Формування громадсько-політичної поведінки великих груп населення

До попереднього розділу: Перетворення дієвої інформації при реалізації маніпуляцій та умови, які сприяють успіху манипулятивного впливу

Тенденції розвитку сучасного суспільства убік істотного якісного й кількісного підвищення використання інформаційно-психологічних факторів веде до удосконалювання прийомів міжособистісного спілкування. Використання психологічних маніпуляцій у міжособистісній комунікації є досить розповсюдженим соціально-психологічним феноменом, властивим різним культурам, як у минулому, так і в наш час. Ймовірно цьому, якоюсь мірою, сприяє експансія практичної психології, зокрема робіт, пов’язаних з розвитком комунікативної компетентності, що викладають технологічні аспекти успішної взаємодії, орієнтованої на досягнення поставлених цілей.

Одним з яскравих прикладів найдавніших творів, присвячених маніпуляції, є праця Аристотеля „Про софістичні спростування” , яка описує найрізноманітніші прийоми досягнення своїх цілей у суперечці. Зокрема Аристотель писав: „Адже поведінка одних людей дійсно бездоганна, в інших це тільки здається, оскільки вони приймають поважний вигляд і поводяться справно, як личить членам філи. І одні гарні своєю красою, а інші тільки здаються гарними, тому що чепуряться. Точно так само складаються справи й з неживими предметами. А саме, одні з них щире срібло або золото, а інші ні, але здаються такими почуттєвому сприйняттю. Так, речі свинцево-сріблястого кольору й речі з олова здаються срібними, а речі кольору жовчі – золотими. У такий же спосіб і одні умовиводи й спростування дійсні, а інші ні, але здаються такими по недосвідченості. Тому що недоосвідчені дивляться як би перебуваючи на великій відстані. Умовивід же виходить із певних положень таким чином, що він через подання з необхідністю висловлює щось відмінне від закладеного змісту… Справді, тому що не можна при міркуваннях приносити самі речі, а замість речей ми користуємося їхніми знаками-іменами, то ми думаємо, що те, що відбувається з іменами, відбувається й з речами, як це відбувається з рахунковими камінчиками для тих, хто веде перелік. Але відповідності тут немає, тому що число імен і слів обмежено, а кількість речей необмежена. Тому те саме слово й одне ім’я неминуче позначають багато чого. Виходить, так само як у наведеному прикладі: посвячені вводять в оману тих, хто не вміє вправлятися з рахунковими камінчиками, так і при приведенні доводів неправильно умовизначають ті, хто не знає значень слів, – і коли самі міркують, і коли слухають інших. Із цієї причини й з інших причин, про які мова вище, є умовиводи й спростування, які тільки здаються такими, не будучи ними. А тому що деякі піклуються більше про те, щоб здаватися мудрими, чим бути мудрими й не здаватися ними (адже софістика – це уявна мудрість, а не дійсна, і софіст – це той, хто шукає користі від уявної, а не дійсної мудрості), то ясно, що для них важливо скоріше здаватися виконуючими справи мудрих, ніж дійсно виконовати їх, але при цьому не здаватися виконуючими їх».

Зараз, під манипулятивним впливом розуміють специфічний підхід до соціальної взаємодії й управління, спрямований на активне використання різноманітних способів і засобів схованого примусу людей (в умовах утаювання своїх справжніх намірів). Якщо ж такий вплив (зокрема, при здійсненні політичної діяльності) не зневажає будь-якими засобами для досягнення поставленої мети, він у сучасній літературі часто позначається поняттям «макіавеллізм». При цьому критерієм ефективності спілкування стає корисний результат, досягнутий у підсумку реалізації такого комунікативного процесу. В описаному випадку етичні компоненти спілкування („через непотрібність”) часто випадають із поля зору, хоча саме вони фактично стають вирішальними в розрізненні діалогічного й маніпулятивного спілкування. Етична проблема виникає тоді, коли партнер розглядається як засіб або перешкода щодо досягнення своїх цілей, тобто, повинен бути використаний або нейтралізований. У такому разі спілкування перестає вестися за правилами рівного партнерства, і розвивається специфічний тип взаємодії, що припускає використання спеціальних прийомів впливу на партнера, спрямованих на досягнення своїх цілей і зв’язаних або з можливостями його використання, або з нейтралізацією, або усуненням як перешкоди.

Відомий фахівець в галузі праксеології Т.Котарбинський, який вивчав різні форми й прийоми ефективної діяльності та присвятив спеціальну роботу техніці боротьби з маніпуляціями, стверджував: ”Ми маємо намір зібрати обґрунтовані практикою прийоми з техніки боротьби. Але це аж ніяк не означає, що ми самі можемо рекомендувати всі ці прийоми... Знайомство ж з такими прийомами корисно хоча б для того, щоб перешкодити тому, хто побажав би вдатися до всіх цих прийомів з метою заскочити нас зненацька і здобути перемогу”. У цьому творі автор досить докладно обговорює різноманітні методи й прийоми маніпулювання, проголошуючи головну ідею, що лежить у їхній основі, – „створюй труднощі супротивникові”. При цьому, протиборчі сторони використовують різні прийоми, ціль яких „або перемогти, або зірвати можливість успішної протидії з боку супротивника, або хоча б, не здобувши перемоги, не дати перемогти й супротивникові”. У своїй роботі Т.Котарбинский покладає надії на чесне використання знань і прийомів боротьби з маніпуляціями: „Техніка боротьби, як і будь-яка техніка, може застосовуватися з користю для людей або використовуватися ними в зло. Але ми вважаємо, що загальна користь від чесного свідомого застосування техніки значніше, ніж шкода, яку принесуть результати вживання цієї техніки нечесними людьми”. З наведених сентенцій стає зрозумілим, що, осягаючи закони негативної взаємодії, можливо більшою мірою оглянути й доповнити висновку відносно законів позитивної взаємодії, познайомитися з найбільш типовими помилками й прорахунками, які відбуваються при комунікації через неповне усвідомлення людьми характеру їхніх дій, а також наслідків цих дій.


Отже, макіавеллізм визначають як стратегію соціальної поведінки, яка припускає маніпуляцію ледь уловимими або не фізично-агресивними засобами, спрямованими на зміну поведінки інших людей, без урахування їхніх інтересів. Трохи інше визначення дають автори спеціально розробленої мак-шкали для визначення рівня макіавеллізму: „Схильність людини в ситуаціях міжособистісного спілкування маніпулювати іншими, тонкими, вловимими але не нефізично-агресивними способами, такими, як лестощі, обман, підкуп або залякування”. На думку авторів у цей перелік неспецифічних способів варто віднести також «ненавмисну» підказку, обговорення з амбіційним партнером своїх сумнівів (прояв уявної нерішучості), різкі випади на адресу ефективних дій партнера, тобто – міжособистісні комунікації, які провокують у співрозмовника бажання домогтися того, що задумав маніпулятор.

Відмітною рисою психологічного манипулятивного впливу є ставлення до партнера по взаємодії й спілкуванню не як до особистості, а як до специфічного засобу, за допомогою використання якого, як правило, досягаються приховувані цілі маніпулятора, реалізуються інтереси й задовольняються його власні потреби без врахування інтересів, волі й бажань іншої сторони . Управління прийняттям рішень і, в остаточному підсумку, нав’язування певної стратегії поведінки об’єкту маніпуляції при міжособистісної комунікації здійснюється не прямо, не грубим примусом, а шляхом передачі йому підстав, з яких той міг би самостійно логічно вивести визначене іншою стороною рішення. Процес таємного насильницького примусу особистості, особливо в масовому масштабі, у певних умовах виступає як складний, спеціальним чином організований вид діяльності соціальних суб’єктів, здійснюваний з використанням різноманітних специфічних способів і засобів організованих у часі, просторі й реалізованих як окремими особами, так і різними соціальними організаціями в широкому змісті розумінні даного поняття.

Вивчення біографії Никколо Макіавеллі дозволяє припустити існування протиріч між характеристикою особистості Н.Макіавеллі й сучасним, більше спрощеним, змістом поняття «макіавелліст». В історію він увійшов як великий мислитель епохи Відродження: політичний діяч, історик і письменник, який розвивав антропоцентристську концепцію світу. Більш близьке знайомство з його біографією викликає, скоріше, щиру симпатію до нього з боку багатьох, хоча, зрозуміло, не всіх людей. Одна з головних цілей життя Н.Макіавеллі – незалежність рідної Флоренції в період постійних і часто успішних нападів на неї з боку сусідніх держав, перетворення її в сильну державу. Він тривалий час працював на високих посадах державної, у тому числі дипломатичної служби, протягом певного періоду намагався створити народне ополчення. Після поразки Флоренції від Священної ліги був посаджений у в’язницю, піддавався катуванням, пізніше амністований і засланий, частково відновлений у статусі, але колишнього офіційного стану так і не повернув, втім у цей період написав роботи, оцінювані як геніальні. Тому одна з головних праць Н.Макіавеллі, опублікована лише посмертно, – трактат „Державець” може бути зрозума тільки в цьому контексті.

Тут слід зазначити, що сам Н.Макіавеллі заявляв, що відступати від моралі в більшій або меншій мірі змушує необхідність і обгрунтовував „необхідність насильства для протиставлення насильству”. В „Міркуваннях про першу декаду Тита Лівія” він констатував, що: „Варто знати, що, коли на ваги покладений порятунок батьківщини, його не переважать ніякі міркування справедливості або несправедливості, милосердя або жорстокості, похвального або ганебного, навпаки, перевагу у всім варто віддати тому способу дій, що врятує її життя й збереже волю. Подібним чином міркують і французи, захищаючи велич свого короля й міць королівства, і ніщо їх так не дратує, як чути від кого-небудь: «Зробити те-те й те-те для короля ганебно», тому що, як вони кажуть, їхній король не може відчувати сорому, яке б рішення він не приймав; у сприятливих або несприятливих обставинах – перемагає він або зазнає поразки – це все, на їхню думку, не роняє королівського достоїнства”.

Поняття необхідності, на думку Н.Макіавеллі, вносить зовсім новий відтінок у взаємини природного закону й людських можливостей, оскільки необхідність є результатом додавання різних об’єктивно існуючих сил у конкретній ситуації. Він пише: „...природа створила людей таким чином, що люди можуть бажати всього, але не можуть усього досягти. А тому що бажання здобувати завжди більше відповідної можливості, то наслідком цього виявляється їхня незадоволеність тим, чим вони володіють, і невдоволення власним станом. Цим породжуються зміни в людських долях, тому що через те, що одна частини громадян жадає мати ще більше, а інша боїться втратити придбане, люди доходять до ворожнечі й війни, яка одну країну губить, а іншу звеличує». І далі: „Крім того. Тому що бажання людські ненаситні й тому що природа наділила людину здатністю все могти й до всього прагнути, а фортуна дозволяє їй досягати лише деякого, то наслідком цього виявляється постійна духовна незадоволеність і пересиченість людей тим, чим вони володіють. Саме це змушує їх ти сучасність, хвалити минуле й жадібно прагнути до майбутнього навіть тоді, коли в них немає для цього скільки-небудь розумної підстави».

Щодо найкращого способу дій Н.Макіавеллі доходить висновку, що найкращим є той, який відповідає часу й обставинам, але в кожному разі способ дій повинен бути активним. «Я думаю – писав він – що краще бути упертим, ніж обачним, тому що доля – жінка, і щоб одержати над нею верх, потрібно її бити й штовхати. У таких випадках вона частіше уступає перемогу, ніж коли проявляють до неї холодність, І як жінка, вона схильна дружити з молодими, тому, що вони не настільки обачні, більш палкі й сміливіше панують над нею» . У державному житті критерієм правомірності застосування насильства є суспільний інтерес і суспільне благо тому що «тільки ті насильства заслуговують осудження, ціль яких не виправляти, а псувати».

При управлінні масами необхідно дотримувати обережності, оскільки „Немає нічого суетніше й плинніше народних мас – так стверджує наш Тіт Лівій, подібно всім іншим історикам. В оповіданнях їх про людські діяння часто доводиться бачити, як народні маси спершу засуджують когось на смерть, а потім його ж оплакують і досить про нього шкодують. Приклад тому – ставлення римського народу до Манлія Капітолійського, якого він спершу присудив до смерті, а потім гірко про нього пошкодував. Історик так говорить про це: „Populum brevi, posteaquam ab eo pe-riculum nullum erat, desiderium eius tenuit [Незабаром народ, якому не загрожувало вже ні найменшої небезпеки, гірко про нього пошкодував]”. В іншому місці, показуючи події, що розгорнулися в Сіракузах після смерті Гієроніма, онука Гієрона, він говорить: „Hace natura multitudinis est: aut humiliter servit, aut superbe domi-natur [Така натура юрби: вона або рабськи прислужує, або гордовито панує]” .

Для впорядкування своєї поведінки народу необхідний вождь. «Говорячи тут про дурні настрої народу, я маю на увазі всі його невдоволення, крім тих, які викликаються втратою волі або втратою улюбленого державця, який усе ще перебуває в живі: невдоволення, породжені такого роду причинами – річ дуже страшна, і для приборкання їх потрібні надзвичайні заходи. Все-таки інші народні невдоволення легко переборні – в тих випадках, коли у народу немає вождів. Тому що не існує нічого більше жахливого, ніж розгнуздана, позбавлена вождя маса, і разом з тим – немає нічого більше безпомічного: навіть якщо народні маси збройні, їх нескладно буде заспокоїти за умови, що тобі вдасться ухилитися від їхнього першого натиску; адже коли гарячі голови трохи простигнуть і всі розійдуться по домівках, кожний почне сумніватися у своїх силах і подбає про власну безпеку, або кинувшись навтіки, або відступившись. От чому бунтівним масам, якщо вони тільки бажають уникнути подібної небезпеки, потрібно відразу ж обрати зі свого середовища вождя, який би направляв їх, підтримував їхню внутрішню єдність і піклувався про їхній захист».

Вождь повинен, по можливості, так побудувати свою поведінку, щоб залучити народ, завоювати його прихильність. Тому Н.Макіавеллі доходить висновку, що: «Хто береться направляти народні маси по шляху волі або по шляху державотворення й разом з тим не вживає всього необхідного, щоб убезпечити себе від ворогів нового ладу, створює недовговічну державу. От чому я вважаю нещасними тих державців, які, щоб унебезпечити свій лад, удаються до надзвичайних заходів, маючи ворогом своїм народні маси; тому що той, хто має своїми ворогами деяких може унебезпечити себе легко й без великого скандалу, що має ж ворогом весь народ не убезпечить себе ніколи; чим до більших жорстокостей буде він вдаватися, тим слабкішим стане його самодержавний лад. Таким чином, кращий засіб для нього – спробувати зробити народ своїм другом».

І все-таки гра на протиріччях – важливий аспект поведінки державця, оскільки кожна людина, як елемент народної маси, має свої мети й потреби. „Тіт Лівії говорить із цього приводу: "Ex ferocibus universis singuli metu suo obidientes fuere [Будучи всі разом хоробрими, вони стали покірними, тому що кожний боявся сам за себе]”. І дійсно, не можна краще показати природу народних мас, ніж показано в наведеному тексті. Маси зухвало й багаторазово заперечують рішення свого державця, але потім, виявившись безпосередньо перед загрозою покарання, не довіряють один одному й покірно їм коряться”.

У своїх головних творах „Державець” і „Міркування....” Н.Макіавеллі називає моральні якості й ідеали, зокрема, християнські чесноти, до виконання яких повинні прагнути люди. Однак для правителя, як з’ясовується в „Державці”, потрібні скоріше ознаки тільки зовнішньої поваги, недотримання цих чеснот часто неминуче й навіть необхідно. Цим як би обґрунтовується та поведінка, яку зараз називають маніпуляцією. Він пише: „Я зважуся сказати навіть, що при постійній їхній наявності й дотриманні вони стають шкідливі, а коли здається, що вони є, – корисні. Так, потрібно здаватися милосердним, вірним, людяним, набожним, прямодушним – і бути ним; але варто підготувати свій дух до того, щоб при необхідності ти міг і вмів стати протилежним. І треба зрозуміти, що державець, особливо новий, не може дотримувати всього, за що людей вважають гарними, буваючи часто змушений в ім’я порятунку держави діяти проти віри, проти милосердя, проти людяності, проти релігії. Однак його помисли повинні коритися волі мінливого вітру долі й, як я сказав вище, не відхилятися від блага, але вміти приступитися до необхідного зла. При цьому на шляху до досягнення значимої для правителя мети його не зупиняють ні моральні заборони, ні зобов’язання дотриматися обіцяного... Отже, розумний правитель не може й не повинен бути вірним даному слову, коли така чесність обертається проти нього й не існує більше причин, що спонукали його дати обіцянку. Якби люди були всі гарні, таке правило було б погане, але тому що вони злі й не стануть дотримувати слова, дане тобі, то й тобі нема чого дотримувати слово, дане їм. Ніколи не буде в князя нестачі в законних причинах, щоб виправдати порушення обіцянки».

Н.Макіавеллі неодноразово говорить, що повне збагнення добра й зла в нескінченно мінливому світі неможливе, як неможливо відмовитися від таких якостей, які спричиняють дурну славу й роблять державця зневажуваним: легкодумство, нерішучість, боягузтво, низькість, честолюбство, жадібність тощо. Наприклад, останні з перерахованих якостей, де стикаються дві головні цілі людей – „слава” і „багатство”, торкаючись власницьких їхніх інстинктів, можуть розвити у підданих почуття ненависті. Почасти, виправдуючи їхню наявність до правителів, Н.Макіавеллі підкреслює: „У давніх авторів існує вислів, що зло заподіює людям біль, а добро приїдається, і обоє ці почуття дають той самий результат....”. Таким чином, особистісні якості в певній мірі перешкоджають або сприяють прояву манипулятивних здатностей.

Маніпулятор завжди застосовує специфічні прийоми впливу на інших людей, найбільш популярними з яких є неправда й обман. Неправдою звичайно називають навмисну передачу відомостей, які не відповідають дійсності. Ціль брехуна – за допомогою вербальних або невербальних засобів комунікації дезінформувати партнера, увести його в оману щодо справжнього стану справ в обговорюваній сфері. Неправда спрямована на таку корекцію референтного компонента моделі світу розуміючого, яка суперечить дійсності. Істотну роль у породженні й розумінні неправди грають ситуативні фактори. Важливим параметром соціальної обстановки, що сприяє появі неправди, є ступінь нормативної або ситуативної підтримки, що надається брехунові. Однак, давно встановлено, що є такі ситуації, у яких неправда майже цілком обумовлена обставинами, і такими, у яких моральна відповідальність звичайно покладається на тих, що збрехали. Конкретні обставини можуть сприяти виникненню серйозних моральних проблем, пов’язаних з „неправдою у порятунок”.

