24 серпня поточного року ми всі були свідками чергового параду на День Незалежності, де українське військо знову займалось бравадою, залишаючи в тіні свій реальний стан та перспективи розвитку.
Облишмо розмови про затягнену на вісім хвилин промову Президента і, відповідно, невпорядкований парад після цього, оскільки таке цілком вкладається в українську ментальність.

Натомість, хочеться наголосити на іншому.

Парад коштував сімдесят мільйонів гривень. Приблизно, у таку саму суму він обходиться щороку. Разом з тим, українське військо недооснащене і недоукомплектоване як слід. Професіоналізація армії буксує, офіцери (не кажу вже про солдатів) отримують мізерну зарплатню, озброєння ще радянського типу, нової техніки не було ще з часів відновлення незалежності (крім кількох подарунків армій-партнерів по навчаннях, що ще більше принижує військо).

Інша неприємна річ – те, що парад, по суті, залишився типово радянським. Ще неприємніше, що Президент, декларуючи європеїзацію країни, толерує подібні прояви. Типовий радянський ЗІЛ з міністром оборони (якого в нас немає, до речі), типові «товариші солдати», типові прапори радянського штибу, і навіть типова радянська військова хода. Я вже не кажу про уніформу та звання. Не кажу про радянську техніку. Не кажу про радянську трибуну, що так віддає мавзолеєм. Що ж змінилось за ці 18 років?


Подивіться уважно на запропоновані світлини:



На них зображено військових з восьми (!) різних (!) країн колишнього Радянського Союзу України, Білорусі, Молдови, Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану та Таджикистану. Ми в хорошій компанії! А тепер, як кажуть у таких випадках, - знайдіть десять відмінностей. Ну, п’ять. Ну, хоч три... Так отож.

Про що це свідчить? Про що свідчить те, що за вісімнадцять років незалежності українська армія не спромоглась створити навіть власну військову уніформу, змінивши, по суті, лише колір тканини (з зеленого на аквамариновий) та уткнувши Тризуб замість радянського гербу на кокарду? Про що свідчить те, що Україна не повернула навіть військові звання часів УНР в нову армію, залишившись зі знайомими радянсько-російськими «прапорщиками», «майорами», «старшинами», «лейтенантами» тощо. Я й не кажу вже про радянські зірочки на погонах і їхнє розташування – все залишилось ідентичним до радянських взірців. І Президент цим ще й пишається.
На наступних фото ми подамо приклади армій, які істотно змінили зовнішню (як, зрештою, і внутрішню) атрибутику:



Це Литва, Грузія та Азербайджан. Кожна з країн має свою мотивацію, своє геополітичне становище і свої інтереси. Які є, очевидно, зовсім різні. Проте жодну з цих армій не можна назвати «радянською», правда?
На просторах Інтернету вже гуляють зображення з пропозиціями можливих одностроїв для українського війська. Одне з найвідоміших – берет для солдатів та нижчого командного складу ЗСУ, який було запропоновано в газеті «Народна армія» ще 2007 року. Зрештою, поширення беретів замість кашкетів було б надзвичайно виправдано для нормального зовнішнього вигляду українських вояків. Цілком слушно, що кашкети у більшості країн Європи є прероґативою вищого офіцерського складу.

Українські кашкети, як ми знаємо, є точним відображенням своїх російсько-радянських попередників. Лише золота більше та верх став відчутно вищий.

Після ухвалення у червні 2006 року нової символіки Збройних Сил, що стало вагомим кроком уперед у справі набуття армією власної ідентичності, символом ЗСУ став козацький хрест з Тризубом у центрі. Саме знак такого типу, на наше глибоке переконання, мав би замінити собою радянські кокарди на кашкетах та беретах наших вояків. Тим більше, що за часів УНР подібний знак активно використовувався на одностроях. У наші часи ідентичний символ використовує Міністерство з надзвичайних ситуацій у своїх уніформах (щоправда, МНС не має бути структурою, фактично сполученою з МО, проте це теж тема окремої статті). То чому ж цю емблему не використовують на кашкетах та беретах української армії?



