Хроніка великого ошуканства

До попереднього розділу: «Откуда єсть пошла земля Русская...», або Про «колиску» із зозулячими яйцями

Загляньмо спершу в оту колиску, яка вже в післяголоценний період виколисувала на нашій території мезолітичних жителів. Ким вони були і чи мали хоч яке-небудь відношення до нас, українців?

Археологічні дослідження свідчать, що це був люд, котрий на ту пору вже зумів пов’язати розрізнені анімістичні уявлення в певну систему вірувань, серед яких виразно простежується культ Богині-Матері, що впродовж тисячоліть у тому чи іншому вигляді зберігався на наших теренах і став, очевидно, ментальним підґрунтям того пієтету, яким з перших років християнства й донині оповитий в Україні культ Богородиці.

Солярні, лунарні, водні знаки, які дешифруються на мезолітичних орнаментованих гальках, що мали магічне призначення, свідчать про існування в цього люду культів Сонця, Води, Місяця, які також можна простежити й у значно пізніших віруваннях на наших землях, аж до оспівування в прадавніх колядках, що дійшли й до нашого часу, небесної тріади: Сонця, Місяця та Зорі як символу небесної вологи, дрібен-дощику. (27.122—126).

Жили на нашій території й ранньонеолітичні племена, зокрема й ті, що були творцями славетної Трипільської культури (V—I тисячоліття до н. е.) з високим рівнем багатогалузевого господарства, провідну роль у якому відігравало землеробство, а в умовах степового півдня — скотарство. (10.58—73; 98—113; 117—136; 234—309).

Про Трипільську культуру до недавнього часу в підручниках, за якими навчалися юні громадяни УРСР, навіть не згадувалося, бо казкарі — теоретики «спільної колиски» — твердо вирішили, що та Трипільська культура, яка розвивалася на нашій землі впродовж кількох тисячоліть, раптом начисто зникла, не залишивши по собі жодного сліду, а отже, ні ми (українці) до неї, ні вона до нас не має жодного відношення.

А проте ціла система магічних обрядів, символів, звичаїв, уривків міфів, що корінням сягають трипільських часів і живуть досьогодні, свідчать про те, що ми таки є спадкоємцями тієї прадавньої культури, яка ніколи не зникала з наших обширів, ще в прасиву давнину заселених нашими пращурами-спадкодавцями.

Що ж цікавого, звичного для нас бачимо ми в цій предковічній культурі?

На центральному місці в ідеологічних уявленнях трипільців знову бачимо Велику Матір, скульптурні зображення якої (іноді з піднесеними догори руками, як у нашої Богородиці Оранти) знайдено чи не на кожному розкопі трипільських поселень. Характерними є також зооморфні статуетки: бики, козли, барани — прообрази й сьогодні поширеного в Україні посуду для вина, зробленого у вигляді баранів чи козлів. Напевне, із тих далеких часів походить і український звичай «водіння кози» на Новий рік, пов’язаний з ідеєю родючості:

Де коза ногою — там жито горою,
Де коза рогом — там пшениця стогом.

Ідея безконечності буття втілюється в мистецтві трипільців у заокругленому меандрі (безконечнику), який і досі є одним із найпоширеніших узорів українських писанок. Магічний дивосвіт трипільського орнаменту й досі живе в українських вишивках, хоч далеко не всі наші вишивальниці здогадуються про магічний смисл вишитих ними узорів. (34, 35).

Не зникають, а, навпаки, поглиблюються трипільцями дотрипільські культи Сонця та Води, що забезпечують родючість землі та безперервність життя на ній, відгомони яких зберігаються ще й понині в стрітенських, купальських, петрівчанських, Свято-Андріївських звичаях та обрядах. Авторка цих рядків глибоко переконана, що в кольорах Державного Прапора України наша генетична пам’ять відтворила саме ці три прадавні символи: жовтий — Сонце, синій — Вода і третій — уявний, що неминуче виникає від злиття синього й жовтого, — колір зелені, символ родючої Землі.

Ото і є наші глибокі пракорені, наша «колиска», де вигойдувалися предки нашого народу. І нехай хтось із тих, хто повчає мене, звідки почалась історія моєї землі, чи претендує на те, щоб також називати цю землю своєю, наведе мені стільки доказів існування його предків у цій тисячолітній колисці!..

В епоху ранньої бронзи племена Трипільської культури були завойовані менш розвиненими культурно, але більш войовничими племенами. Із середини ІІ тисячоліття до н. е. бачимо на наших землях кіммерійців, далі — скіфів, сарматів та низку інших народів. Але та сила-силенна рис культури, що збереглася у нас від попередніх, ще трипільських, а почасти й дотрипільських часів, дає нам повне право стверджувати, що, незважаючи на військові сутички, численні міграції, ці наші предки ніколи повністю не зникали з території сучасної України й упродовж тисячоліть брали участь у формуванні українського етносу, передаючи йому, а почасти й прийшлим народам, свою мову, культуру, духовні та матеріальні надбання. (10.135).

На доказ своїх слів хочу запропонувати два фрагменти тексту, написаного давнім мандрівником.
«При в’їзді в столицю його (царя, з яким їхав мандрівник. — Г. М.) зустрів хор дівчат, що співали йому славу, а жона першого сановника піднесла йому хліб. Такий звичай у них вважається знаком високої шани. Замість пшениці нам давали (їсти) просо, а замість вина — мед. Саме так його й називали в цих місцях. А ті, що супроводжували нас, одержували напій з ячменю». (Цит. за вид.: А. Кіндратенко. «Матеріали до історії Скитії-України IV — V ст. Походження та дії гунів». Кн. 2. «Гуни в описі Пріска Панійського». — Х., Просвіта. — 2002. — С. 64).

А ось — опис похорону, побаченого мандрівником у тій землі, до якої він прибув із її царем: «Після того як його (небіжчика. — Г. М.) оплакано голосінням, вони справляють на могилі страву — так це у них самих називається, — супроводжуючи її пиром...». (Там само. — С. 44). Страва, мед — це слова того народу, в якого побував автор наведеного тексту. Він подав їх без перекладу, бо не знає, як перекласти на свою мову. Можливо, в його народу цих понять не було. Нам же ці слова добре відомі, як і «напій із ячменю», яким пригощали гостей нижчого рангу, і ми не від того, щоб скуштувати його й сьогодні, навіть у цю хвилину...

А тепер спробуйте дати самі собі відповідь: про який народ розповідає не названий мною мандрівник?
— Ну звичайно, про українців! Тут і думати нічого! — скажете Ви. І... помилитесь!

Це опис подорожі Пріска Панайського (V ст. н. е.) в країну гунів із гунським царем Аттілою. Це Аттілу вітали хлібом-сіллю та величальними співами, поїли медом і пригощали... пшоняною кашею! Причому Пріск називає Аттілу не гунським, а скіфським царем, а народ його — скіфами, а не гунами.

Чи не здаються Вам дуже цікавими ці гуни-скіфи, що в V ст. нової ери мають усі звичаї сучасних українців і говорять чи не нашою українською мовою, бо якщо слово мед ще трапляється в мовах інших народів, то страва, окрім української, є ще хіба в словацькій мові.

Не менш цікавим є й те, що ці гуни чи скіфи, яких історія вважає прийшлими кочівниками (відповідно — з Монголії та Ірану), п’ють не кобиляче молоко (як їм сам Бог велів), яким упивалися кочові народи, а наші «пива-меди», пригощаються не кінським м’ясом — улюбленою стравою всіх кочівників, а пшоняною кашею, як суто хліборобський народ, та ще й почесті гостеві віддають хлібом-сіллю, як споконвічні хлібороби.

Отож, не важко побачити, що хто б там і звідки не приходив на нашу землю, і що б там не наплутав Пріск Панайський із тими гунами-скіфами, в яких гостював у V ст. на нашій землі, а корінні традиції, мова автохтонного хліборобського населення зберігалися тут упродовж тисячоліть і дійшли до наших днів і у вигляді мальованої кераміки, й у вигляді космогонічних кодів, зафіксованих у наших українських орнаментах, що й досі повторюють трипільську символ іку: безконечники, клинці, сонця, звізди, баранячі ріжки, сварги тощо; й у наших колядках та щедрівках, і в будівництві жител, що до зовсім недавнього часу повністю повторювало трипільські традиції, включно зі звичаєм обмащувати задню («сліпу») стіну червоною глиною.

Якщо вже ми з нашим «старшим братом» споконвіку «колисалися » в «спільній колисці», то покажіть хоч одну його автентичну колядку, збережену з тих давніх пір, чи писанку, чи хату,обмащену глиною, — бо в народу, що жив у ті прадавні часи на нашій землі, глина вважалася сакральним матеріалом, який виконував оберегові функції, тож наші предки обмащували нею навіть зрубне житло, що будувалося в лісових місцевостях.

Отож, слідів «старшого брата» в нашій прапрадавній колисці ми не побачили...

До наступного розділу: Хто і куди кликав варягів, або Московська казочка про «імєнно русскіх людєй»