Після розпаду Радянського Союзу кількість тюркських держав суттєво збільшилась. І «суттєво» - це м’яко кажучи. До 1991 року існувала одна тюркська країна – Туреччина. Інші були частинами СРСР, Ірану та Китаю. Після проголошення незалежності Азербайджану, Казахстану, Кирґизстану, Узбекистану та Туркменістану, їх стало рівно в шість разів більше. Що дає змогу дедалі серйозніше говорити про «тюркський чинник» у геополітиці. А, враховуючи нещодавні заворушення в китайському Уйґурстані та іранському Азербайджані, економічне і чимдалі більш політичне суперництво Казахстану та Туркменістану з Росією, постання Тюркської Ради (Туреччина, Азербайджан, Казахстан, Кирґизстан), тюркське питання вже просто неможливо обійти. Тим більше, що, як і у всіх східних народів (арабів, персів тощо) така єдність базується на етнічній, а не політичній (як у Європі), підставі.

Отже, наразі у світі проживає близько двадцяти великих, сформованих тюркських націй. Різниця в їхньому переліку досить суттєва, оскільки, якщо базуватись на мовно-етнічній спільності, занадто важко визначити, чи є, скажімо, узбеки з уйґурами або ж татари з башкирами одним народом, чи все ж таки двома різними. Базуватись на самосвідомості самих цих народів – річ досить невдячна, оскільки пантюркська ідентичність у переважній більшості з них набагато сильніше виражена, ніж місцева етнічна. Фактично, всі ці нації розмовляють мовами, надзвичайно подібними між собою, якщо не рахувати чувашів, які є нащадками давніх булгар і розмовляють мовою, що знаходиться досить віддалено у плані граматики та лексики від конґломерату основних тюркських мов. Решта мов поділяється на дві великі підґрупи, що, проте, дозволяє досить легко розумітися між собою. До східно-тюркської підґрупи належать якути, долґанці, хакаси та тувинці. Це найпівнічніша та найсхідніша частина тюркського світу. Одначе, як відомо, саме ці народи досі не мають національних держав. Далеко більша і відоміша західно-тюркська підґрупа, що, у свою чергу, поділяється на менші частини: оґузьку (турки, кримські татари, ґаґаузи, азербайджанці, туркмени), кипчацьку (кумики, карачаєвці, балкарці, татари, башкири, казахи, каракалпаки та кирґизи), карлуцьку (узбеки та уйґури) й алтайську (алтайці та шорці). Половина цих націй має досить-таки міцні країни, ще частина – бореться за національну незалежність та розширення місцевої автономії. Мови цих народів відрізняються здебільшого фонетичними чергуваннями.

Туреччина особливо активно сприяє інтеґрації тюркських країн. Для цього у 1992 році було створено культурно-політичну організацію TÜRKSOY, що, за своїми принципами дуже нагадує Британську Співдружність або ж Франкофонію. Зараз до неї входять усі тюркські держави та переважна більшість тюркських автономій. Організація сприяє освіті молодих людей з тюркських держав у Туреччині та формуванню молодих еліт у новопосталих тюркських державах.



Враховуючи той факт, що тюркські держави традиційно багаті на поклади нафти та газу (Азербайджан, Туркменістан, Казахстан), а також те, що тюрки відрізняються надзвичайно сильною взаємопідтримкою, можна зробити висновок, що тюркський чинник упродовж недовгого часу стане напрочуд важливим у геополітичних процесах. Як зустріти Україні цей виклик?

На відміну від Росії, що дедалі більше підсилює свій вплив у тюркських країнах, навіть у таких традиційно не-проросійських державах як Азербайджан та Туркменістан, не кажучи вже про Казахстан або Кирґизстан, а також залучає Туреччину до побудови величезного газогону «Південний потік», можемо констатувати, що українська зовнішня політика суттєво втрачає на цьому напрямку. Пасивність України у впливі на пост-революційний Кирґизстан, бездарна втрата прямих контрактів з Туркменістаном, занепад ГУАМу, з якого спочатку вийшов Узбекистан, а зараз повільно дрейфує Азербайджан, і куди не вдалось залучити Туреччину, доводить, що наше зовнішньополітичне відомство ніяк не перешкоджає переходу тюркських держав у російську сферу впливу.

Одначе, і Росія не може собі дозволити занадто тісно пов’язуватись з тюркськими країнами, насамперед, через зв’язки з Іраном та Китаєм. Обидві ці країни мають великі етнічні тюркські території, що раз-по-раз створюють їм силу проблем.

Для Ірану таким є Південний Азербайджан, населення якого вдвічі перевищує населення Азербайджанської Республіки. Возз’єднання Азербайджану – довготермінова мета азербайджанських та турецьких політиків. Це була мрія також і першого демократичного президента Азербайджану Ебульфаза Ельчибея. Звісно, для Ірану такий розвиток подій є критично небажаним, оскільки може стати одним з найважливіших кроків до повалення ісламістського режиму в цій країні. Разом з тим, азербайджанське населення країни, навіть порівняно з персами, що вважаються державотворчою нацією, є напрочуд активним. Чимало сучасних політичних, релігійних та культурних діячів Ірану є етнічними азербайджанцями. Західні держави зацікавлені у роздмухуванні конфлікту між персами та тюрками (не лише азербайджанцями, а й кашкайцями та туркменами, що теж є чисельними меншинами в Ірані). А такий конфлікт є можливим. Досить згадати про події 2006 року, коли, внаслідок шовіністичних карикатур в одній з іранських ґазет, де було зображено таргана, що розмовляв азербайджанською, по всьому Південному Азербайджану прокотилась хвиля протестів та демонстрацій на підтримку автономії та навіть незалежності азербайджанських територій. Цілком можливо, що кінцеве возз’єднання Азербайджану в одному пакеті з демократизацією Ірану вважається пріоритетом для західних країн. І мало б бути пріоритетом для України, якби наша політика не була б настільки короткозорою. У перспективі такого возз’єднання Азербайджан став би беззаперечним лідером у кавказькому реґіоні з найбільшими покладами нафти та газу серед країн, що у перспективі могли б стати членами Європейського Союзу. Росію такий варіант не влаштує, оскільки в цьому випадку вона зіпсує відносини з Іраном, що вважаються пріоритетними ще з часів путінської адміністрації. Саме через те, а також через постійне підігравання Вірменії у карабахському конфлікті, відносини Росії та Азербайджану залишаються, як мінімум, проблематичними. І Україна мусить цим скористатись. Зайве говорити, що покращення відносин з Азербайджаном та вихід їх на якісно новий рівень, відкриє для України прямий шлях до стратегічного партнерства з Туреччиною, що суттєво змінить геополітичну картину у Східній Європі та на Близькому Сході.

Для Китаю чимраз значнішою є уйґурська проблема. Уйґури, тюрська нація карлукської ґрупи, близько споріднена з узбеками, мають номінальну територіальну автономію Синцзян на північному заході країни. Проте, через масове заселення Синцзяну китайцями, етнічний склад уйґурських територій суттєво змінився. Вже сьогодні уйґури складають щонайбільше 45 відсотків провінції, тоді як хань – близько сорока. З 2007 року в Синцзяні значно активізувався «Рух за незалежність Східного Туркестану» (уйґури називають свою батьківщину «Східний Туркестан» або «Уйґурстан», назви, які не толеруються китайською владою). У 2008 та 2009 роках у Синцзяні пройшли масові заворушення, внаслідок чого чимало уйґурських активістів було вбито або ув’язнено. По всьому світі відбуваються акції солідарності з уйґурами. Ситуацію для Китаю (а надто Росії) ускладнює ще й те, що у Синцзяні та деяких сусідніх округах проживає близько півтора мільйона казахів та кирґизів. Підтримка Росією Китаю, в такій ситуації, може значно зіпсувати її відносити з центральноазійськими тюркськими державами – Казахстаном та Кирґизстаном, а також Узбекистаном, до якого етнічно найбільше тяжіють уйґури. На превелике диво, й у цьому випадку Україна ніяким чином не заявляє про свою позицію. Незалежність Східного Туркестану може утворити (і найімовірніше, таки утворить) міцний стратегічний союз країн Центральної Азії, Східного Туркестану та, можливо, навіть Монґолії, а, отже, утворить новий геополітичний полюс і зробить цей реґіон самодостатнім у стосунку до Росії чи Китаю. Це, фактично, може знищити ШОС (Шанхайську Організацію Співпраці), оскільки, за такого розвитку подій, країни Центральної Азії відмовляться від участі у ньому. Для України життєво необхідно налагодити стратегічні відносини, як мінімум, з Казахстаном, як імовірно, найсильнішим гравцем у реґіоні, а також сприяти поглибленню пантюркізму в Центральній Азії та Синцзяні, що наблизить реальність втрати Росією та Китаєм контролю над цим реґіоном. Проте, з соромом пригадуючи, як Україна згаяла нагоди серйозно впливати на Туркменістан у період після смерті Туркменбаши (що коштувало нам неймовірно дорого, оскільки два перші роки новий президент Бердимугаммедов провів під потужним впливом Кремля) та Кирґизстан після Тюльпанної революції (де президент Бакієв, не дочекавшись підтримки Заходу, швидко перейшов на бік тієї ж таки Росії), сподіватись на посилення казахського вектору в українській зовнішній політиці, на жаль, у найближчому майбутньому не доводиться.

Разом з тим, перемога пантюркізму у Туркестані може мати серйозний вплив на тюркські республіки сходу Росії (насамперед, Туву, Хакасію та Алтай, а згодом, імовірно, і на Якутію). Створення сепаратистських пантюркських рухів у цих республіках створить для Росію потенційну проблему на Сході, і переорієнтує російську внутрішню та частково зовнішню політику, що стало б величезним шансом для України.

Волзькі тюркські республіки є також стабільними постачальниками проблем для Білокам’яної. Татарстан та Башкортостан мають досить широку автономію, порівняно з іншими суб’єктами федерації. Натомість, заборона російським Конституційним Судом переходу татарської мови на латинку, збурила величезне невдоволення в Татарстані. Разом з тим, не можна переоцінювати потенційний національний рух у цих республіках, оскільки Кремль усіляко намагається придушити його ще в зародку, даючи татарам щоразу більше прав. Дійшло до того, що 2009 року почалась загальноросійська акція «Мін татарча сьойлешем» («Я розмовляю татарською») та збір підписів за проголошення татарської мови другою державною в Росії, що викликало в Москві шквал обурення. Отож, Україні потрібно частіше згадувати татарську мову у контексті стосунків з Федерацією...

Зрештою, навряд чи доцільно було б оминути проблему тюркських меншин у самій Україні. Насамперед, ідеться про кримських татар, що гаряче підтримують українське національне відродження та є своєрідним форпостом української державності в Криму, захищаючи Україну далеко більше, аніж місцеві українці, удвічі від татар численніші. Натомість, держава досі залишає кримських татар напризволяще з їхніми проблемами, ніяк не сприяючи відкриттю нових шкіл з кримськотатарською мовою навчання, розв’язанню комунальних проблем переселенців, виданню літератури кримськотатарською мовою та задоволенню релігійних потреб татарського населення Криму. Таку недолугу політику має бути докорінно змінено. Також Україна має з більшою увагою ставитись до менших тюркських народів у її складі, як-от ґаґаузів в Одеській області, караїмів та кримчаків у Криму та урумів у Донецькій області. Ніякий «страх перед турецькою експансією» не може виправдати таку бездіяльність, тим більше, що, за вдалої зовнішньої політики, такий страх може перетворитись для України на взаємовигідне стратегічне партнерство з тюркським світом.

І, на закінчення, хочеться наголосити, що тюрки – це один з багатьох напрямків геополітичної гри, який може принести нашій країні чимало дивідендів, практично без жодних втрат. Про інші, не менш важливі, напрямки йтиметься у нових розвідках, які, впевнений, мають незабаром з’явитись.

Ігор Луб’янов