Часто люди сприймають неправду як такий феномен міжособистісного, міжгрупового й міжнаціонального спілкування, на який не можна закривати очі, але з яким практично неможливо боротися – її потрібно приймати як даність. Подібні твердження, укорінюючись у масовій свідомості, створюють сприятливий соціально-психологічний ґрунт для породження не тільки відвертої неправди, але й більше витончених її форм, пов’язаних з обманом . Обман – це напівправда, повідомлена партнерові з розрахунком на те, що він зробить із неї помилкові, відповідні намірам брехуна висновки. Напівправда – тому що, повідомляючи деякі справжні факти, ошуканець навмисне приховує інші обставини, важливі для розуміння ситуації у цілому. Успішний обман звичайно ґрунтується на ефекті обманутого очікування: людина, яку обманюють, з огляду на отриману правдиву інформацію, прогнозує розвиток подій у найбільш ймовірному напрямі, а інформація від брехуна надходить так, що порушує її очікування. Ціль обману в тім і полягає, щоб направити мислення співрозмовника по шляху актуалізації знайомих ситуацій, які часто зустрічаються. Обманутий завжди є мимовільним співучасником обману: він жертва власних неадекватних уявлень про дійсність. Таким чином, як і неправда, обман заснований на неповноті інформації, повідомлюваної людині, яка вводиться в оману. Головне, що ріднить обман з неправдою, – свідоме прагнення суб'єкта спотворити істину. Їхня розбіжність полягає в наступному: неправда спрямована на зміну референтного компонента знання співрозмовника про обговорювану ситуацію, а обман звернений до концептної складового знання, суб’єктивної моделі світу партнера по спілкуванню. В облудному повідомленні немає прямих перекручувань істини, вони з’являються у свідомості людини, що обманюється, як результат помилкових висновків із правдивої інформації. Домогтися такого результату за допомогою багатозначних умовчань і виразної міміки – таємна мета кожного ошуканця.

До наступного розділу: Схильності людини до маніпулювання

Примітки:

1. Аристотель. Сочинения в четырех томах. Т. 2. – М.: Мысль, 1978. – 687 с.

2. Аристотель. О софистических опровержениях//Сочинения в четырех томах. Т. 2. – М.: Мысль, 1978. – С. 534-593. взято из 535-536 с.

3. Гришина Н.В. Нарушение этических норм межличностного взаимодействия: феномен «нечестной игры». -www.ecsocman.edu.ru/images/pubs/2004/06/24/0000163389/010Grishina.pdf.

4. Гладких В.Ю., Богомаз С.А. Когнитивные способности человека и смысловая насыщенность его жизни как условия, способствующие развитию макиавеллизма // Психология способностей: Современное состояние и перспективы исследований. - Москва: Институт психологии РАН, 2005. - С. 267-270

5. Ames M., Kidd A.H. Machiavellianism and women’s grade point averages// Psychological Peports. – 1979. – V. 44. – № 1. – P. 223-228. Р. 223.

6. Грачев. Г., Мельник И. Манипулирование личностью: организация, способы и технологии информационно-психологического воздействия.

7. Калуцкая И.Н., Поддьяков А.Н. Представления о макиавеллизме: разнообразие подходов и оценок // Культурно-историческая психология. 2007. № 4. С 78-91.

8. Макиавелли Н. Государь // Государь: Сочинения. - Харьков: Изд-во "Фолио", 2001. – С. 47-122. - С. 170 -171.

9. Макиавелли Н. Рассуждения о первой декаде Тита Ливия//Государь: Сочинения. - Харьков: Изд-во "Фолио", 2001. – С. 123-196.

10. Знаков В.В. Неправда, ложь и обман как проблемы психологии понимания // Вопросы психологии, 1993. - № 2. - С. 9-16.

11. Котарбинский Т. Трактат о хорошей работе. – М.: Экономика, 1975. – 271 с.