Сучасний герб ЗСУ, кокарда часів УНР та кокарда МНС

Варіанти кашкета та берета ЗСУ, відповідно, могли б бути, наприклад, такими:



Тим більше, ми маємо досить вдалий приклад української міліції, яка, змінивши кашкети, почала помітно вирізнятись серед країн колишнього радянського блоку. Проте, реформу міліцейських одностроїв теж не довели до кінця, але кашкети відстояти вдалось.
З кітелями й погонами така сама ситуація. Крій кітелів та брюк з лампасами лишився радянським практично до останнього штриха. Впровадження подвійного ряду ґудзиків лише підкреслило те, у якому стані зараз наші ґенерали та інший офіцерський склад. Реґулярне складання фізичних нормативів офіцерським складом є обов’язковим у багатьох арміях країн-членів НАТО. Проте я не можу собі уявити, як наш офіцерський склад (а, надто, вищий) складе подібні нормативи.

Звичайно, це теж впливає на крій уніформ. Я не можу собі уявити українського ґенерала в американському однострої, бо той не розрахований на знамениту українську опасистість.



Я демонструю тут офіційні фотографії керівників Ґенеральних штабів Італії, Франції, Іспанії, Румунії та Польщі. Відмінність крою очевидна навіть для неозброєного ока. Однострої принципово відрізняються від українсько-радянських зразків. І, звісно, перехід на подібну уніформу був би надзвичайно бажаний в Україні. Так само, як і скасування лампасів і переведення офіцерського складу на нормальні брюки.

Щодо звань, то ситуація тут ще веселіша. Існують усталені українські військові звання, практиковані з часів УНР.
Найвідповіднішими та найбажанішими для ЗСУ сьогодні були б звання Січових Стрільців, а згодом військ ЗУНР, частково запозичені УПА:
• рядовики — стрілець, старший стрілець;
• підстаршини — вістун, десятник, старший десятник, булавний старший десятник;
• кандидат на старшину — підхорунжий;
• молодша старшина — хорунжий, чотар, поручник, сотник;
• булавна старшина: отаман, підполковник, полковник;
• ґенерали — ґенерал-чотар, ґенерал-поручник, ґенерал-сотник.

Зрозуміло, це мало б відбитись і на розташуванні зірочок на погонах і на загальному вигляді самих погонів. Нарешті, можна було б уживати слово «старшина» на означення «офіцери, офіцерський склад», а не як одне зі звань (як у радянській армії), що спричинило плутанину навіть у словниках української мови.

Ну, і, звичайно, належало б повернути класичну українську форму зірочок, яка використовувалась від часі Січових Стрільців, війська УНР та ЗУНР, УПА та іншими українськими збройними формуваннями. Семикінцева зірка – один із символів нашої збройної боротьби за незалежність, поруч з козацьким хрестом. Її повернення на погони – віддання шани всім тим, хто поклав своє життя за незалежність нашої країни. Зрештою, передбачаючи закиди опонентів, це не заміна п’ятикутної зірки, яка сама в собі не має нічого поганого (попри всі «теорії змов») і використовується у багатьох арміях. Одначе, для України ця зірка має стійкі асоціації з радянським режимом і з залежністю від східного сусіда. Натомість, повернення до семикінцевої зірки знаменувало б собою відновлення української традиції.

Проте, доля восьмикінцевої зірки на погонах української міліції, яку було впроваджено у 2000 році наочно демонструє, як важко зламати радянську традицію в Україні, і який шалений опір це може викликати.
Така сама доля мала б спіткати радянські шапки та бушлати, - Міністерство оборони мало б замінити їх на набагато зручнішу і практичнішу зимову уніформу.
Для чого я все це пишу? Насправді, для зміни стандартів у зовнішній атрибутиці військових цілком вистачило б коштів, витрачених на організацію парадів за два останні роки, а, у разі поступового переходу на нові однострої, й цьогорічних витрат. Що ж важливіше?


Озброєння українського війська теж повністю залишилось радянським. Те, що нам представляють українські виробники (той самий Завод імені Малишева або Конструкторське бюро) є нічим іншим, як удосконаленням або, радше, легкою видозміною радянських зразків. Нічого принципово нового за часи незалежності так і не було створено. Більше того, попри офіційні декларації нашого прагнення вступити до НАТО, найглибша й найширша співпраця у галузі озброєння має місце саме з Російською Федерацією, країною, з якою Україна має фундаментально інакші геополітичні та геостратегічні інтереси не лише в реґіоні, а й в усьому світі.
Замість того, щоб розробляти власні зразки на заміну старим радянським танкам, літакам та кораблям, наші конструктори орієнтуються, радше, на покупців у Росії (ситуація страшенно подібна до тієї, що склалась з авторами українських телевізійних серіалів). Таке нехтування українським споживачем може призвести до серйозних проблем у національному оборонному комплексі, враховуючи жахливий стан сучасного оснащення української армії, на якому навіть наголошував Президент на відкритому засіданні Ради національної безпеки та оборони кілька років тому. Що змінилось сьогодні? Кількість придатних одиниць озброєння ще зменшилась.
Абсолютно унікальна ситуація з українською бойовою авіацією. Бойові літаки в Україні не виробляються зовсім! А, враховуючи те, що Міністерство оборони ще й не закуповує цю техніку за кордоном, майбутнє української авіації видається просто кошмарною. Ті бойові літаки, що ще мають на озброєнні Збройні сили – Су-24 (1974), Су-25 (1981), Су-27 (1984) та МіГ-29 (1983) успішно доживають свого віку. Більшість з них уже сьогодні абсолютно непридатна до використання в бойових умовах. Для прикладу, Росія використовує надсучасний МіГ-35 (2007) та Су-34 (2007), Італія – AMX Ghibli (1999), практично всі західноєвропейські країни – Tornado IDS/ECR (1999) та Typhoon (2003), США - F-22 Raptor (2005) та B-2 Spirit (1997). Порівняння, як кажуть, зайві.
І те, що українські авіатори при цьому виконують фіґури вищого пілотажу на День незалежності інакше як мімікрією назвати важко.


Повернення до західного варіанту стройового кроку, який практикувався в українському війську до нещасливого 1921 року, впевнений, теж викличе чимало заперечень у радянських патріотів, проте, однозначно, зустріне палку підтримку у самих солдатів. Довжина – 80 см та частота у 120 кроків, які прийнято у більшості європейських країн і, головне, відмова від ненависної «чеканки» та «підтягування носака» зроблять крок суттєво впевненішим, хоч і не таким артистичним, як радянський зразок.
Та сама ситуація з прапороносцями, які використовують радянську стрічку для підтримки прапора частини або армії. Більшість країн, як і сама Україна до 1921 року, використовує підтримку з лівої сторони зі стрічкою, або ж з правої сторони без стрічки. Причому, прапороносці йдуть у складі колони, а не попереду неї на 5-7 кроків, як у радянському стандарті.
В принципі, повернення до традиційної стройової, несення прапора та ще багатьох, на перший погляд, несуттєвих статутних норм, взагалі не потребує будь-яких грошових витрат (крім друку нових статутів та положень).


На відміну від Радянського Союзу, майже в усьому світі існує також стійка практика використання на парадах солдатів у повсякденних або бойових одностроях.
Завданням параду є дати можливість громадянам країни відчути себе захищеними національною армією, а відтак, частини у бойових уніформах та озброєнні виконують це завдання набагато краще, ніж парадно вдягнуті чоловіки у вишуканих мундирах. Психологічне сприйняття військової форми і армії загалом – теж цілком інакше.





Отож, поставмо собі ще раз питання, навіщо проводити щороку радянські військові паради в центрі Києва, якщо українське військо досі не досягло хоча б якогось рівня не лише у своїй підготовці та технічному оснащенні а й у власній свідомості? Кого ми дуримо і навіщо? Кого збираємось переконати у нашій військовій міці, якщо чудово знаємо реальний стан речей? Чи не краще виділяти ті самі додаткові сімдесят мільйонів на переоснащення та професіоналізацію війська, аніж вихвалятись тим, чого майже не залишилось?
Ми не писали про такі рудименти радянської системи як військкомати або військові квитки, принцип поділу на військові частини та інші надзвичайно важливі речі, які вкрай потрібно реформувати. Проте, навіть частковий огляд усього того, що залишилось від радянської системи в українській армії, призводить до замішання і шоку для будь-якої людини, яка над цим ніколи не замислювалась. А замислитись варто. Тим більше, Президенту держави.

Ігор Луб’янов