Якось кілька років тому у київському переході біля кіоску зустрів свого однокурсника-журналіста, народного депутата (сина народного депутата), бачу купує російськомовний варіант «Дзеркала тижня». Смикаю:

- Ти чого, здурів, чому не купуєш українською? Газету ж треба підтримати, - нападаю на свого мандатоносного однокашника.
- Та ти що, Юрко, читати «Дзеркало тижня» українською – це збоченство, - відмахується він. До речі, хлопець ніби патріотичний і, звісно, знається на медійній проблематиці.

Цю життєву сумну картинку завжди пригадую, коли мова заходить про стан вітчизняного інформаційного суспільства та засобів масової інформації зокрема. Пройшло багато років, але вкотре переконуєшся, що «збоченством» є саме те, що в Україні ми масово споживаємо російський, часто українофобський, інформаційний продукт та ще й з удячністю облизуємося.

Давайте будемо чесними хоча б із собою: українське інформаційне поле майже повністю віддане кремлівському колгоспу імені Путіна-Медведєва. На ньому зайшлі бригадири-олігархи та агрономи-політтехнологи хазяйнують на власний розсуд, посипають отруйними медіа-пестицидами, протягують антиукраїнську політику, підганяють безправних журналістів-кріпаків до її більш ретельного втілення. Українцям залишається маленьке гетто. Така собі хата мазанка під очеретом: пару просвітянських газет і кілька хвилин на радіо. Все інше спрямоване на формування комплексу меншовартості та упослідженості. Все перспективне, успішне та симпатичне говорить російською мовою та любить Москву. Закликає наслідувати.

Українська держава усунулася від формування національної інформаційної політики. Вона, в особі найвищих очильників, вперто не хоче чути про те, що це питання національної безпеки, що це питання її ж життя, чи смерті. Всі волання національної інтелігенції не доходять вище клерка з відділу листів Адміністрації президента України, а точніше – його кошика для сміття.
Держава державою, але інформаційний простір це люди. Найперше - професійні його ратаї – журналісти.

Ось уже пару десятиліть працівників ЗМІ з підручних партії (як колись їх номінував Микита Хрущов) владоможці намагаються перетворити або на масовиків-скоморохів, або примітивних попихачів, які за пару сотень доларів готові писати, чи говорити будь що. Теза про те, що журналіст має бути громадянином, патріотом, а потім уже медіумом зі збору та розповсюдження соціально-значущої інформації, береться на кпини навіть у професійному середовищі. «Журналіст не повинен давати оцінки, щось відстоювати. Його завдання лише інформувати», - чути голоси деяких «знавців», які апелюють ніби то до західних стандартів. І що на це відповісти? Хіба ж вони послухають нобелянта Габріеля Гарсія Маркеса, який переконує: «Життєво важливою основою журналістики є творчість, тому вона повинна оцінюватися так же, як творчість людей мистецтва». А творчість і мистецтво, як давно доведено, передбачає свободу. Звісно, відповідальну, але лише перед власним сумлінням і народом.

Коли нині вмикаю телевізор, пробігаю по інтернет-сайтам, чи беру в кіоску з десяток газет, із ностальгією пригадую лекції свого вчителя блискучого публіциста, талановитого письменника та теоретика журналістика Анатолія Москаленка. «Державність і є тим самим лакмусовим папірцем, за яким перевіряється «якість» видання і, якщо хочете, моральна якість окремого журналіста», - постійно говорив нам на початку 90-х років, студентам Інституту журналістам Київського університету імені Тараса Шевченка, його перший директор. Про це ж він писав у своїй «Теорії журналістики». Тоді ще означення преси, як «четвертої влади» вживалося з надією, а не як зараз - із неприхованою іронією.

Але у нас не чують ні Маркеса з апелюванням до свободитворчості, ні Москаленка з вимогою патріотизму.

Чи є в Україні свобода слова? Це принципове запитання в медійному житті кожної країни мабуть найбільш дискусійне. На нього, як і про склянку з водою, відповіді оптимістів і песимістів, суттєво різняться. Перші стверджують, що попри проблеми, у нас таки є свобода слова. Наводять, як приклад, окремі видання і поодинокі передачі, де ще подається альтернативна до влади думка. Бачте, - кажуть, - все в порядку, а те, що в переважній більшості засобів масової інформації представлена лише одна, провладна позиція, помножена на маніпулятивні інформаційні можливості, то це ж реалії ринкової економіки, коли власник замовляє журналісту ту, чи іншу пісню. Йдучи таким оптимістичним шляхом, можна добалакатися і до того, що й у пріснопам’ятному Радянському Союзі була свобода слова, бо ж існував самвидав в якому спраглі до альтернативної думки громадяни, дізнавалися про справжній стан речей. А те, що за таке чтиво можна було відправитися туди, де Макар телят не ганяв – справа інша.

Кожному зрозуміло, що демократія, громадянський розвиток будь якого європейського суспільства неможливі без свободи слова. Це, як червоний борщ не можливий без капусти та буряку. Але ж про яку четверту владу може йтися, якщо навіть дві офіційних - законодавча та судова - поставлені на коліна та виконують забаганки виконавчої, читай президентської? Нині журналістам відводять третєрядну роль офіціантів на провладному олігархічному банкеті. Головна заповідь про те, що журналіст завжди має бути в опозиції до влади, давно схована у комору, як неактуальна та недоречна.

Якби ж питання зводилося лише до агітації за політиків, нехай не за духом, то хоча б за місцем проживання, українських. А так маємо справу з безпосередньою інформаційною присутністю в Україні іншої країни. Відстоювання її інтересів. Нас намагаються одурити не лише тим, що «життя вже покращується сьогодні», але й, вистрибуючи зі штанів, доводять: рай на землі може наступити лише з Росією, бо там він ніби давно вже існує. Певно, кожен має знайомих, які просто живуть життям північних сусідів, вболівають не лише за завершення їх телесеріалів, але й про долю політиків, не помічають, що тамтешня політика мала б їх хвилювати такою ж мірою, як і спалахи на Місяці. Наші знайомці не можуть відірватися від телебачення налаштованого на російські канали.

Пропагандистська машина, мов центрифуга, затягує у світ утопічного «Русского міра» цілі родини, селища та міста. І вони існують, як наркомани, в іншій примарній реальності. Оце сила медіа! А Україна не може, чи не хоче, нічого протиставити імперському Левіафанові.

Покладемо руку на серце: у нашій країні просто відсутній українській інформаційний простір. І даремно учасники ініціативи «Першого грудня» м’яко говорить лише про «духовну і смислову кризу». Що ми бачимо в телеефірі? По-перше: єлейні для влади новини, де життя відображене у рожевих тонах (сніг прибирається, ціни зменшуються, дороги будуються та інше), опозиція з виряченими очами та деструктивними вчинками. По-друге, бездумні розважальні шоу, мета яких відволікти увагу від суспільно-політичних, економічних і культурних проблем. По-третє: безкінечні та повністю бездарні російські телесеріали, де всі позитивні герої (переважно силовики – військові, міліціонери, чекісти) всіма силами служать Російській державі (говорять довгі патріотичні промови під портретами Путіна та Медведєва), а також - історичні передачі, де розжовується велич північної імперії, а українські національні герої постають обов’язково відвертими дурнями та зрадниками. Такими темпами, дивись, уже наступне покоління українців увірує, що князь Володимир хрестив не Київ, а Москву, Мазепа був справді зрадником, Голодомору не було, Росія і без України виграла б Другу світову війну, проголошення Незалежної України - прикрим непорозумінням, а патріарх Кирил Гундяєв є високодуховною особою…

Ми зачепили наповнення інформаційного простору, чи як тепер модно говорити - контенту. Але ж у питанні національної самоідентифікації, державотворення та консолідації народу надзвичайно важливим є і питання мови засобів масової комунікації. Тут не обійтися без статистики.

Як переконливо доводить у «Мовному балансі-2» відомий політтехнолог Олег Медведєв, «частка україномовних за звучанням програм, фільмів і серіалів, які виходили в пройм-тайм на двадцяти провідних загальнонаціональних телеканалах протягом двох днів поспіль наприкінці лютого 2010 року, складала 41,4 відсотка, а російськомовних – 58,6 відсотка». І це за умов коли при владі був Віктор Ющенко, який позиціонував себе, як проукраїнський президент, що ж говорити про нинішню ситуацію!

З пресою справа ще гірша. За тими ж даними 2009 року наклад російськомовних газет склав 68 відсотків, україномовних – 31,8 відсотка. Серед журналів частка російськомовних того ж року, порівнюючи з попереднім, зросла на 6,4 пункти, з 83 відсотка до 89,4 відсотка, а україномовних скоротилася з 14 відсотків до 10,6 відсотка, тобто на 3,4! За даними Книжкової палати України, за останні 15 років частка річного накладу україномовних видань зменшилася з 70 відсотків до 10 відсотків, а російськомовних відповідно зросла з 18 відсотків до 89,5 відсотка.

Попри пропагандиські волання про нібито українізацію, яка відбулася за часів Незалежності, невтішна ситуація і в книгодрукуванні. За експертними оцінками Асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів України від 2008 року, питома частка книг на ринку України (враховуючи російський імпорт) розділилася так: 13 відсотків україномовні книжки і 87 – російськомовні. От вам і українізація!

Нарешті про Інтеренет. Тут повний провал української справи. За підрахунками того ж Олега Медведєва, проведеними у червні 2010 року, серед перших 100 веб-сайтів у Інтернет-просторі України, які увійшли до рейтингу рубрики «Топ-25» порталу www.bigmir.net, спостерігається таке співвідношення он-лайн ресурсів, що базуються на в УА-неті: 0 відсотка україномовні, 32 відсотка – двомовні (російська і українська) та 68 – російськомовні сайти. Як бачимо, братня російська рука міцно тримає українське горло.
Статистика річ уперта. Вона доводить: у нас немає державної інформації політики спрямованої на захист національних інтересів і інтересів українців. Маємо знову дике поле, тепер інформаційне, яким нишпорять орди чужинців, беручи ясир з українських душ.
Добре, що представники інтелектуальної ініціативи «Перше грудня» усвідомлюють важливість проблематики, кличуть до активності та оприлюднили свою позицію. «Ми, українські громадяни, - не сторонні спостерігачі, а спільнота, здатна об’єднатися: наша перша особиста дія – піднімати власний поріг нетерпимості до брехні і порушення своїх або чужих громадянських прав. Не дивацтвом одинаків, а спільною культурною мусить стати практика особистих чи колективних реакцій на будь-які антисуспільні чи антинаціональні дії», - йдеться у документі інтелектуалів.

Треба нарешті зрозуміти: інформаційна війна в ХХІ сторіччі – це реальне явище. Вона давно триває на теренах України і ми її з тріском програємо, стаючи жертвами чужих думок і завдань. Простір інформації, як за змістом, так і за мовою – переважно російський. А як відомо, хто володіє інформацією, той володіє світом. В Україні українці не володіють інформацією. Її визначають Табачники, Арфуші, Бенкендорфи, Шувалови, Бектурсунови та… безпосередньо Кремль.

Наші пращури це прекрасно розуміли. Тому навіть в умовах бездержавності, утисків Російської імперії засновували свої видання: журнали «Основа», «Київська старовина», газети «Рада», «Украинская жизнь», які ставали місцем українського дискурсу, інформування та комунікування. Наша нація, а потім і держава поставали зі Слова. З «Повісті минулих літ», «Слова про Ігорів похід», козацьких дум, «Історії русів», Шевченкового «Кобзаря», Лесиної пісні, Франкового заклику. Не даремно Тарас Шевченко у часи уярмлення українського народу ставив у його обороні Слово та Славу (тобто історію). Він розумів, що інформаційний код народу перетворить нас на велику європейську націю. Так і сталося 1991 року. Тепер чужим Словом нас знову хочуть перетворити на населення. Безголосе та покірне, не здатне боронити себе та інтереси наших нащадків. Тому варто пам’ятати Святе Письмо, де сказано, що Словом будеш засуджений і Словом спасешся!

Юрій ДОРОШЕНКО,
Заслужений журналіст України,
Лавреат Мистецької премії «Київ», імені Анатолія Москаленка