А.С.Д. в Google News - натисніть Підписатися

«Сходження» Ларіси Шепітько (ч. 3)


«Жіноча» кінорежисура в гендерному аспекті культуротворчості

До попереднього розділу: «Сходження» Ларіси Шепітько (частина 2)

Вдруге Биков звертається до християнства, більш відверто продовжуючи мотив самопожертви: «Скільки вже їх, людських життів, з часів Ісуса Христа було принесено на жертовний вівтар людства, і чи навчили вони чомусь це людство? Як і тисячі років тому, людину сушить у першу чергу турбота про самому себе, і найблагородніший порив до добра і справедливості часом здається з боку щонайменше дивацтвом, якщо не зовсім дрімучою дурістю».

Повертаючись до кінематографічної версії повісті, ми бачимо, що саме біблійний переказ привабив режисера, і на ньому вона акцентувала увагу. Спершу, як уже говорилося, на самій назві картини. Потому, протягом усієї кінооповіді, на образі Сотникова з яскраво виписаними рисами, які усе більше нагадують нам Христа. Шепітько упровж усього фільму поглиблювала ці паралель, яка найбільшої віиразності досягла у фіналі картини. Слід зазначити, що посприяв такому баченню образу Сотникова Борис Плотніков, виконавець головної ролі. У цій картині Шепітько вперше підняла тему, яка хвилювала її, яка не давала їй жити не тільки як людині, але і як художнику. Тему зрадництва.

Не тільки і не стільки самопожертва цікавить режисера, скільки зрадництво - його сутність і кара, неодмінно кара. Кара найстрашніша, найважча - покарання совістю. Фінал картини - торжество сили духу й водночас торжество совісті зрадника - совісті, що змушує Рибака, (Володимир Гостюхин) спробувати розлучитися з тим, заради чого і було вчинене зрадництво, з життям. Фінал фільму, у якому остаточно розставляються всі крапки над «і», переконує нас у майстерності режисера, їй вдалося знайти той ідеальний ракурс, той ідеальний план, що показав глядачеві якою є розплата за зраду. Допоміг зрозуміти ті почуття, що змусили Іуду обрати мотузку, а Рибака - ремінь. Тут проявилася й інша грань таланту режисера - те, як вона вміло змогла направити свій головний матеріал - гру актора - в правильне русло. Звернімося за підтвердженням усього сказаного до Володимира Гостюхина: «Перед камерою, перед знімальною групою, перед людьми, присутніми на зйомках фільму, я був «оголений». Лариса ідеально відчувала мій стан, нам майже не було потрібно слів, щоб зрозуміти одне одного. Це допомогло мені зіграти фінал, що був для мене найскладнішим епізодом і лякав із самого початку/.../ У мене не було жодного пристосування, придатного для передачі всього того, що діялося тоді в душі Рибака. Тільки чудовий, точний текст сценарію. Ні гримаси, ні кривляння не допоможуть. Немає жодного слова. Нічого, крім нутра, що у цей час нагадувало натягнуту до межі струну/.../ На майданчику відбулося чудо. Коли усе було готове, коли мій стан був доведений до крайнього стану, до межі, Лариса тихо, напівшепотом почала читати текст сценарію. І раптом кожне слово, вимовлене нею, відгукнулося в мені: я відчув усе те, що почувала б людина в подібній трагічній ситуації. Рибак молив свою Батьківщину про помилування... Це був разючий момент. Я довго потім не міг отямитися. Мені здається, те ж відчувала і Лариса. Ми пережили з нею якийсь найвищий акт чи співтворчості, чи ще чогось, чого словами не визначиш. Але це відбулося...» [38, с.3].

Майстерність режисера полягає не тільки у тому, щоб по-новому, оригінально і новаторськи побачити той чи інший матеріал, але й у тому, щоб його побачили, пропустили через свою душу і всі задіяні в непростому процесі творчості. Зуміти не тільки мудро побудувати знімальний процес, але і знайти спільну мову, взаєморозуміння з кожним зі знімальної групи. Ця специфічна подвійність буває не під силу багатьом чоловікам, не кажучи про тендітні, емоційні жіночі характери. У «Сходженні» Лариса Шепітько довела до віртуозності це мистецтво, про що можна судити не тільки з прекрасно підібраного акторського ансамблю (Володимир Гостюхин, Анатолій Солоніцин, Борис Плотніков, Людмила Полякова, Сергій Яковлєв), але і з того, наскільки точно кожен з акторів зрозумів і передав задум режисера. Задля підтвердження знову процитуємо виконавця ролі Рибака: «Акторський ансамбль був підібраний Ларисою, на диво, вдало. Кожен артист працював з повною віддачею, на межі людських можливостей. Лариса чуйно вслухувалася в нас, і завдяки їй нам майже завжди вдавалося знайти точну ноту, правдиву інтонацію/…/

Лариса розривалася між нами і виробництвом. Сумний професійний афоризм «кіно - це суцільне виробництво і тільки п’ять хвилин творчості» мав до неї пряме відношення: вона болісно сприймала подвійність професії кінорежисера» [38, с.3].

Однак повернімося до задуму картини, що настільки тривожив душу режисера, що вона не могла не заразити своєю ідеєю колектив однодумців. Тим більше що про зрадництво і про самопожертву так відверто, так пронизливо досі ще не говорили. От як пише про це кінодраматург Юрій Клепіков: «Самопожертва через біль і страждання звільняє дух для безсмертя. Тіло, врятоване від мук ціною зрадництва, буде корчитися в терзаннях совісті, проданої за життя. Ця вічна біблійна максима освітила всю нашу роботу, викликаючи в уяві певні образи і мотиви» [38, с.2].

Лариса Шепітько, як щирий майстер, для якого важлива не форма, а зміст, для якого філософська, духовна основа будь-якого добутку має домінуюче значення, розуміла, наскільки непростий матеріал вона взяла за основу. «Сходження» для неї, та й для всіх глядачів, стало не простою партизанською сагою, а ніби дослідженням совісті людської, про що режисер відкрито і заявила за круглим столом: «Кристалізація в кожній людині духовного начала - це те, заради чого створювався фільм. Сходження не кудись, а до самого себе. До кращого, що є в нас, що робить нас людьми. У хвилини найважчих випробувань ми або знищуємо в собі людину, або підносимося до її висот. Сотников піднісся. Рибак хоч і залишився жити, але знищив у собі себе/.../

У кожному з нас живе Рибак і Сотников. Але не кожному випадає нагода зрозуміти, хто він є насправді. Я вважаю, що без органічної потреби в духовному началі ми не можемо і думати про майбутнє. Адже перемогла духовність Сотникова, його людська першооснова» [78, с.19].

Не втратити за зовнішньою формою цю найважливішу для Шепітько ідею, донести до глядача всі ті почуття, що пережила вона сама і які пережили її герої, стало основною метою режисера. Також варто звернути увагу на виключно жіноче, емоційне ставлення до свого дітища. Для Шепітько важливо було поділитися з глядачем, якщо хочете, по-материнському попередити кожного з нас про те, щоб ми уважніше придивлялися до своєї душі, пам’ятали, що гріх зрадництва - один з найтяжчих і найнебезпечніших. Водночас, беручи за основу картини повість В. Бикова, Шепітько, як і належить справжньому майстрові, що поважає і розуміє, наскільки кожному творцеві дороге власне бачення персонажів, з усіх сил намагалася, привносячи своє, індивідуальне бачення, не заштрихувати літературну канву, не зруйнувати літературну ідею. І їй це вдалося, підтвердженням того є слова Юрія Клепікова: «Постійною турботою Лариси було інше - не втратити в сценарії, а відтак і у фільмі глибокий рівень міркувань, що пронизують повість В. Бикова. Тільки ретельне збереження філософського змісту твору могло забезпечити світоглядну і художню оригінальність фільму, різко відрізняючи його від безлічі партизанських стрічок. Лариса припиняла будь-яку спробу задовольнитися зовнішньою дією, такою звабною в кіно, і наполягала на внутрішньому виправданні кожного руху, жесту і погляду героїв. Для них треба було знайти способи вираження духовних станів - способи, органічні екранному втіленню. І не приблизні, а безумовні, придатні для фільму» [78, с.18].

І, як ми бачимо, Ларисі Шепітько не тільки вдалося зберегти, але і надати свого, біблійного одухотвореного, романтично звеличеного змісту творові. Змісту, що перетворився в «Сходженні» на своєрідний маніфест, став ніби квінтесенцією усієї творчості режисера - Сходження до душі кожної людини, до кожного, хто таїть у собі Рибака або Сотникова. Перетворився на анафему зрадництву, яке починається з малого - зі зрадництва самого себе, своєї душі і закінчується тим, від чого не врятує ні зашморг, ні оманна свобода - від диктату жити з чистою совістю.

У тому, що саме «Сходження» стало останньою роботою майстра вбачається якийсь фатальний знак. Трагічна загибель Лариси Шепітько під час підготовок до зйомок «Прощання», екранізації повісті Валентина Распутіна «Прощание с Матерой» перервала подальше сходження майстра до мільйонів душ глядачів. І це є знаменням.

Тож, чи є творчість Л.Шепітько прикладом гендерно чутливої?

Аналіз фільму „Сходження” знов-таки дає підстави стверджувати, що в роботі режисера присутні два пласти. Перший - концептуалізація загальнолюдської дихотомії добра і зла: вірності і зрадництва. Не можна стверджувати, що ця проблематика є виключно „чоловічою” або виключно „жіночою”. Зрадництво притамане як тим, так і іншим. І справа тут не у тому, хто зраджує – чоловік чи жінка, адже Христа зраджували чоловіки. Це – позагендерне явище. Тому і звернення до цієї теми є теж позагендерним.

На відміну від ідеологем, які втілювалися у творчості Ріфеншталь і Каванні, „Сходження” Шепітько не є концептуалізацією певної ідеології, воно є значно ширшим, глобальним. Адже це – загальнолюдська проблема. Отже, перший пласт роботи – ідейний, а не гендерний.
Гендерний аспект присутній у трактовці образів, передусім головного героя і антигероя. Саме емоційність і певна категоричність, знов-таки емоційна, може бути розглянута як свідчення „жіночості” режисера. На відміну від двах попередніх в даному випадку режисер ототожнює себе не з жіночими персонажами, як це було характерно для Ріфеншталь і Каванні, а з чоловічим – Сотниковим. Тут ідентифікація не могла відбутися за гендерним принципом. Ідентифікація відбувається за світоглядними, морально-етичними цінностями. У цьому – принципова відмінність.

Ідентифікація режисера за гендерним принципом стає можливою в фільмі „Крила”, де головною героїнею є жінка. Це могло б дати підстави для припущення, що нарешті ми маємо гендерну позицію Шепітько, яка і відображується через симпатії до головної героїні. Проте, і в даному фільмі, ідентифікація відбувається, на наш погляд, із головною героїнею не тому, що вона – жінка, а тому що жінка є героїнею. В персонажі, який втілила М.Булгакова, для режисера головним знов-таки є моральні принципи, носієм котрих виступає головна героїня. Не будь яка жінка тільки тому. що жінка приваблює режисера, для Шепітько головне, на яких світоглядних, вольвих і моральних принципах діє і живе цей жіночий персонаж.

Тож, на наш погляд, відмінність Л.Шепітько як режисера від іншимх режисерів-жінок, полягає у значно вищому рівні само ідентифікації і відповідно ідентифікації, рівні, якій можна було б визначити як такий, що знаходиться „по той бік жіночості і чоловічості”, тобто є загальнолюдським, екзістенційним.

До наступного розділу: Еволюція жіночого образу в кінематографі К. Муратової

0 коментарів

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии