Про способи психологічного захисту від страху смерті

Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: Деякі свідчення про значення глибокого усвідомлення смертності

Американський психолог Ірвін Ялом у праці “Екзистенційна психотерапія” доводить, що відношення до смерті – одна з фундаментальних, екзистенційних проблем, якої неможливо уникнути, яку кожна людина мусить вирішувати. Як правило, люди бояться смерті і уникають думки про смерть, вибудовуючи різні психологічні механізми захисту від страху смерті. І.Ялом виділяє два основні типи таких механізмів: ствердження власної виключності і віра у кінцевого спасителя.

Ствердження власної виключності

Людина, знаючи, що всі люди смертні, не усвідомлює по-справжньому власної смертності. Теоретично людина знає, що вона, як і всі люди, колись помре, – але це знання залишається для неї лише теорією, чимось зовнішнім, внутрішньо не усвідомленим і не пережитим. Людина не замислюється про власну смертність, уникає думки про смерть і насправді, в глибині душі, не вірить у можливість власного небуття. “Кожний з нас знає, що по відношенню до кінцевих даностей існування нічим не відрізняється від інших. На свідомому рівне ніхто цього не заперечує. Однак в самій глибині душі ми ... віримо, що інші, звичайно ж, смертні, але вже ніяк не ми.” (І.Ялом ілюструє цю думку фрагментом з відомого оповідання Л.Толстого, який ми наводили вище.)

Багато людей намагаються зміцнити відчуття виключності досягненнями в кар’єрі, спорті, мистецтві, науці. Одним зі способів психологічного захисту від страху смерті через виключність є намагання увічнити своє ім’я у творах мистецтва й науки, інших видатних звершеннях, намагання досягти безсмертної слави тощо.

Віра у кінцевого спасителя

Віра у кінцевого спасителя – це намагання знайти захист від страху смерті в особі могутнього заступника. Найбільш очевидний і явний приклад – віра в Бога-спасителя – “віра в існування всемогутнього персонального заступника – в силу або сутність, що завжди бачить, любить і захищає нас. Вона може дозволити нам підійти дуже близько до краю прірви, але врешті-решт усе одно нас врятує.” Ця віра “укорінена в подіях раннього дитинства, коли батьки, здавалося, постійно турбувалися й задовольняли будь-яку потребу”.

Той самий психологічний механізм діє у відносинах з іншими людьми: “Деякі люди знаходять свого спасителя не в якійсь надприродній істоті, а в своєму земному оточенні, у вигляді лідера або якоїсь величної справи. Протягом тисячоліть люди таким чином перемагали страх смерті, приносячи свою свободу й саме життя на вівтар якоїсь вищої фігури або персоніфікованої ідеї.”

Інший психолог, Сільвано Арієті, описував подібну життєву орієнтацію як існування задля "домінуючого іншого": “Існування задля "домінуючого іншого" – не що інше, як спроба злитися з іншим, який сприймається як джерело захисту й життєвого смислу. Домінуючим іншим може бути чоловік, мати, батько, коханець, терапевт, нарешті, антропоморфізація бізнесу або соціального інституту.”

І.Ялом відзначає, що психологічний захист від страху смерті, побудований на основі ствердження власної виключності, виявляється загалом більш ефективним, аніж захист, побудований на основі віри у кінцевого спасителя. Серед невротиків другий тип орієнтації набагато більш поширений. Крім того, орієнтація на кінцевого спасителя пов’язана з тенденцією до “мазохістської” залежності-підпорядкування у відносинах з іншими людьми (батьками, шлюбним партнером, друзями), страху перед необхідністю прийняття рішень, намагання перекласти тягар відповідальності на інших, нездатності переносити самотність. Зокрема, І.Ялом наводить приклади жінок, які не могли розірвати явно незадовільні, принизливі відносини з чоловіками або коханцями, які зневажали їхню гідність, відверто їх зраджували тощо. В політичному плані вона пов’язана з авторитаризмом, культом особистості вождів. “В цілому віра в кінцевого спасителя як захист менш ефективна, ніж віра у власну виключність. Вона не лише менш міцна, але й по суті своїй накладає більш значні обмеження на особистість… Залишатися зануреним в іншого, "не ризикувати" значить зазнати найбільшої небезпеки з усіх можливих − втрати себе, відмови від дослідження й розвитку свого багатогранного внутрішнього потенціалу.”

Моя позиція: універсалізоване відчуття необхідності особистого безсмертя

На мою думку, описані І.Яломом позиції у відношенні до проблеми безсмертя хоч і є найбільш поширеними, але не є ані єдино можливими, ані оптимальними. Можемо побачити в них дві протилежні психологічні тенденції, одна з яких пов’язана з заниженою, а друга – з завищеною самооцінкою. В першому випадку людині бракує віри в себе і вона намагається компенсувати її вірою у всемогутнього персонального заступника; в другому випадку людина сприймає себе як виняткову особистість на фоні загальної (сірої) людської маси. Хоч ці випадки є в певному відношенні протилежними, в іншому відношенні вони схожі: обидва вони є егоцентричними – людина переймається проблемою власної смертності.

Можна сказати, що І.Ялом невдало назвав першу стратегію ствердженням власної виключності, оскільки, якщо людина залишається на позиціях егоцентризму, то в обох випадках йдеться про власну виключність; різниця лише в тому, що в одному випадку ця виключність пов’язується з власними якостями й заслугами, а в іншому – з існуванням могутнього покровителя. В будь-якому разі йдеться про безсмертя як привілей даної людини, або певної групи людей, що не поширюється на інших людей.

Існує третя можливість, яку можна назвати універсалізованим відчуттям необхідності особистого безсмертя. Подібно до того, що І.Ялом називає стратегією ствердження власної виключності, вона ґрунтується на вірі в себе, у власну унікальність, неповторність, цінність. Але ця віра є не лише вірою у себе і у власну унікальність; вона є вірою в унікальність, неповторність, цінність кожної особистості. У відношенні до проблеми смерті вона відштовхується від того самого відчуття, яке охопило Івана Ілліча: “не може бути, щоб мені слід було помирати”, – але для неї це означає: не може бути, щоб моє та інших людей Я зникало, перетворювалося на ніщо. Людина не відокремлює власну ситуацію від ситуації інших людей, не робить для себе виключення, а універсалізує, поширює на всіх людей відчуття необхідності особистого безсмертя.

Між іншим, ця універсалізація можлива з обох позицій – як у випадку, коли людина ґрунтує віру в особисте безсмертя на власній унікальності, так і у випадку, коли людина ґрунтує віру в особисте безсмертя на вірі у кінцевого спасителя. Згадаймо, наприклад про Орігена та Григорія Ніського, які сповідували вчення про загальне спасіння, про те, що Бог своєю милістю врятує усіх людей.
Тож в розвиток і уточнення типології І.Ялома можна запропонувати типологію, що ґрунтується на двох критеріях:

1) чи людина спирається у своїй стратегії на віру в себе, у власну унікальність, неповторність, цінність чи на віру у кінцевого спасителя;
2) чи людина розглядає проблему з егоцентричних чи з універсалістських позицій.

'Про


До наступного розділу: Вихідні поняття: Метафізичний реалізм та трансцендентальний ідеалізм

Примітки:

1. Ялом И. Экзистенциальная психотерапия. – С.133.

2. Ялом И. Экзистенциальная психотерапия. – С.147-148.

1 комментарий

Христина 22 ноября 2016 15:22
На цю тему є також корисні роздуми у №11 журналу "Експеримент".
Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии