Стислий аналіз основних тенденцій Християнсько-Демократичного руху


Християнська демократія. Історія та сучасність

До попереднього розділу: Взаємини держави і церкви

Вислів “християнська демократія” виникає під час Великої Французької Революції (1789-1794 рр.), після чого знову входить в ужиток 1891 року, коли після опублікування енцикліки Папи Лева XIII “Rerum Novarum” католицизм починає розвиватися як передусім соціально-політична сила. Перші партії, що мають словосполучення “християнсько-демократичний” у назві, утворюються переважно після 1945 року. Піонером цього процесу, з ініціативи Альчідо де Ґаспері, стає Християнсько-Демократична партія Італії, заснована 1943 р.

Слід зазначити, що як у минулому, так і на сьогоднішній день, “християнська демократія” – не просто найменування, а насамперед політико-інтелектуальна характеристика. Будучи християнсько-демократичними за сутністю, значна кількість партій робила свій вибір на користь інших назв. Як приклад минулих років варто відзначити Італійську Народну партію (1919-1926 рр.) і Народно-демократичну партію Франції (1934-1944 рр.); щодо сьогодення, слід згадати Соціально-Християнську партію Бельгії, Народно-християнські партії в Норвегії та Перу, Баскську Націоналістичну партію, Демократичний союз Каталонії, Чеську Народну партію та ін.

Християнсько-демократичні партії, яких тепер у світі нараховується понад сімдесят – не єдині політичні утворення, що об’єднують під своїми знаменами християн. Останні також залучені до активної участі в діяльності соціалістичних, ліберальних, регіональних і консервативних партій. З іншого боку, існують партії християнського спрямування, що не лише не є християнсько-демократичними, але й загалом досить вороже налаштовані до ХД руху.

Яскравим прикладом таких утворень може служити Австрійська Християнсько-Соціальна партія, що існувала в 1933-1938 роках, являючи собою праворадикальну партію з авторитарним керівництвом на чолі. Дана структура, маючи слово “християнський” у назві, по суті не відповідала жодним принципам християнсько-демократичної концепції, протягом періоду своєї діяльності розпустивши Парламент, придушивши найменші прояви опозиції і встановивши в країні диктаторський режим. До цієї ж категорії можна віднести й ультраліві християнські рухи, близькі за методами діяльності до комуністичного тоталітаризму, що виникають невдовзі після завершення Другої Світової війни, такі як “Пакс” (“Мир”) у Польщі, “Ліві християни” в Чилі та Еквадорі. Ці політичні течії зосереджувались насамперед на концепції “соціальної справедливості” (в її марксистському розумінні), відкидаючи можливість існування плюралістичної демократії, проведення виборів на конкурентній основі та повагу до опозиції.

Щодо християнської демократії, слід зазначити, що вона ніколи не брала за основу своєї політичної діяльності жоден інший політичний режим, окрім плюралістичного-демократичного. Вона завжди прагнула до справжньої соціальної справедливості і до виправдання свого існування по відношенню до етики діяльності, натхненної християнською вірою.

Однак, навіть у полі діяльності, визначеному цим режимом існують важливі відмінності, що насамперед залежить від суспільств, у яких функціонують християнсько-демократичні партії. Так, скажімо, християнсько-демократична партія латино-американської країни суттєво відрізняється від скандинавської християнсько-демократичної формації. Партія християнських демократів на Філіппінах лише віддалено нагадує партію тієї ж спрямованості в Люксембурзі.

Істотну роль у цьому процесі відіграє ситуація в релігійній сфері. Держави, населення яких тяжіє до різних християнських конфесій (католицизму, протестантства або православ’я), характеризуються різними моделями побудови та функціонування християнсько-демократичних партій. Суспільства, з яскраво вираженим домінуванням декількох конфесій (Німеччина, Нідерланди) – часто мають християнсько-демократичні партії, сформовані за релігійною ознакою (переважно католицькі та протестантські), що з’явились після 1945 року.

Етнонаціональна ситуація так само має істотний вплив на формування християнсько-демократичного руху; так на сьогодні існують т. зв. “регіональні” партії християнсько-демократичного спрямування: Баварський Християнсько-Соціальний Союз, Баскська Націоналістична партія, Угорська Християнсько-Демократична партія Румунії, Угорський Християнсько-Демократичний Рух Словаччини та ін. Коло питань, на яких фокусується діяльність подібних утворень, суттєво відрізняється від проблематики загальнодержавних партій, а іноді навіть протистоїть їй.

Опираючись на найрізноманітніші верстви суспільства завдяки універсальності головних ідеологічних засад, партії християнської демократії отримали також назву народних партій (як приклад можна навести об’єднання християн-демократів Європейського Союзу, що має назву Європейської Народної партії, або Австрійської та Іспанської Народних партій, що ототожнюють себе з християнсько-демократичним рухом). Ця соціологічна різноманітність часто спричиняє політичні розходження в межах структури партії.

У відмінностях політичних підходів чималу роль відіграє розвиток політичної думки. Досвід свідчить, що в демократичних суспільствах (та й не лише в них) між різними інтелектуальними течіями не існує непроникних перепон. Так у період з 1945 до 1950 р. християнсько-демократичні партії значною мірою зазнавали впливу демократичного соціалізму, передусім англійського лейборизму.

У 70-ті роки в середовищі молодіжного християнсько-демократичного руху панують ідеологічні новації, що мають свої витоки в університетських колах 1968 року: шаленіє пацифізм, часто наївний і утопічний, спричиняючи розкол багатьох партій. Пробудження економічного лібералізму початку 80-х накладає на християнсько-демократичні партії глибокий відбиток. Однак, ідеал суспільної солідарності, до якого в різний час прагнуло не одне покоління християн-демократів, не дає можливості поєднувати діяльність, спрямовану на його досягнення, з ультраліберальною політикою Маргарет Тетчер або Джорджа Буша. Відтак, незважаючи на вплив ідеологічного оточення, християнська демократія зберігає свою доктринальну специфічність.

Також, намагаючись пояснити збереження певної політичної самобутності християн-демократів, не варто нехтувати роллю міжнародних організацій, що були засновані для їхньої підтримки та широкого об’єднання: Християнсько-демократичного інтернаціоналу, Європейської Народної Партії та Європейської Спілки Християн-Демократів.

До наступного розділу: Соціологічна різноманітність електорату та членів християнсько-демократичних партій

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии