нашого бажання. Мені може приснитися, що за мною женеться монстр, хоча я й не викликав його спеціально у своїй уяві і не можу за власним бажанням позбутися цього образу; у сні я хочу, щоб монстр зник, але він продовжує за мною гнатися... Але як, у такому разі, можливо відрізнити, де сон, а де дійсність? Можливо, те, що я зараз вважаю сном, який наснився мені минулої ночі, є дійсністю, а зараз я сплю, і уві сні те, що насправді є дійсністю, видається мені сном, який наснився мені минулої ночі. А можливо, ніякої іншої дійсності, окрім снів, немає. Можливо, є лише моя свідомість, в якій виникають різні образи й ідеї: одні – за моїм власним бажанням, інші – мимовільно, як уві сні.

Отже, ми не можемо бути цілком певними в існуванні зовнішнього (фізичного) світу; його існування можливо піддати сумніву, і проти цього сумніву не знайдеться безсумнівних заперечень. Але в такому разі чи існує взагалі щось, у чому неможливо сумніватися? Здається, що ми можемо сумніватися в усьому. Але, зауважує Декарт, є принаймні одна річ, у якій неможливо сумніватися, – сам сумнів. Оскільки ми сумніваємося, то ми не можемо сумніватися в тому, що ми сумніваємося. Отже, наш сумнів, який видавався таким руйнівним для усіх наших ідей, сам виявляється ідеєю, яку ми маємо визнати безсумнівною, – тим самим міцним фундаментом для знання, який ми шукаємо.

Сумнів – це форма мислення. Сумніватися – означає мислити. А моє мислення означає моє існування. (Якби мене не існувало, я, поза всяким сумнівом, не міг би мислити.) Я мислю, отже, я існую. Я існую як мисляча, розумна річ, як свідомість (не як тіло – існування мого тіла усе ще залишається сумнівним). Це – перший і найважливіший результат Декартового методологічного сумніву.

Якби Декарт зупинився на цьому пункті, його філософія була б зразком соліпсизму. Але він не був цілком вдоволеним цим результатом і спрямував свої міркування в іншому напрямку, що дозволило йому відновити реальність зовнішнього (матеріального) світу та інших Я.

Для цього Декарт використав різні аргументи, які називають доказами існування Бога, і які Декарт вважав неспростовними. Декарт міркував, що якщо ми знаємо про існування Бога як абсолютно досконалої (всемогутньої, всезнаючої і всеблагої) істоти, то це є гарантією існування світу. Всемогутній і всеблагий Бог не може допустити, щоб щось (наприклад, якийсь злий демон) вводило нас в оману в наших головних уявленнях про дійсність.

Отже, почавши з міркувань в руслі ідеалізму-соліпсизму, Декарт повернувся до дуалізму. А проте ті міркування, які дозволили йому це зробити, виявилися помилковими.

Усі “докази існування Бога”, що їх використовував Декарт, були переконливо спростовані пізнішими філософами. Зокрема, Імануїл Кант дав знамените спростування усіх головних “доказів” існування Бога. Як на мене, усі ці “докази” виглядають дуже наївними й непереконливими, нічого й казати про їх нібито “безсумнівність”. Усі вони ґрунтуються на деяких припущеннях, які є дуже сумнівними і далекими від сучасних наукових уявлень, або й на явних помилках мислення.

Припустимо, що Ви погодилися з першою частиною міркувань Декарта (до висновку про те, що Ваше існування як мислячої істоти є безсумнівним), але не вважаєте, що існують безсумнівні докази існування Бога як абсолютно досконалої істоти. В цьому разі, здається, що у Вас немає підстав вірити в існування зовнішнього (фізичного) світу, а також в існування будь-чого (будь-кого) іншого крім Вас самих (Вашого Я) як мислячої речі, чистої свідомості.

Таким чином ми приходимо до соліпсизму (від sole – один, єдиний) – теорії, згідно з якою існую тільки Я як свідомість, а все, що видається мені об’єктами матеріального світу, іншими людьми і т.д. – лише образи, що виникають в цій свідомості.

Чи раціонально приймати цю теорію?

До наступного розділу: Проблема достовірності, критичний раціоналізм та методологічний сумнів

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии