Хроніка великого ошуканства

До попереднього розділу: Звідки бере початки український народ

А може, той «братик» таки не старший, а значно молодший, і з’явився в нашій «колисці» кількома тисячоліттями пізніше, а проблема полягає лише в тому, що у нас хотіли відібрати право нашого «первородства», навіть сочевичної юшки не давши? Бо ж і митрополит Агафангел «со братією», начебто, на трипільське коріння не дуже претендують. Вони все, знай, на Київську Русь покликуються, буцім усі ми з появою тієї Руси щойно народилися, водночас із «Вєлікой Россієй».

Тож загляньмо в ту давню Київську колиску та пошукаймо отого нашого, хай і молодшого, але, за твердженням історичних казкарів, усе-таки «братика».

Очевидно, кожен із нас хоч колись і бодай краєм вуха чув про те, що державу нам зорганізували варяги, яких наші предки, нібито, самі закликали, не вміючи самостійно дати ладу на власній землі.
Отак, нібито, й сказали варягам: «Приходьте князювати і володіти нами, бо землі наші багаті, та немає ладу в них...».
Так буцім у літописця Нестора написано, на якого так любить посилатися московське духовенство, доводячи, що саме Рюрик і «змайстрував» нам оту «спільну колиску», із якої й почалася наша «спільна історія».

Дехто із нас «патріотично» сердиться на преподобного Нестора:
«Та бути такого не може! Не могли наші предки такими недолугими й безтолковими бути!» Інші — скрушно зітхають: «Отакі ми є... Нам би й сьогодні якогось варяга не завадило б закликати, щоб порядки понаводив...».

І ніде й ні разу не чула я, щоб хтось сказав: «Та бійтесь Бога,людоньки! Не писав нічого подібного літописець про наших предків!»

Загляньмо-но разом до літопису... Під роком 859-м там пишеться, що «прийшли із-за моря варяги й наклали данину (увага!) на чудь, словенах, мері, весях і кривичах». У 862 році племена ці «ізгнаша варязі за море», але, не зумівши самостійно налагодити державне життя, знову, вже з власної ініціативи, закликали тих скандинавських завойовників, щоб вони володіли ними. Не вірити літописцю, а тим більше аргументовано довести, що такого не було, ми сьогодні не можемо, хоч багато істориків ставлять ці свідчення під сумнів. Відома українська дослідниця Н. Полонська-Василенко, наприклад, пояснює появу згаданого оповідання тим, що преподобний Нестор був супротивником Візантії й, приписуючи державотворчу роль варягам, прагнув таким чином відгородити Русь від візантійських впливів. (26. 101).

Слід сказати й про те, що сторінка літопису, на якій подається історія із закликанням варягів та творення ними держави, чомусь виявилася вклеєною в літопис, що також ставить під сумнів як авторство Нестора щодо цього запису, так і його правдивість.

Але приймімо цю літописну версію за вірогідну. Перечитаймо уважно ще раз це місце в літописі. Перелічімо ще раз племена, які у 859 році потрапили в залежність від варягів, у 862 — вигнали їх, а невдовзі знову запросили, віддавшись під їхню зверхність: чудь — це племена, що жили довкіл Ізборська, словени — це Новгород, меря — це майбутня Суздальщина й частково Ростовські землі, весь — це Білоозеро з прилеглими територіями, кривичі — це племена, що жили у верхів’ях Двіни та Дніпра, приблизно між Псковом і Полоцьком.

Погляньмо уважно на карту: де ці землі розміщені і де тут наші з вами предки? Та й перелічені племена — здебільшого не слов’янські, а угро-фінські. Навіть про кривичів, яких авторка цих рядків, як, до речі, й літописець, беззастережно відносила до слов’ян, білоруський дослідник Владзімір Арлов пише: «Гісторыкі дагэтуль спарачаюцца, хто ж усе-такі беларусы — славяне з моцным дамешкам балцкай крыві ці аславяненыя балты». (1.8).

А щоб ні в кого не виникло сумніву в правдивості моїх слів, відкриймо найперші сторінки літопису, де преподобний Нестор, переповівши легенду про заснування Києва трьома братами, подає огляд племен:

«А по сих братах почав їхній рід держати княжіння в полян. А в древлян було своє, а дреговичі мали своє, а словени — своє в Новгороді, а другі сиділи на Полоті, котрі полочани. Од сих же є і кривичі, що сидять у верхів’ях Двіни і Дніпра; також сіверяни... На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря... А по Оці-ріці... мурома. І чемериси окремий народ, і мордва окремий народ. Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани..., а потім же волиняни. А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, чемериси, мордва, перм, ям, литва, зимигола, ліб. Ці мають свою мову...» (25.6).

Отже, як свідчить літопис, на заклик цих племен (як ми з літописцем зазначили, переважно взагалі не слов’янських) прийшли три варязькі князі-брати: Рюрик, Сінав і Трувор. Рюрик сів у Новгороді, Сінав — на Білоозері, а Трувор — в Ізборську. Потім Рюрик перебив братів і, посівши їхні володіння, став князем над усіма тими племенами, які літописець ще раз скрупульозно перерахову є. «Варяги, — пише він, — у тих місцях находники, а корінне населення в Новгороді — словени, в Полоцьку — кривичі, в Ростові — меря, в Білоозері — весь, у Муромі — мурома. І над усіма тими володарював Рюрик». (25.37).

Не важко помітити, що ця Рюрикова держава, до складу якої входили здебільшого не слов’янські, а угро-фінські племена, якщо й існувала коли-небудь, то лежала не тільки цілком поза межами сучасної України, а й взагалі нічого спільного не мала з тією слов’янською державою, центром якої був Київ, окрім того, що в часи Нестора сплачувала їй данину.

Але якщо б хтось захотів бачити в цьому факті підставу для тези про «єдіноє отєчєство», то таким нагадаю, що й Візантія певного часу сплачувала данину Русі, але від цього вона Руссю не стала й на «єдіноє отєчєство», начебто, ніколи не претендувала.

А що Київська держава на той час (середина ІХ ст.) вже не лише існувала, а й була добре організована, а отже, не потребувала для «наведення порядків» північних «благодійників», — то про це свідчать не тільки літописні перекази про князя Кия, а й згадки про неї в записах зарубіжних хроністів (Зеноб Глак, Йордан, Прокопій та інші).

Літописну згадку про Кия, який, за словами преподобного Нестора, «ходив до Візантії й велику честь мав від царя візантійського», ми ні довести, ні спростувати не можемо. А от свідчення візантійського Патріарха Фотія — очевидця описуваних ним подій — заперечити неможливо. А пише він не про що інше, як про напад руських (київських) князів Аскольда та Діра на візантійську столицю, яку від нападників урятувала Пречиста Богородиця, здійнявши бурю в затоці та потрощивши кораблі русичів.*

Захистити місто, окрім Богородиці, в той час, за свідченням Патріарха, не було кому, бо імператор із військом якраз напередодні вирушив воювати з агарянами. Патріарх Фотій стверджує, що саме під враженням цього Богородичного дива князь Аскольд і прийняв у 866 році хрещення з іменем Миколая, а з ним охрестилися й багато воїнів і купців київських.

Ці записи візантійського Патріарха є доказом того, що Київська Русь на той час була вже досить сильною державою. Адже, щоб зважитись на морський похід проти могутньої Візантії, треба було мати досить потужний флот (під Царгородом стояло тоді 200 руських кораблів!), а щоб вибрати для нападу саме той час, коли імператор із військом буде відсутній, треба було, очевидно, мати ще й добре налагоджену оперативну розвідку.

І все це відбувається у 866 році, через 4 роки по тому, як варягів вигнали поневолені ними північні племена.

З огляду на це видається невірогідною літописна розповідь про Аскольда і Діра як про Рюрикових «дружинників простого роду», які відбилися від свого князя та оволоділи Києвом. Надто мало часу відводить літопис (сливе 4 роки!) на такі події, як вигнання варягів (862 рік); нове прикликання їх; створення ними трьох князівств; загибель Сінава й Трувора; підпорядкування Рюриком їхніх володінь; відхід від нього Аскольда та Діра; оволодіння ними Києвом та ще й перетворення його в потужне державне утворення, здатне вже у 866 році погрожувати самій Візантії. Тим більше, що про Київську державу цього періоду є й свідчення арабського історика АльМасуд і, який називає Діра одним із найвидатніших князів, що володів значними територіями й до столиці якого їздили торгувати араби.

Не можу не послатися й на думку таких авторитетних істориків, як В. Хвойко, Л. Нідерле, М. Брайчевський, які стверджували, що Київська Русь не була початком державності на території України, а стала наслідком розвитку країни за часів антів. А це — не ІХ, а ще IV—VI ст. нашої ери. Цю думку поділяли й ряд російських істориків післясталінського періоду (А. Монгайт, А. Арциховський та інші). У будь-якому разі, якщо свідчення вставленої в літопис сторінки взяти за істину, то з них випливає, що в 60-ті роки ІХ ст. існувало щонайменше дві «колиски», в яких «виколисувалося» дві зовсім не споріднені народності, і в нашій «Київськоруській колисці» ми жодного «братика» в цей період не бачимо.

Уже в році 882-ому нашвидкуруч склепана Рюриком «північна колиска» (якщо така існувала коли-небудь) розвалюється, Рюрик гине, і його родич чи дружинник Олег, прихопивши з собою малолітнього Ігоря (очевидно, родича Рюрикового), втікає з тієї некерованої півночі, з якої навіть варягам зліпити таку-сяку державу не вдалося.

Спустившись Дніпром та вгледівши привабливе місто на його березі, Олег підступно вбиває Аскольда і Діра, що простодушно вийшли безоружні зустрічати зайшлого гостя, і стає київським князем. Очевидно, саме для того, щоб якось виправдати це підступне вбивство, й знадобилася легенда про те, що Аскольд і Дір були «Рюриковими дружинниками простого роду», а отже, не мали права на князювання...

Олег, зрештою, виявився вельми талановитим державцем. А те, що північним племенам навіть він не зумів дати ради, може бути хіба ще одним свідченням того, що ті племена перебували в той час на такому рівні розвитку, коли про державу мова взагалі ще йти не могла. Більше того, мудрий (віщий-бо!) Олег навіть не згадує про ті землі, де колись, як стверджує вставлена в літопис сторінка, пробував господарювати Рюрик, і які за правом спадку мали б належати його нащадкам. А проте, окрім слов’янського Новгорода, жодне із Рюрикових міст протягом століть не потрапляє в орбіту київських зацікавлень. Полоцьк Володимир підкорює лише в 980 році, тобто через 128 років. Чудські землі завойовує у 1030 році Ярослав Володимирович, який будує там місто Юр’їв, а це ще раз доводить, що ті північні землі перебували поза київськими політичними й культурними впливами, бо інакше — навіщо було б ту чудь завойовувати аж в ХІ ст.?

Отож, не тільки я, а й сам преподобний Нестор, пишучи про нашу Київськоруську колиску, жодного «брата» в ній не бачить, як не бачить і «Вєлікой Россіі», бо в той час не тільки на Росію, а навіть і на князівство Московське ще й не сіялося...

Ті, хто, як і Одеський митрополит, люблять покликуватись на те, що преподобний Нестор писав про «Русскую землю», а «наши прєдкі звалісь імєнно русскімі людьмі», мали б знати, що не тільки їхні, а навіть і наші предки «імєнно русскімі людьмі» ніколи не звалися. Наші предки в часи Київської Руси звалися не «русскімі», а русичами. Згадаймо «Слово про похід Ігорів»: «І се русичі — Даждь-Божі внуці...», або «З вами, русичі, хочу голову зложити...».

Їхні ж предки ще й за часів Нестора звалися чуддю, єрзею, мерею, вессю, муромою, мокшею, мордвою...

Навіть Володимиро-Суздальське князівство, що, як відомо, стало основою Московського царства, «ніколи не мало свого єдиного етнічного імені, бо було завжди заселене народами, котрі нічого спільного зі слов’янами не мали, а саме: мерянами, фінськими москвинами, єрзею, муромою, мордвою, чемерисами, чуддю тощо. Їхнє етнічне об’єднання відбулося пізніше під назвою Московського царства, і ця назва стала їхнім політичним ім’ям із XV ст. (московити)». (15.190).

А ось те, що преподобний Нестор писав «про землю Русскую», — правда. Бо земля його (і наша!) звалася тоді Руссю, а прикметник жіночого роду від цього слова творився шляхом додавання до основи Русь давнього, ще спільноіндоєвропейського суфікса КА та займенника (Я) — вона (для чоловічого роду Й — він, середнього Є — воно), що виконував роль постпозитивного артикля. Виходило: Русь + КА + = руськая (буквально: руська вона). Згодом в українській мові цей постпозитивний артикль (Я) відпав як під дією живої вимови, так і за смисловою непотрібністю. Російська ж мова, яка скрупульозно дотримується традиції, цей артикль зберігає й донині, як і багато інших, нічим сьогодні не вмотивованих написань.

Отже, літописець, і справді, писав про землю Руську. Але назва ця стосувалася лише питомих руських (тобто київськоруських або сучасних українських земель), а не тих, що згодом перетворилися на Царство Московське, бо й самі жителі майбутньої Московії ні в ХІ, ні навіть у ХІІ ст. Руссю себе не вважали. Хто не вірить — нехай уважно погортає літописи.

Ми згадували, що найтісніші контакти Київська Русь підтримувала з Новгородом. Тож, хто-хто, а Новгород мав би найбільше право претендувати на належність до Руси. А проте в Новгородському літописі під роком 1149 читаємо: «Іде єпископ Ніфонт із Новгорода в Русь».

Під роком 1165 (це вже ІІ половина ХІІ ст.!) — ще точніше: «Ходи ігумен Юрьєвский в Русь, в Києвград».

На відміну від сучасних істориків-казкарів, не вважали себе Руссю навіть суздальці, яким та Русь була більмом у оці. Ось як написано в Суздальському літописі:

«Літо 1180. Іде князь Святослав со половци і черніговци із Руси на Суздаль ратью».

Те саме читаємо в Іпатіївському літописному зводі:

«Літо 1155. Юрій іде із Суздаля на Русь і прийде Києву».

Такі записи не поодинокі, а отже, не випадкові. У 1149 році Ізяслав Мстиславич, рушивши із Києва на Юрія Суздальського (Довгорукого), каже новгородцям: «На нього я прийшов, зоставивши землю Руську, заради вас і задля обид ваших», а Юрій, у Суздалі сидячи, журиться з приводу вигнання із Києва сина свого: «Чи ото немає частки в Руській землі мені й моїм дітям?» (17.222).

У 1174 році, по вбивстві Андрія Юрійовича, ростовці й суздальці посилають своїх послів у Русь по князів Ростиславовичів; а в 1178 році Мстислав Ростиславович — Білгородський князь — уперто відмовляється від запросин на Новгородський стіл, мотивуючи тим, що не зможе «Руської землі забути». (17.324).

Про окремішність і навіть чужорідність майбутніх російських територій, зокрема, і їхнього осереддя — Ростово-Суздальської землі — по відношенню до Руси говорить і російський історик В. Ключевський:
«Это была страна, — пише він, — лежащая вне старой коренной Руси, и в ХІ веке она была более чужеродной, нежели русской страной. Населяли ее мурома, меря, весь…». (13. Т. 2. 362).

...Як із муроми, мері, весі, чуді чи єрзі могли витворитись «русскіє люді», які нічогісінько не знають про цих своїх предків — їхній фольклор, обрядовість, звичаї, прадавні вірування, світоглядні уявлення, і скільки жорстоких зусиль треба було затратити російській деспотії, щоб начисто витруїти в народу навіть згадку про ці свої пракорені, — це таємниця російської історії...

А були ж і в них, у тих давніх лісових племен, своя культура, звичаєвість, мистецтво, що відгомоном древньої фінської казки прозирає із «крилець і підкліть» Коломенського палацу, храму Василія Блаженного; голосом давньої музики дзвенить у металевих прикрасах рязанських, псковських, мордовських жіночих уборів; шепоче із розкопів Монастирища, Березняків, Дьякова городища та безлічі інших пам’яток, що заради шовіністичної ідеї «спільної колиски» були вкрадені в цих народів і або знищені, або приписані чужій для них слов’янській культурі.

Що це були за народи? Як жили? У що вірили? Чого прагнули? Хіба не цікаві питання? І сумно думати, що якби хтось захотів раніше пошукати на них відповідей, то їх ще можна було б знайти — отоді десь, у якомусь XV ст., коли Москва, захотівши стати «Третім Римом», рішуче «закрила» свою власну історію та взялася привласнювати собі чужу.

Але не забігаймо так далеко вперед. Підбиймо підсумки сказаного раніше.

Ми досить детально оглянули нашу Київськоруську «колиску» від ІХ по ХІ ст., тобто в той період, у якому, як стверджують московські казкарі, «Киев был вместе с Великой Россией». Чи бачили ми в ній, у тій «колисці», або бодай побіля неї, якогось «брата»? Ні. І Росії — ні «великої», ані навіть «маленької» — також не бачили, бо її в той час не існувало. Бачили десь поза межами тієї колиски безліч угро-фінських племен, які, якщо вірити літописній вклейці, в ІХ ст. з допомогою варягів навіть пробували організувати таку-сяку державу, що зуміла проіснувати сливе 20 років. Але, якби вона проіснувала й довше, то це все одно була б чужа держава, яка до нашої давньоруської колиски не мала жодного відношення.

Мене можуть запитати: а Новгород? Він же входив у сферу, посучасному кажучи, геополітичних інтересів Києва? І князі Київської династії там князювали постійно.

Усе правильно. Але Новгород тому й звався «господином» та «великим», що мислив сам себе суверенною самоправною одиницею і, приймаючи київських князів, залишав за собою право в будь-який час «вказати їм путь» — тобто вигнати князя та зажадати іншого.

Руссю, як ми бачили із літописів, Новгород себе не вважав і не раз боронив перед нею свої права і вольності. Але справа навіть не в цьому, а в тому, що й з державним утворенням, яке виникне за кілька століть і дістане назву Московського царства, слов’янський Новгород тим більше нічого спільного не мав і не хотів мати, вперто боронячи свою незалежність.

Коли ж (аж у середині XV ст.!) стало зрозуміло, що сили нерівні, новгородці вирішили укласти союз не з Москвою, а з Польсько-Литовським королівством, до складу якого в той час входила й колишня Київська Русь — Україна. Але про ці події нехай розповість російський історик Церкви М. В. Толстой. У нього це краще, ніж у мене, виходить.

«Легкомысленный народ, — пише про новгородців цей поважний дослідник, — мечтал о прелестях свободы (просто-таки обурливе «лєгкомисліє»!!! — Г. М.), хотел тесного союза с Казимиром — королем Польским и великим князем Литовским. На вече народ кричал: «Не хотим Иоанна!» (Московського царя Івана ІІІ. — Г. М.) «Да здравствует Казимир! Да исчезнет Москва!» (30.300).

Іоанн, ясна річ, «взялся за оружие» і розбив новгородців, обклавши даниною та взявши контрибуцію. Але той «лєгкомислєнний» народ, якого М. В. Толстой на цей раз уже називає «буйним», не вгомонився й через три роки підняв повстання та знову «отважился вступить в сношения с Казимиром… Иоанн вооружился и окончательно победил Новгород», — пише історик Російської Церкви.

Кажуть, щоправда, що це Івану ІІІ вдалося завдяки тому, що якийсь Упадиш (ім’ячко ж яке!!!) позабивав жерла гармат, і у вирішальну мить оборонці міста залишилися без артилерії.

Новгородці («лєгкомислєнниє» ж бо!) й після цього не перестали «мєчтать о прєлєстях свободи», і в 1569 році походом на них іде вже біснуватий Іоанн IV (Грозний). Історики пишуть, що новгородськими трупами були загачені всі ріки, і води їхні ще кілька місяців не могли пробитися до моря. Ото так Москва вмостилася в древній Новгородській «колисці».

Сталося це, як бачимо, аж у ІІ половині XVI ст.! У Київській «колисці» у цей час на неї немає ще й натяку, як немає й натяку на якихось «імєнно русскіх людей» на світовій етнічній карті. Бо наші предки, як уже згадувалось, ніколи «русскімі» не звалися, а звалися русичами.

Жителі ж Московського царства звалися московитами від назви своєї держави Московії, або ж москалями — від ріки Моски, що дала назву й місту, яке виросло на її берегах, і самій державі. Назва ця, до речі, фінська. Означає — «каламутна вода, болото». Так що росіяни цілком слушно ображаються на назву «москаль», бо дослівно вона означає: «той, хто живе в каламутній воді, в болоті». Ну, а хто саме, згідно з повір’ями, там живе, не мені казати — це всі знають. Отож, я щиро прошу всіх не вживати цього поганого слова. Будьмо чемними в ставленні до наших сусідів!

Але якими б чемними ми не були, а й у цей період у нашій Київськоруській «колисці» жодного брата — ні молодшого, ні, тим більше, старшого — не знаходимо. Залишається думати, що нам того «брата» хтось іще пізніше до колиски підклав, як ото зозуля підкладає свої яйця у чужі гнізда.

Не знаходимо ми поблизу Київської держави й «Великой России», з якою нібито «Киевская Русь всегда была вместе». Більше того, навіть князівства Московського ми поки що також не бачили.

Згадувані нами події, пов’язані з підкоренням Новгорода, відносяться аж до XV—XVI ст., коли Київської Руси як самостійної держави вже не існувало, вона входила до складу Польсько-Литовського королівства.

То, можливо, десь там, в отім проміжку між ХІ і XV ст. у нас усе-таки була якась «общая історія» бодай із Московським князівством, якщо вже не з «Вєлікой Россієй»? Щоб відповісти на це запитання, треба, очевидно, з’ясувати, коли і як з’явилося на світовій мапі Московське князівство.

* Християнська Церква ознаменувала цю подію святом Покладання чесної ризи Пресвятої Богородиці, що відзначається 15 липня за новим стилем.

До наступного розділу: «Откуда есть пошла» земля Московська, або Казочка про «спільну історію братніх народів»