А.С.Д. в Google News - натисніть Підписатися

Проблема достовірності, критичний раціоналізм та методологічний сумнів

Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: Декарт: методологічний сумнів, Я як свідомість та проблема існування фізичного світу

Насамперед, слід поставити під сумнів вихідне методологічне припущення Декарта про те, що можливо знайти абсолютно безсумнівні ідеї і на їх основі дедуктивно (шляхом логічно необхідних умовиводів від загального принципу до множини окремих висновків з нього) вибудувати всеохопну достовірну наукову систему знання про устрій дійсності в цілому.

Розглянемо два заперечення проти цього припущення:

1) Немає таких ідей, які в принципі неможливо поставити під сумнів, хоча сумнів у деяких ідеях і видається абсурдом. (Але ж колись і ідея про те, що Земля обертається навколо Сонця, видавалася абсурдом.) Це стосується навіть такої ідеї як ідея існування власного Я.

Карл Поппер наводить такий приклад: “В чудовій книзі Хью Раутледжа “Еверест 1933” можна прочитати про Кіпу – одного з шерпів, який піднявся вище, ніж слід: “Затьмарений розум бідолахи Кіпи ніяк не міг розлучитися з уявленням, що він помер”. Я не стверджую, що уявлення бідолашного Кіпи відповідало здоровому глузду або навіть було розумним, але воно кидає тінь сумніву на ту безпосередність (directness) і безсумнівність (indubitability) про які говорив Декарт.” Поппер також повідомляє: “Мені довелося відчути, можливо упродовж кількох секунд, щось подібне до того, що пережив Кіпа, коли мене одного разу вдарила блискавка…”

Хоча тут ідеться про розумовий стан, який ми вважаємо ненормальним, можна це поставити під сумнів. Цілком можливо, що людина, яку ми вважаємо божевільною і яка вважає, що її не існує, вважає, що вона перебуває при здоровому розумі, а божевільні усі ми.
Правда, Декарт міг би поставити під сумнів, чи справді досвід, про який говорять Раутледж і Поппер, свідчить про сумнів у власному існуванні. Те, що Кіпа вважав себе померлим, не означає, що він вважав, що його не існує. Можливо, він уявляв, що він – в потойбічному світі і його оточують ангели. (На жаль, Поппер не роз’яснює, що саме він відчув у ті кілька секунд після удару блискавки, і як це стосується сумніву у власному існуванні.) Зрештою, кожний з нас може уявити себе померлим: уявити своє мертве тіло, яке оплачують рідні й друзі, яке потім кладуть у домовину й ховають... Але ж Декарт говорив зовсім не про тіло. Коли ми уявляємо картину власної смерті, ми (наше Я) ніби присутні при цій події і спостерігаємо за нею десь зі сторони. Спостерігаю, отже, існую.

Але зрештою, ми можемо згадати не лише про божевільних. Можемо згадати поважні філософські й релігійні вчення (Г’юм, індуїзм, буддизм), автори й прибічники яких цілком серйозно вважали (вважають), що наше Я, в тому смислі, в якому його розумів Декарт, – це ілюзія.

У самого Декарта безсумнівність власного існування доводиться опосередковано: через факт сумніву. Оскільки я сумніваюся, значить, я існую. Я не міг би сумніватися, якби мене не існувало. Твердження “Я сумніваюся” та “Я не існую” логічно суперечать одне одному. Точно так само, істота, якій здається, що її не існує, не може не існувати. Мені здається, отже, я існую. Я сумніваюся у власному існуванні, а отже, я існую, а отже, ... не можу сумніватися у власному існуванні. Останнє твердження видається парадоксальним, але насправді воно не є таким, якщо його правильно зрозуміти. В одному акті мислення людина може поставити під сумнів власне існування. Але усвідомивши факт цього сумніву, вона вже більше не може раціонально сумніватися у власному існуванні: логічно неможливо, щоб обидва висловлювання “Я сумніваюся” та “Я не існую”, були істинними.

Проте були досить авторитетні філософи, які цілком серйозно заперечували обов’язковість дотримання вимог логічної несуперечливості (наприклад, один з провідних радянських філософів Ільєнков, посилаючись на авторитет Фіхте, Гегеля й Маркса). Якщо вони мають рацію (я, звичайно, вважаю це абсурдом, але той факт, що такі філософи були, доводить, що у чинності вимоги логічної несуперечливості можливо сумніватися), то можливо водночас сумніватися й не сумніватися, існувати й не існувати в одному й тому ж самому смислі, і отже, можливо раціонально сумніватися навіть у власному сумніві і власному існуванні.

2) Навіть якщо припустити, що існують деякі ідеї, в яких неможливо сумніватися, то з них неможливо багато дізнатися про дійсність.
Зокрема, з твердження “Я мислю, отже я існую” неможливо дізнатися нічого, крім того, що я існую і мислю, – і то лише в даний момент. Справді, багато людей вірять у те, що колись вони не існували і колись вони не будуть існувати. А оскільки можливо сумніватися у вічності нашого існування, то певним можна бути лише в існуванні у даний момент часу; усе інше (спогади минулого) може бути лише ілюзією. Можливо, якийсь злий демон вводить мене в оману, викликаючи в моїй свідомості спогади про щось, чого насправді зі мною не траплялося. Можливо, я виник хвилину тому і через хвилину зникну. Звичайно, я в це не вірю, але в принципі можливо сумніватися навіть у власному існуванні в будь-який попередній або наступний момент часу.

А вже про світ, про існування чогось, крім мене, і про устрій дійсності в цілому у такий спосіб зовсім нічого неможливо дізнатися.
Про це свідчить і історія філософії. Усі найвидатніші представники класичного раціоналізму (Декарт, Спіноза, Лейбніц) намагалися реалізувати програму дедуктивної побудови достовірної метафізичної системи на основі абсолютно безсумнівних ідей. А проте вони чомусь прийшли до зовсім різних результатів. Розглядаючи метафізичні вчення цих філософів, ми можемо зауважити, що

– ідеї, які вони вважали безсумнівними, насправді можна піддати сумніву; деякі з них є доволі сумнівними (наприклад, постулат про неможливість взаємодії різних субстанцій; – звичайно, можна, як це робив Спіноза, визначити поняття субстанції як щось, що ні з чим не взаємодіє, але в такому разі субстанцією, за визначенням, буде лише дійсність у цілому; і з цього нічого неможливо дізнатися про її устрій та відношення між різними її складовими частинами);
– логіка їх міркувань далеко не бездоганна (наприклад, докази існування Бога, на які спирався Декарт);
– в цих міркуваннях, крім явно сформульованих вихідних припущень (нібито безсумнівних ідей), завжди присутні й інші, неявні, приховані припущення, – тому Декарт, Спіноза й Лейбніц з нібито однакових засновків (таких, як поняття субстанції) “строго логічно”, “дедуктивним” і “геометричним” методом виводять зовсім різні метафізичні системи (дуалізм, монізм, ідеалістичний плюралізм);
– інші припущення, очевидно, походять не з самого розуму, але також і з досвіду, або з застосування розуму для упорядкування досвіду ; причому це упорядкування може здійснюватися у різні способи (один і той же досвід можливо інтерпретувати у різні способи).

Резюмую словами Карла Поппера про філософію Декарта: “Я визнаю, що віра у своє власне існування дуже сильна. Проте я не визнаю, що вона може витримати вагу чогось подібного будівлі картезіанства: як стартова платформа вона надто вузька. Не вважаю я, до речі, і що вона є такою безсумнівною, як вважав Декарт… В будь-якому разі я не претендую на подібну безсумнівність, хоча охоче визнаю, що віра в існування твоєї власної мислячої істоти відповідає самому здоровому глузду. Я ставлю під сумнів не істинність Декартового вихідного пункту, а його достатність для того, що хоче на ньому побудувати Декарт, зокрема його нібито безсумнівність.”

До наступного розділу: Класичний раціоналізм

Примітки:

1. Поппер К. Объективное знание: эволюционный подход. – с.43

2. Ильенков В. Диалектическая логика. Див. також обговорення цієї проблеми у статті К.Поппера “Що таке діалектика?”

3. наприклад, дуалізм Декарта відображає найважливіше розрізнення всередині людського досвіду: 1) внутрішній, духовний досвід, джерелом якого є сама свідомість, та 2) зовнішній, тілесний досвід, що є результатом впливу на свідомість фізичного світу

4. Поппер К. Объективное знание: эволюционный подход. – с.43-44

0 коментарів

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии