ЕКСКУРС: ХРИСТИЯНСЬКА ВІРА І ПОЛІТИКА

Норберт Нойгауз. Цінності Християнської Демократії

До попередньої глави

„Справедливий устрій суспільства та держави є центральним завданням політики. Держава, яка не характеризувалась би справедливістю, була б великою розбійницькою бандою. ... Справедливість є метою, а тому також і внутрішньою міркою всієї політики. Політика є більше, ніж техніка утворення суспільних устроїв: її витоками і цілями є, власне, справедливість, і вона є за своєю природою етичною. Так перед державою практично завжди стоїть насущне питання: як здійснити справедливість зараз і тут? Але це питання передбачає інше, принциповіше питання: що є справедливість? Це є питання практичного розуму; але щоб розум міг справді функціонувати, його потрібно завжди очищати, оскільки втрата зору в етичному відношенні через те, що взяли верх інтереси і влада, які засліплюють розум, є тією небезпекою, яку ніколи не можна усунути повністю.

У цьому місці політика і віра стикаються. Звичайно, у власній природі віри є зустріч з живим Богом – зустріч, яка відкриває нам нові горизонти далеко за межами нашого розуму. Але віра, водночас, також і є силою очищення самого розуму. З Божої перспективи вона очищає його від засліплення і тому допомагає розуму стати кращим. Вона дає можливість розуму краще виконувати свою справу і краще бачити притаманні йому властивості. Саме тут потрібно виділити місце соціального вчення католицизму: воно не хоче домагатись влади церкви над державою , воно не хоче нав’язувати належні цій вірі погляди і манери поведінки тим, хто не поділяє цю віру. Це вчення просто хоче зробити свій внесок в очищення розуму і допомогти, щоб те, що є правильним, змогло бути пізнано тут і зараз, а потім також і здійснено.

Соціальне вчення церкви аргументує, виходячи з розуму та природного права, тобто виходячи з того, що властиве всім людям. І воно знає, що це не є завданням церкви, самій політично упроваджувати це вчення: воно хоче служити формуванню совісті у політиці і сприяти розвитку чіткішого бачення справжніх вимог справедливості, а, водночас, це вчення хоче сприяти зростанню готовності діяти на цій основі, навіть якщо це суперечитиме поширеному положенню інтересів. Але це означає наступне: збудування справедливого суспільного і державного устрою, через що кожному буде дано йому належне, є основним завданням, яке кожне покоління має ставити перед собою по-новому. Оскільки йдеться про політичне завдання, це не може стати безпосереднім завданням церкви. Але оскільки це є, водночас, і головним завданням людини, то церква має своїм обов’язком у свій спосіб через очищення розуму та етичне виховання сприяти тому, щоб вимоги справедливості упроваджувались у політиці розсудливо.

Церква не може і не має права брати на себе політичну боротьбу, щоб реалізувати побудову якомога справедливого суспільства. Вона не може і не має права ставити себе на місце держави. Але й церква не може і не має права у боротьбі за справедливість стояти осторонь. Вона повинна вступати у боротьбу на шляху аргументацій і пробуджувати душевні сили, без яких не може упроваджуватись і розвиватись справедливість, яка завжди також вимагає і покірність. Справедливе суспільство не може бути справою церкви, воно повинно створюватись політикою. Але домагання справедливості з допомогою розкриття пізнання та волі для потреб добра стосується церкви найбільшою мірою”.

По відношенню до християнської доброчинності та у відповідь на марксистський закид про те, що, мовляв, добрі діяння є лише тільки способом для можновладців непомітно прошмигнути повз встановлення справедливості і забезпечити собі класове панування, він додає: „Любов і доброчинність будуть завжди потрібними навіть і у найсправедливішому суспільстві. Немає жодного державного устрою, який зміг би зробити зайвим служіння любов’ю. Хто хоче скасувати любов, той збирається також ліквідувати людину як таку. Завжди будуть стражденні, які потребуватимуть розради та любові. Завжди будуть одинокі. Завжди також будуть і ситуації з матеріальною нуждою, в яких буде потрібна допомога у розумінні існування живої любові до ближнього. Держава з всеохоплюючим загальним добробутом, яка притягує до себе всіх і все, стане у кінцевому результаті бюрократичною інстанцією, яка не може дати найважливішого для стражденної людини, вона не може дати того, що потребує кожна людина – це сповненої любов’ю уваги до кожної людини. ... За твердженням, що справедливі структури, мовляв, зроблять непотрібною доброчинність, насправді приховується матеріалістичне зображення людини: забобон, що людина, начебто, живе „лише хлібом” (пор. Євангеліє від Св. Матвія 4, 4; Повторення Закону 8, 3), є тим переконанням, яке принижує людину і не визнає саме особливості характеру людської природи.”

До наступної глави

0 комментариев