Є країни, які ми знаємо більше, є такі, які знаємо менше, є й зовсім незнані. Коли йдеться про держави, які межують з Україною, ми маємо величезний розрив між країнами, про які нам відомо чимало (Росія, Польща, Білорусь) та країнами, знання про які нам бракує. І ми послуговуємось стереотипами. Не знаючи аж так багато про Молдову, згадуємо недомеку-молдаванина, що працює на українських будівництвах. Не цікавлячись Угорщиною, відрухово пригадуємо джентельменський набір: паприка, ґуляш, токайське. Словаччина залишається для нас узагалі за сімома печатками, тут навіть джентельменського набору бракує – «колишня частина Чехословаччини» (як вигадливо!) або знамените «Словаччина і Словенія – хто де?».

Румунія в пересічного українця створює не такий уже й приємний асоціативний ряд – «цигани», «мамалиґа», «Чаушеску». Може, дехто пригадає останні конфлікти з приводу Зміїного. От і все! А, отже, Румунії ми теж не знаємо.

Стереотипи мають властивість бути хибними. І в цьому випадку вони аж ніяк не відповідають дійсності: ромів у Румунії заледве 2% населення, себто, набагато менше, аніж у нас, скажімо, росіян; мамалиґу в сьогоднішніх румунських містах знайти не простіше, ніж борщ; Чаушеску і революція 1989 року – болючий спогад у багатьох румунів, але молодь здебільшого вже сприймає цей період, немов Середньовіччя.

Що ж представляє собою сьогоднішня Румунія? Як країна, що мала у 1990 році набагато гірші стартові умови, ніж Україна, спромоглась у 2004 стати членом НАТО, а з 2007 є повноправним членом ЄС? І що не завадило б знати українцям про своїх південно-західних сусідів.

Почнімо з початку. Румуни – єдиний народ у Східній Європі, що належить до романської групи. Румунська мова, отже, набагато ближча до італійської, ніж до української, а, відповідно, з італійцями або іспанцями румунові набагато легше порозумітись, ніж з сусідами-слов’янами. Латинськість румунів зіграла з ними злий жарт упродовж останніх двох століть. Штучно відмежовуючись від своїх сусідів своєрідним культурним простором, румуни завжди порівнювали себе радше з французами та італійцями, аніж з поляками чи угорцям. Не бракувало (і зчаста не бракує й сьогодні) певної зневаги румунів до своїх «неримських», «варварських» народів. Звичайно, така позиція народила надзвичайно потужний опір народів-сусідів. Румунів почали зневажати у відповідь. Звідси, і «цигани», і «мамалиґа», й інші прізвиська, малоприємні для «нащадків римських леґіонерів».

Не можна оминути й відносини румунів і молдаван. Молдавани – народ, який творить з румунами єдиний етнос, на кшталт німців та австрійців або голландців та фламандців. Обидва народи мають ту саму мову, ту саму народну культуру, багато в чому спільну літературу. Сьогоднішня Молдова – лише східна частина Молдови історичної. Самі румуни називають її Бесарабією, назва, яку більшість молдаван сприймає з легким роздратуванням. Західна ж Молдова, територія мі Сіретом та Прутом, серце середньовічного Молдавського князівства, була, фактично, засновником Румунії. Як державу, Румунію було сформовано наприкінці ХІХ століття Молдавським та Волоським князівствами. Тоді само було остаточно кодифіковано спільну для всіх румунів мову. В цей час і до 1918 року Бесарабія була частиною Російської імперії. У 1918 році, до складу Румунії, крім Бесарабії, ввійшли також Семигород (Трансильванія) та Буковина, які було зайнято румунськими військами після розпаду Австро-Угорщини (війська ЗУНР не змогли втримати буковинський напрямок через офензиву на Київ і передислокацію УСС до Центральної України). Цей період називається в румунській історіографії Marea Unire (Велике Об’єднання, на кшталт нашої «Соборності»). Цей період тривав до 1940 року, коли Північний Семигород повернувся до складу Угорщини, а Бесарабію та Буковину зайняли радянські війська. Короткі проміжки румунського панування в цих реґіонах упродовж Другої світової війни, остаточно закінчились у 1944 році, коли Молдова стала республікою у складі СРСР, а Північна Буковина та Південна Бесарабія повернулись до складу України. Угорцям пощастило менше – попри їхні протести весь Семигород було знов віддано Румунії.

Отже, після відновлення незалежності Молдови 27 серпня 1991 року, постало логічне питання про возз’єднання з Румунією, згідно з принципом «один народ – одна країна». Проте, внаслідок придністровського конфлікту, рішення про приєднання до Румунії було перенесено, а після приходу до влади президента Лучинського, змінився сам принцип: «дві країни – один народ». Зараз самі румуни, після ідеалізму дев’яностих років, здебільшого ставляться без особливого захвату до можливого об’єднання, - це надто дорого їм коштуватиме, а спрямовувати фонди ЄС на розбудову молдавської економіки Румунія не надто прагне.

Проте, ситуація може кардинально змінитись уже за рік-два. Після затяжного правління комуністів, до влади в Молдові у серпні цього року прийшли прорумунські ліберали, багато з яких (як, приміром, міський голова Кишинева Дорін Кіртоака) навчались в румунських університетах вже після розпаду СРСР. Очікується серйозне потеплішання відносин між країнами, які, зрештою, можуть і задушити один одного в обіймах, дочекавшись «Великого Об’єднання». Тим більше, цьогоріч матимуть місце і вибори президента у Румунії, де, більш, наж імовірно, знов переможе Траян Басеску, нинішній глава держави, що відчутно поправішав за перший президентський термін (саме Басеску минулого року назвав підписання Великого договору між Румунією та Україною у 1996 році «державною зрадою», викликавши обурення в Києві). Румунський президент, очевидно, зовсім не від того, щоб повернути Молдову. Єдина перешкода цьому – Придністров’я. Ходять уперті чутки в румунських і російських медіа, що Румунія готова розміняти Молдову на Придністров’я, залишивши лівобережжя Дністра під тепер уже офіційною владою Москви.

Звичайно, Україну не можуть не турбувати такі тенденції. Створення проросійського анклаву на західних кордонах країни, приєднання загалом зичливої до нас Молдови до Румунії, позицію якої надто часто важко назвати дружньою, а надто після приходу нового міністра закордонних справ, соціал-демократа Мірчі Діаконеску, посилення румунського чинника у Південно-Східній Європі, що в більшості випадків збігається з російським, не можу Україну тішити. Разом з тим, наша країна не робить нічого для того, щоб бодай якось запобігти подібному сценарію.

Відносини з Угорщиною – другий камінь спотикання для румунської політики. Угорці, що досі сприймають Тріанонську угоду 1919 року як національну трагедію, коли під владу Румунії перейшли Семигород, Банат та Кришана (а Закарпаття опинилось у Чехословаччині), намагаються бодай якось покращити становище своєї меншини в Румунії, надто у повітах, де угорці складають більшість населення (Гарґіта, Ковасна та Марош). Проте, румунська влада дратується на будь-яку згадку про культурну автономію угорців Семигороду. Це спричинює роз’ятрення і так не зовсім зажилої рани у відносинах з Угорщиною.

Внутрішня політика Румунії – надзвичайно цікава тема для будь-якого дослідника. Варто відзначити, що попередні вибори президента Румунії відбувались майже одночасно з українськими. І провладний кандидат (Адріан Настасе) теж вживав синій колір, а опозиція (Траян Басеску) – помаранчевий. І перемогу Басеску румунські медіа намагались представити як звитягу демократії. На цьому аналогії закінчуються. Румунія за Басеску стала членом ЄС. Україна за Ющенка… Самі знаєте, зрештою.

З партіями теж чимало аналогій. Басеску підтримали Демократична Партія (його власна) та Націонал-Ліберальна Партія (Каліна Попеску-Тарічану). Настасе підтримували опоненти право-центристів – Соціал-Демократична Партія. Після виборів Калін Попеску-Тарічану став прем’єр-міністром Румунії… Вгадайте, що було далі? Правильно, те саме, що й в Україні. Коаліція розпалась, а внаслідок торішніх виборів Демократично-Ліберальна Партія (нова назва помаранчевих, до яких долучилась значна частина НЛП) сформувала широку коаліцію з соціал-демократами, залишивши НЛП в опозиції. Завершення теж не зовсім таке, як у нас. Щоправда, нинішній уряд нещадно критикується пресою, як «лебідь, рак і щука», проте не надто переймається цим.

Окрім цих трьох партій, існує Консервативна Партія Дана Войкулеску, досить колоритної постаті в румунській політиці, телемаґната, якого критикують право-центристи, і дуже люблять ліво-центристи. Войкулеску належить найрейтинґовіший канал румунського телебачення «Антена 1» та одна з найпопулярніших румунських ґазет – «Національний Журнал».
Досить сильну фракцію має Угорський Демократичний Союз Румунії, за який зазвичай голосують етнічні угорці країни.
Існують ще дві праві партії, насьогодні не представлені в Парламенті, проте надзвичайно потужні. Це – партія «Велика Румунія» та партія «Нова Ґенерація – Християнські Демократи».

Партія «Велика Румунія» здобула реноме націоналістичної та популістської сили. Її лідер, Корнеліу Вадім Тудор не цурається шовіністичних та ревізіоністських висловлювань, у тому числі щодо України. На виборах до Європарламенту, «Велика Румунія» дістала необхідну кількість голосів, щоб послати своїх представників до Брюсселя, що означає посилення націоналістичних настроїв у румунському суспільстві.

За право називатись румунським Жириновським з Вадімом Тудором успішно конкурує лідер «Нової Ґенерації» Джеордже (Джиджі) Бекалі, напевне, наймальовничіша публічна постать Румунії. До християнських демократів НҐ-ХД має таких самий стосунок, як російська ЛДПР – до демократів ліберальних. Здобувши собі капітал на оборудках з нерухомістю, Бекалі придбав найпопулярніший румунський футбольний клуб «Стяуа», і на ура сприймається величезною кількістю місцевих фанів. Джиджі з усіх сил намагається збудувати собі реноме філантропа та набожної людини, проте пересічні румуни сприймають його просто за політичного клоуна. А через те телевізійні шоу за участі Бекалі мають незмінну популярність. Україні бракує такого політика. Може, Шуфрич або Вітренко певною мірою нагадують подібний типаж, проте настільки колоритного образу в українській політиці звісно нема. До речі, Бекалі уславився тим, що назвав себе «воїном світла»: «Я прочитав книжку Коельо, і побачив, що це він про мене написав», заявив він. У нас теж дехто називає себе «воїном світла». Але українці чомусь з цього не сміються.

В релігійному плані переважна більшість румунів – православні. В Семигороді чималу меншину складають румуни – греко-католики, а також угорці – римо-католики. В Молдові велика частина румунів – римо-католики. Поєднання романської мови та грецького православ’я, не кажучи вже про здебільшого слов’янський характер народної культури та архітектури, створює досить незвичне, але приємне для сприйняття поєднання.

Разом з тим, Румунія досить неоднорідна країна. Середньовічні Молдова та Волощина, пронизані духом православної традиції, саксонські міста Семигороду (Брашов, Сеґешвара), угорські коріння Крішани та Банату, дивовижна гірська Мармарощина, лижні курорти в Пояні-Брашов та у Південній Буковині, пляжі на чорноморському узбережжі – це неповторний ансамбль, що надзвичайно позитивно впливає на будь-якого іноземця.

Румунію називають також «країною тисячі монастирів» (за аналогією з Іспанією). Папа Римський Йоан Павло ІІ називав її «садом Богородиці». Румуни справді релігійні. Часто зовсім не тією поверховою, «різдвяно-великодньою» релігійністю, на яку заледве спроможні пересічні українці. Церкви в Румунії заповнені по вінця, що створює разючий контраст з іншими європейськими країнами.

Ставлення до України в румунів теж своєрідне. Більшість із них зі спокійною душею називають українців «росіянами» (це попри те, що українська діаспора в цій країні лише за офіційним переписом складає близько двохсот тисяч!). І, звісно, зазвичай, вони навіть не знають про існування української мови. Чуючи українську, румуни часто називали мене «сербом», що радше означає непризвичаєність до звучання нашої мови.

Ті ж, хто про Україну знає, здебільшого ставляться до неї з подвійними почуттями. Неґативно – через конфлікт зі Зміїним та мрії про «нашу Буковину та Бесарабію» (начитаний патріот може додати сюди ще й «Покуття» та «Східне Закарпаття»), що, зрештою, часто підтримується румунськими медіа. Позитивно – через політичну підтримку, оскільки жоден румун ні за яких обставин не хоче мати кордон з Росією. Зрештою, таке небажання надзвичайно допомагає Україні у випадку багатьох країн Східної Європи.
Українська діаспора в Румунії має свого депутата в парламенті країни. Українці мають три ліцеї (у Сиготі, Сиреті та Тульчі), свою ґазету, здебільшого фольклорні колективи. Українська як предмет вивчається в університетах Бухареста, Сучави та Клужа. От, практично, і все. Ну, і вивіски українських сіл пишуться обома мовами.

Зрештою, українцям варто пізнати Румунію краще. Вона може бути нашим другом, партнером або ж ворогом. Це сильно зумовлено політикою самої України та обізнаністю українців румунськими справами. Допоки першою асоціацією з Румунією в українців буде «цигани», а в румунів з Україною – «росіяни», сподіватись на суттєве покращення наших відносин не варто...

Ігор Луб’янов