Норберт Нойгауз. Цінності Християнської Демократії

До попередньої глави


Що є істиною? Це питання ставилось Пілатом не тільки Ісусу Христу, це питання ставлять один одному люди в усі часи. Саме у нашому секуляризованому і глобалізованому суспільстві з його різноманітними культурами, думками, ідеологіями та світобаченнями, з широко розповсюдженим скептицизмом та релятивізмом, відкритою пропагандою або з прихованим тиском на думку з допомогою „політичної коректності” ставиться питання про істину, а особливо - про істинність буття.

Оскільки всі необхідні обов’язки ґрунтуються на бутті, то з особливою наполегливістю ставиться питання про те, чи людина взагалі може пізнати істинність буття і якщо так, то як людина може дійти до достовірного і надійного пізнання.

Відповісти на це питання дається складно всім тим, хто перебуває під впливом традиції просвітницького ідеалізму, традиції Декарта, Канта, Гегеля та інших великих філософів Просвітництва, які, виходячи з тезису Декарта „Cognito ergo sum“ (я мислю, отож я існую), розмірковували про „Умову можливості пізнання” (Кант). Складність просвітницької філософії здійснити прорив до „Буття”, до справжньої метафізики та відмовитись від гносеологічного скептицизму полягає у тому, що на основі цього головного принципу суб’єкт і об’єкт є лише місцем знаходження у власному (суб’єктивному) мисленні.

Реалістична філософія йде зовсім протилежним шляхом; просто кажучи, принципом є „sum ergo cognito“ (я існую, отож я мислю); тобто я виявляю себе як творіння з усіма моїми обмеженнями у світі речей, які там просто існують незалежно від мого мислення і пізнання, та й навіть незалежно від мого буття. Перед враженою людиною у всій своїй повноті постає існуючий світ, який вона у міру свого розуму вчиться розкривати, використовувати та опановувати, цей світ зумовлює її життя та існування, впливає на них і навіть може загрожувати життю та існуванню людини.

В загальному, істина розуміється у філософській традиції як відповідність пізнання стану речей (adaequatio rei et intellectus), відповідність мислення буттю. Якщо моє пізнання, тобто моє бачення речей у моєму розумі відповідає дійсному стану справ, то моє пізнання є істинним.

Кожна справжня істина є загальноприйнятою, вона є абсолютною. Вона є або справжньою, або несправжньою, так само як і не можна бути трохи вагітною – або жінка вагітна, або ні (тезис про протиріччя – справа не може одночасно бути і не бути в однаковому відношенні). Отож, не може бути відносної правди. А відносність означає у нашому випадку, що один стан справ при його розгляді під одним і тим же кутом зору для однієї людини є правильним, але у той самий час неправильним для іншої людини - і обоє будуть мати рацію.

Істина хоча і є абсолютною, але разом з тим вона не є тотальною. Оскільки речі є складними і можуть розглядатись і вивчатись у багатьох аспектах – адже сучасна фізика нам показала, що нам навіть в атомарній сфері протиставляється цілий мікрокосмос, – то про суще можна висловити не тільки одну єдину істину, ні, існує багато можливих висловлювань про один і той самий об’єкт, і всі вони взяті самі по собі можуть бути правдивими, якщо відповідно до обставин виражене пізнання узгоджується з істиною. Наприклад, колір предмету видасться нормальному оку синім, для спектрометра колір виражається у певній довготі світлових хвиль, а для дальтоніка, навпаки – колір видасться невизначеним. Таким чином, існують різноманітні висловлювання про один і той самий стан речей, які різняться з причини їх розгляду під певним кутом зору (метод, інструмент спостереження і т.д.). Тому при кожній серйозній дискусії необхідно враховувати предмет, спосіб спостереження та його розгляд під певним кутом зору, щоб не говорити „один повз іншого” і не створювати штучних протиріч там, де їх взагалі немає. Але з різності висловлювань не можна зробити висновок, що нібито всі висловлювання є відносними і/або що позитивне, істинне висловлювання є принципово неможливим, а можливим нібито є лише заперечення того, що істинне висловлювання є неможливим.

Істинна не вимагає, щоб мислення передавало суще з усіма його визначеннями і було у цьому смислі адекватним пізнанням; більше того, вистачає неадекватного пізнання, якщо у сущому дійсно знаходяться ознаки, які ми маємо на увазі і про які висловлюємось.

Отож, жодна людина не в стані володіти всією істиною навіть і про один предмет у всіх його різноманітних відношеннях і утвореннях, але це не означає, що людина не змогла б пізнати істотні ознаки цього предмету зробити про них істинні висловлювання, які вважаються абсолютними, оскільки є правильними.

Згодом ставимо питання про те, наскільки відносним є істинне пізнання стану речей для вирішального питання. Важливу роль тут відіграють вагомість і оцінка, особливо, якщо це стосується свободи дій людини або багатьох людей. Наприклад, питання, чи вистачить п’яти мільярдів євро на кон’юнктурну програму або чи потрібно витратити на це щонайменше у два рази більше грошей, щоб безробіття зменшилось на два проценти, не може керуватись правом на істину. За правильність тієї чи іншої точки зору тут більше чи менше говорять ймовірності і досвіди, відношення, а також певні економічні закономірності.

В основних питаннях суспільного порядку, права, а також питання, що таке людина, що складає її сутність, що є сенсом і завданням її життя - у такого роду основоположних питаннях цілком можуть бути зроблені висловлювання, які можуть претендувати на істину. Це не донаукові твердження, які не піддаються науковому опрацюванню, як це стверджується деякими науковими теоріями (наприклад, критичний раціоналізм), що заперечують науковий характер філософії, зокрема, метафізики. Основоположні питання людського буття і життя є не ідеологічними, вони закликають саме до розумної розробки з огляду на людину, її сутність (есенція) і на її існування (буття). Якби це було б не так, то наші моральні вольності отримали б необмежені можливості. Тоді замість „влади права” панувало б „право сильніших владарів.”

Таким чином, можна підвести підсумок: істина є відповідністю мислення і буття. Кожна істина є абсолютною – відносної істини не існує. Абсолютність не означає тотальність.

Досі ми говорили про пізнавальну істину, що має на увазі відношення людського мислення до існуючого сущого. Поряд з цим існує буттєва істина, яка також називається онтологічна чи онтична істинність, яка належить самому сущому. У цьому смислі ми говоримо, наприклад, про справжнє золото на противагу до „несправжнього” золота як про щось таке, яке, хоч і сяє як золото і тому вважається золотом, насправді не є таким. Але поняттям буттєва істина виражається також і той факт, що кожне суще може стати предметом мислення і що ми проявляємо наш розум організованим на сущому як такому. Зрештою, ця пізнавальність (intelligibilitas) всього сущого зумовлена тим, що все небожественно суще створено за задумом у Божому Дусі, отож є проникнуте Духом. У німецькій мові є гарне слово „nachdenken“ (роздумувати, дослівно означає подумати після – примітка перекладача), обдумати потім те, що Бог обдумав вже наперед. Буттєва істина, таким чином, є відповідність стану речей самому Божому задуму. Отож, вона є абсолютною і водночас тотальною. Вона також може характеризуватись як творча істина, як приведення творіння у відповідність Божому задуму.

Аналогом цього є „митецька або практична істина”; під нею розуміється відповідність створеного людиною предмету задумам митця, ремісника, інженера. Тут проявляється творча сила людини як другого творця.

Істина у моральному сенсі, яку також називають істинністю, розуміється не тільки як відповідність говоріння внутрішнім переконанням без брехні і як відповідність зовнішніх вчинків внутрішнім переконанням без удаваності та лицемірства, але і як чесна оцінка самого себе, своїх власних мотивів у тому розумінні, щоб не обдурювати самих себе, а мати щиру волю дійти до пізнання істини. Ця внутрішня істинність тренується шляхом постійної перевірки совісті і є передумовою гармонійного розвитку чеснот людини.

Людина, яка не живе істинністю, має схильність до життєвих обманів, стає заплутаною, а щоб заспокоїти свою совість, вона просто відключається від певних життєвих ситуацій та окремих реальностей. Для певного стану справ людина стає просто „німою”.
Втрачається простота у манері її існування і невимушена відкритість до реальності. Особливо по відношенню до улюблених гріхів людина скоріш ставить питання, чому ця чи інша справа взагалі повинна вважатись гріхом, посилається на те, що й інші також це роблять, але вона не мобілізує свою волю змінити себе або, принаймні, зізнатися собі у власній слабкості у цьому питанні. Але оскільки людина не може і не хоче носитись з муками совісті, то вона відганяє стан справ або ж конструює теорії, які повинні виправдовувати її дії.

Церква називає таку поведінку, коли вона раптом себе проявляє у серйозних питаннях, „гріхом проти Духа Святого”, про що говорить сам Ісус Христос, що цей гріх не прощається, оскільки через втаємничення усвідомлення несправедливості він веде людину до нерозкаяності, до забуття гріхів і не дає Божій милості жодних підстав для прощення, умовою якого є, принаймні, натяк на розкаяння.

До наступної глави